Цьогоріч 14 грудня минуло 54 роки, як після жахливих побоїв на 29 році життя помер Василь Симоненко. Поет, який за свою громадянську лірику й любов до України для багатьох тисяч українців став символом патріотизму. І якщо пересічна людина в радянському інтернаціональному суспільстві виявляла почуття українства, то тавро «українського буржуазного націоналіста» їй було забезпечено. За такою людиною вели «нєгласноє наблюдєніє», збирали компромат, викликали на «собєсєдованіє» і… пропонували співпрацю, тобто сексотство. Хто підписував – ставав стукачем, навіть одягаючи вишиванку. Хто ж мав силу волі і не підписував, то мав гірку долю. Але залишався насамперед Людиною, що не кривила душею ні перед людьми, ні перед Богом. Таким був Василь Симоненко. Тими ж ідеалами жив і Ярослав Павуляк.
Пізньої осені 1969 року нас, студентів філфаку Чернівецького держуніверу переселили у щойно відкритий гуртожиток №2а на вул. Стасюка. Отоді я, вже другокурсник, ближче зійшовся з Ярославом Павуляком. Спочатку на грунті земляцтва, а потім і на спільному почутті патріотизму. Ярослав був занадто відкритий у своєму патріотизмі. Але саме ця обставина зблизила нас настільки, що я був одним із тих небагатьох, кому він давав читати матеріали самвидаву, допомагав йому збирати тоді гроші для Михайла Косіва, який сидів тоді у тюрмі тощо.
Так–от, мають рацію ті, хто згадує про Ярослава, як такого, що «його всюди було повно». Він брав найактивнішу участь у всіх заходах, організованих на філфаці. Варто додати, що хлопців–філфаківців було тоді багато, і тому творчих та ініціативних талантів не бракувало.
Вже не пам’ятаю, хто саме зініціював, але на Новий рік з 1969 на 1970–й філфаківці з українського відділу організувались у групу колядників. Провівши кілька репетицій, взяли тайстри (вишиті полотняні торби) і пішли колядувати. Відвідали своїх викладачів: Ф. С. Арвата, К. М. Лукан’юка, М. Гр. Івасюка, В. М. Лесина та інших. Віддали честь колишньому ректору К. Леутському. А відтак, із наповненими всякою всячиною тайстрами погнали до гуртожитку.
На запрошення наших дівчат, заколядували і в кількох кімнатах, а ми зі Славком ще й станцювали гопака, і розбіглися по компаніях зустрічати Новий рік.
А ще Ярослав був одним із тих, хто вдало поєднував на філфаці і поетичний хист, і талант художника–ілюстратора з гумористичним акцентом. Із ностальгією згадую, якого розквіту набув тоді «Веселий Остап» – наша поетично–гумористична філфаківська газета довжиною 3 і більше метрів. Разом із Романом Хаварівським (пізніше відомим на Тернопільщині Богданом Хаварівським) вони складали чудовий тандем в оформленні стінгазети.
Та поміж тим багато хто знав, що Ярослав Павуляк 1969 року таємно, без згоди місцевої влади, у рідному селі Настасів Тернопільського району встановив погруддя Кобзаря. А одного разу десь у січні–лютому 1970 р. Ярослав попросив мене взяти участь у підготовці концерту до дня Т. Г. Шевченка. Він хотів
поїхати в Настасів і там виступити коло пам’ятника, щоби таким чином узаконити його. Підготовкою займався Мирослав Куєк. Однак, коли ми вже були готові їхати, прийшов Ярослав і сказав, що в КДБ йому пригрозили виключенням з університету, автопарку заборонили надавати нам автобус. А всі ми, учасники, могли мати неприємності.
Разом з тим навесні 1970 р., до 100–річчя Лєніна, двоє хлопців з філфаку (Ярослав Козак і Мирослав Куєк) та ще троє істориків розкидали по одній із вулиць Чернівців листівки із закликом берегти українську мову, а також на університетській брамі вивісили плакат у жовто–блакитних кольорах із тризубом та написом «Слава Україні». Хлопців незабаром вирахували і вигнали з університету. Подальша доля їх була нелегкою.
Так настала епоха «декабристських виступів», так ми називали її поміж себе. Власне, вечір пам’яті Василя Симоненка, який поставив крапку у чернівецькому періоді життя та навчання Ярослава Павуляка, був одним із тих наших «декабристських» вчинків.
Саме на вечорі пам’яті Василя Симоненка та участі у ньому Ярослава Павуляка хотів би зупинитися докладніше, оскільки сам був учасником тих подій. Чому?
Щойно побачила світ книга споминів про Ярослава Павуляка. Дуже цікава книга, бо писали спомини люди, які щиро любили, поважали й переймалися долею Ярослава, його творчістю.
Однак у дослідженні Романа Горака допущено фактичну неточність, яку хочеться виправити. Перш ніж писати оці рядки, я мав консультації із випускниками 1969 року Євгеном Пшеничним та Василем Вороновичем. А також розмовляв із учасниками вечора пам’яті Василя Симоненка у грудні 1970 року Миколою Коломійцем, Володимиром Вознюком та Миколою Щербатим.
Отже, Роман Горак переказує ті події, спираючись на журнал «Український вісник», що видавався у Парижі. Зокрема, говорить про те, що вечір пам’яті В. Симоненка відбувся у січні і приурочений до його дня народження. До того ж, твердить Роман Горак, це була провокативна ініціатива деканату філфаку, який очолював тоді Федір Степанович Арват. Стверджую, у січні 1970 року Ярослав ще вчився, а у січні 1971 року він вже не був студентом філфаку саме через вечір пам’яті Симоненка.
Тому варто знати, що на філологічному факультеті Чернівецького держуніверситету відбулися два вечори пам’яті Василя Симоненка.
Перший з них – у січні 1968 року. Організували його студенти–старшокурсники Іван Гамрецький, Василь Воронович та Євген Пшеничний. Вони якраз і були цією ініціативною групою, яка пішла за дозволом проведення вечора до деканату. Дозвіл дав сам Арват. Однак при тім зобов’язав письмово всіх викладачів обох кафедр (української мови та української літератури) бути присутніми на цьому вечорі. Це був дуже мудрий хід як на ті часи: всі були на цьому вечорі і нема чого себе відбілювати.
Другий же вечір пам’яті Василя Симоненка відбувся у грудні 1970 року у 7–му річницю його смерті. І саме у цьому вечорі брав участь Ярослав Павуляк. Варто наголосити, що у проведенні як першого, так і другого вечорів велику роль відіграв Микола Коломієць. Він був старший за нас і свого часу в Умані керував літстудією, знав особисто багатьох класиків української літератури, в тому числі й Василя Симоненка. До університету він привіз із собою велику магнітофонну бабіну із записом живого голосу Симоненка, який виголошував своє поетичне кредо і читав дві поезії – «Лебеді материнства» та «Задивляюсь у твої зіниці…».
Очевидно, що і наші хлопці теж брали дозвіл із деканату. В переддень вечора в одній із кімнат відбулася так звана «чорна рада»: що і хто мав робити, виступати тощо. Як нині пам’ятаю, Ярославове прагнення у своєму виступі зачитати уривки із щоденника Василя Симоненка викликало у нас неоднозначну реакцію. Я тоді прямо сказав: «А яка буде реакція з боку КДБ?» Адже ми знали, що щоденник був опублікований за кордоном, часто уривки цитувались у радіопередачах «Свободи».
Так-от, на цій нараді Ярослав нібито погодився із нами, але своєї позиції не змінив. Адже він був твердо переконаний, що найкращий «спосіб позбавити буржуазну пропаганду хліба – видати щоденник Симоненка без будь-яких скорочень».
Микола Коломієць на цьому ж вечорі приніс ще й портрет Василя Симоненка й уквітчав його вишиваним рушником. У цей вечір автор цих рядків виконував технічну роль: мав вчасно включити і виключити запис із виступом Василя Симоненка. Надали слово і Ярославові. І він почав зачитувати уривки зі «Щоденника» В. Симоненка, що для нас, хто знав справжні обставини, було цілковитою несподіванкою… З висоти прожитих літ розумію, що інакше вчинити він не міг…
Таким був Ярослав Павуляк. А далі… Хтось із викладачів фальшиво обурювався, аби відхреститися від вечора, і від Славка, когось на певний час позбавили стипендії.
А Славка вигнали з університету за «націоналізм».
Після цього мені ще вряди–годи щастило із ним зустрічатися в Тернополі до його навчання у Москві. Говорив, що за ним стежать і на моє прохання дати щось почитати із самвидаву, відмовляв. Говорив, що не хоче втягувати мене, аби не потрапив у пазурі КДБ, хоча я у них вже побував і був під наглядом аж до кінця розвалу Союзу.
Потім наші шляхи розбіглися надовго, хоча й подальше його життя мені було відоме, оскільки цікавився його долею. І тільки у другій половині 90–х років ХХ ст. ми знову зустрілися в Тернополі. За кавою згадували старі часи. Ярослав гордився своєю дружиною Лесею, запрошував мене до себе, або відвідати музей, яким він керував. Та не судилося…
Під час останньої нашої зустрічі, яка відбулася 22 січня 2000 року, Ярослав подарував мені свою нову збірку поезій «Могили на конях» із підписом: «Доброму Степанові щиро з поклоном на конях на День Злуки! Будьмо! Ярослав». Ось таке життя…
Тому свої спомини в переддень річниці смерті Василя Симоненка я присвячую обом поетам, обом щирим українцям, патріотам – Василеві Симоненку та Ярославові Павуляку – з великою пошаною і низьким поклоном до їхньої світлої пам’яті.
Степан КОЛОДНИЦЬКИЙ,
студент філфаку ЧДУ в 1968–1973 роках, краєзнавець
