Як зупинити цей кровожерний і чумний бенкет?!

   Такі роздуми невдивовижу жителям прифронтових територій Донбасу.  Їхнє життя – це  суцільний психологічний стрес із набором специфічних пристосувальних рефлексій –  вимушеної  реакції  людського організму на щоденні загрози бути скаліченим,  а то й убитим. Небезпека всюдисуща – її несуть далекобійні артилерійські снаряди, кулеметні та автоматні черги, що можуть вразити  раптово із підозрілої лісосмуги. Дорослі потерпають не лише за себе, але й за дітей, яким загрожують численні нездетоновані боєприпаси та міни.
Тим, хто віддалений від зони бойових дій, важко осягнути весь драматизм цих переживань. Особливо з огляду на те, що інформаційні зведення про понесені втрати подають у знеособленій формі, начебто, щоб уникнути поширення занепадницьких настроїв. За аналогією наповнюються контенти  усіх ФМ-радіо, як і більшості телевізійних каналів.   Таким чином  твориться ілюзія  суспільної ідилії, коли кожен може зосередитись на особистих проблемах.  Але хіба така прагматична інформаційна політика відповідає тим гуманістичним ідеалам, що їх декларує стаття 3 чинної Конституції: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»?
Чому  у нас гучно афішують прізвища  диваків – володарів абсурдних рекордів Гіннеса, але замовчують імена щирих патріотів, які принесли себе в жертву заради суспільного блага?! Про загибель наших бійців потрібно повідомляти в режимі реального часу –щоб спалахи психічних імпульсів просвітлювали ціннісні орієнтації співвітчизників, хвилювали політичну свідомість розрізнених соціальних груп, насамперед, у сфері політичної психології (політичних відчуттів, настроїв, думок, вольової спрямованості). Можливо так збільшимо кількість зацікавлених у розвитку інших сфер політичної свідомості – політичної науки (політичні теорії, концепції, гіпотези) та політичної ідеології (політичні цінності, доктрини, ідеали, програми, гасла).
Вчені-політологи вказують на становий характер політичної свідомості та відповідно до цього  виокремлюють політичну свідомість рабовласників і рабів, феодалів і кріпаків (у нашому контексті – духовних), буржуазії та найманих працівників. Тому архіважливо, який тип політичної свідомості стає домінуючим, тобто здатним програмувати характер політичної свідомості суспільства. Тому що остання інтегрує групові та індивідуальні свідомості, формує і регулює їх функціонування та неформальним шляхом «примушує» усіх до такого типу політичної поведінки, який би не шкодив інтересам панівних класів.
Що таку стратегію вже реалізовано в Україні засвідчили результати нещодавніх місцевих виборів, переможцями яких виявились висуванці олігархічних партій, які несуть відповідальність за плачевний стан держави.  І тут не зарадять популістичні гасла, якими  задурюють обивателя:

1. «Наша армія – найсильніша у Європі»

Дарма, що у нас немає сучасного стратегічного озброєння: літаків, танків, ракетних комплексів, а особливо бойових кораблів, підводних човнів і навіть катерів? А ще, за оцінкою експертів, ми вже нездатні виготовляти бронебійну та корабельну сталь…

1.  «Ми  об’єднали українське православ’я»

Тільки чому Філарет не визнав Томосу, який відбирає у нас наші закордонні храми та узалежнює ПЦУ від Константинополя, а мав би надавати такі ж права, які свого часу отримали Польська, Болгарська, Румунська, Сербська та інші православні церкви?

1. «Ми вибороли безвіз»

А це нічого, що за це ефемерне благо тогочасна (як і сучасна) українська влада віддали Карпатські ліси європейським фінансовим тузам?

1.  «Ми закріпили державний статус української мови»

Тільки чому цією «солов’їною» поширюють  напівправду та відверту брехню, аби й надалі водити довірливих братів-гречкосіїв по блудному колу ліберальної демократії, яка обслуговує інтереси олігархічних кланів та їхніх впливових покровителів із числа засновників транснаціональних корпорацій?

1. «Ми створили структуру антикорупційних органів»

Але ж усі вони – лише придаток до наскрізь корумпованих поліції, прокуратури та СБУ, а тому не виправдовують витрат на своє утримання!

1. «Ми узаконили ринок землі» 

Тобто, запланували форсований розпродаж земель запасу та резервного фонду, аби  Україна втратила перспективи індустріального  розвитку, а її корінне населення позбулося благодатного  життєвого простору?

1. «Ми запровадили механізм наглядових рад»

І тепер виплачуємо мільйони гривень  різним пройдисвітам, шарлатанам та резидентам закордонних розвідок?  А що найстрашніше – допомагаємо  транснаціональним корпораціям прибрати до загребущих рук стратегічні  державні підприємства. Чому ніхто не б’є на сполох, аби зупинити авантюру прем’єра Шмигаля щодо приватизації спиртових заводів. Адже виробництво горілчаних виробів – це найпростіший спосіб наповнення бюджету! Настільки ж абсурдним є намір приватизувати вітчизняні порти.  Невже ми дозволимо цим блазням форсувати  заключний етап розграбунку та демонтажу держави?!
Не  вірте в облудні обіцянки політичних махінаторів щодо розбудови   Української держави. Подумайте,  чому вони йдуть  до сесійної зали Верховної Ради, на засідання Кабінету Міністрів чи до вищезгаданих наглядових рад із нагло неголеними  фізіономіями? Мабуть, щоб засвідчити свою відданість господарям цього світу, які нас мають за недоумків і планомірно  виживають із дарованої Богом землі?!
Опоненти зауважать, що від надмірної критики малий зиск. Сьогодні бракує конкретних пропозицій…
Я ж відповім, що з 2002–го спільно  із групою  однодумців проектував новаційну модель ефективної громадської взаємодії, яку у 2010–му вдалося  винести на суд громадськості. У наступні роки неодноразово роз’яснював окремі аспекти цього проекту в місцевих газетах. Востаннє  – у публікації «Веде нас в бій борців полеглих слава…» («Свобода», № 85 від 27 листопада 2020).
– То  чому ж  не  заявили про себе під час Революції Гідності? – запитають  прискіпливі.
Бо такі інтелектуальні проекти потребують попереднього розгляду та обговорення у малих групах (30 – 60 осіб).  До того ж зазначу, що лідери Майдану не прислухалися до пропозицій провінційних політиків, особливо, коли йшлося про діаметрально протилежні ідеї. Тут доречно навести приклад із життя Студреспубліки. Маю на увазі відоме звернення студентського лідера Павла Вікнянського  до Президента, Уряду України, топ-політиків і громадян України, що його опубліковано на сайті Студреспубліки  14 січня 2014-го.  Головний посил тут сформульовано лаконічно: «Я бачу успішну Україну, країну-лідера, здатну до найсміливіших місій для прогресу світу. Усвідомимо, що Україна не може бути збережена перемогою однієї частини українців над іншою, зробимо реальні зусилля до порозуміння».
А  серед   висловлених пропозицій привертає увагу споріднена із нашою  (ініціативна група «Естафета поколінь») ідея:
«забезпечити спрямування коштів із Державного бюджету України на фінансування проектів організацій громадського сектору в розмірі, який гарантував би їхню роботу в національних інтересах України, сприяв би інновативному шляху розвитку держави та реальній розбудові громадянського суспільства».
   – Тобто, виходить, що,  замість вершити  Революцію Гідності,  краще було зануритись у демагогію?! – вклинюють своє  нетерплячі.
Активісти Студреспубліки озвучили план реалізації своєї ініціативи:
«Усі корисні інструменти дії, що пройшли апробацію на Майдані – децентралізацію, самоорганізацію, взаємодопомогу, автономні схеми самофінансування та збирання пожертв, політичну творчість громадян  – необхідно поширити на всю країну.
      Реалізувати їх на рівні  кварталів, мікрорайонів, містечок, а відтепер і на рівні об’єднаних територіальних громад».
Кінцева мета проекту, з якою ми повністю  солідаризуємось – сформулювати та затвердити на  загальнодержавному референдумі  громадську Програму  неомодернізації України та її регіонів. 
Одночасно студентський лідер закликав громадян  бути пильними:
«…100, а то й 200 разів подумати перед тим, щоб щось зробити, ні в якому разі не користуватися емоціями, не піддаватися на істерики та залякування».
Сьогодні доводиться констатувати, що розвиток держави спрямовано по хибному шляху. Як наслідок, в регіонах спостерігаємо вкрай непринадну картину, яку влучно охарактеризував Олександр Мороз (Голос України, 17 жовтня 2020, «Передбачення»): «В селах і невеликих містах залишається населення, малоздатне до суб’єктності. Простіше кажучи, малопридатне і до суспільної праці, і до відстоювання своїх прав, і до громадянської позиції. І зовсім далеке від свого призначення за Конституцією – як джерела влади».
Тут таки знаходимо висловлювання ерудованого державника щодо сучасного статусу України:  «Колонія управляється зовні. Інакше не буває. Це доконаний факт і для України…Формування колоніальної залежності майже завершене.
…Україні відведена роль країни з системою відносин, яка називається капіталізмом периферії.
– Що це таке? – запитає небайдужий до дефініцій. Відповідь проста. Це те, що є у нас сьогодні, а перспектива уготована ще гірша.
А яку роль у сучасному політичному процесі відіграють проводирі Євромайдану? Відповідь лідера соціалістів – це крилатий афоризм:
«А вони (чи такі, як вони) розуміють, що їхня роль зводиться до функцій козла на скотобійні? Напевно, розуміють, але багато з них залежні від контролю за їхніми статками».
Здоровий глузд підказує, що годі вже очікувати на появу нового месії, який самотужки розплутає цей клубок загрозливих для держави проблем. Таке грандіозне завдання до снаги лише колективному інтелекту, який матеріалізується із постанням Третьої сили –структурованої громадської опозиції –дієвого посередника між органами української влади та широкими верствами населення. Для цього потрібна нова модель ефективної громадської ініціативи. Тож пропонуємо взяти за основу концепцію, що висловлена нами у Статуті районних комітетів громадської ініціативи «Естафета поколінь» («Свобода», №№51, 62  за  2010 р. та №3  за 2011 р.).
  Оптимізму додає той факт, що під час нещодавніх місцевих  виборів нашими розробками  скористалися Тернопільська регіональна організація політичної партії Ігоря Смешка «Сила і Честь» та Черкаська обласна організація Соціалістичної партії Олександра Мороза. Це допомогло їм привернути увагу місцевих патріотів із числа аполітичних осіб, які повірили у потенціал колективної взаємодії, а тому вливаються в ряди названих ідеологічних партій. Адже зволікання –  смерті подібне: Україну передають у цілковите зовнішнє управління, а через механізм боргової піраміди підводять до банкрутства. Наступною аферою фіглярів від політики стане форсоване просування федералізації країни. Бо, коли розпродадуть державні землі, стратегічні виробничі потужності та змусять злиденне населення до масових заворушень, то вже будуть створені сприятливі умови для  розшматування Української держави. Таким чином  задовольнять запити новітніх колонізаторів, насамперед, Російської Федерації, аби ліквідувати військовий конфлікт у центрі Європи.
Проте, перш ніж розпочати формування громадської програми державотворення, маємо позбутися упередженого ставлення до політичних опонентів. Неприпустимо, щоб на шляху загальнонаціонального порозуміння стала трафаретна упередженість, ідеологічна нетерпимість, релігійні чи мовні бар’єри. У цьому контексті зауважу, що над аферою із розшматування України працюють десятки інтелектуальних центрів по всьому світу, то чи маємо право нехтувати націозахисними ідеями лише тому, що вони висловлені недержавною мовою? Як приклад згадаю наукову статтю доцента Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського  Анатолія Філатова «Сучасна парадигма громадянського суспільства», що увійшла до  наукового альманаху «Кроки до громадянського суспільства», Київ, 2004 р. (тезовий виклад у моїй  публікації «Україна – це ми», газета «Свобода», № 65 від 18 вересня 2020 року).
…Стратегічне завдання початкового етапу –  розгорнути потужний громадянський рух та налагодити співпрацю із  кількома  ідеологічними партіями, які виявлять взаємну  толерантність та пристануть на умови, що їх сформулював Степан Бандера у статті  «До проблеми політичної консолідації» (тезовий виклад у моїй публікації – «Свобода», № 93 від 22 листопада 2019 року). Наразі цим критеріям повністю відповідають політичні сили, очолювані Ігорем Смешком та Олександром Морозом.
Лідер соціалістів стійко переніс декілька дискредитаційних кампаній, але продовжує боротьбу за торжество реального народовладдя. Про це йдеться у його поемі  «Безсоння». На моє прохання  цей хрестоматійний твір майстерно озвучив актор Тернопільського драмтеатру ім. Т. Г. Шевченка, народний артист України В’ячеслав Хім’як (див. на сайті партії). Як наслідок, ми дочекалися допомоги для просування, започаткованої 22 червня 2015 року, естафети миру «Зупинимо війну разом!». Маю на увазі добірку поезій, яку мені надіслав голова Черкаської ОО Соцпартії Сергій Малиновський. Авторка  ліричних роздумів – поетеса із Горлівки Донецької області Наталія Ковальська – вимушена переселенка, тепер проживає і працює у райцентрі Бахмут.
Я спочатку знітився, бо не знайшов його на карті, але тоді второпав, що це – перейменований у 2016-му Артемівськ. Із патріотами цього славного міста мені пощастило спілкуватися ще у 1993-му, коли до Ланівців прибула футбольна команда Артемівського ПТУ-147 для участі у міжобласному футбольному турнірі пам’яті Симона Петлюри. Минуло стільки років, а я згадую про цей громадянський подвиг юних футболістів із щирим захопленням. Можливо, це були правнуки тих українських патріотів, які у жовтні 1918 року здійняли Бахмутське повстання на підтримку нової петлюрівської влади…
У поетичних одкровеннях Наталії Ковальської розкривається світ духовних цінностей патріотів шахтарського краю, які, попри  жахіття війни та дискомфорт вимушеного переселення, зберігають людяність та непохитну віру у щасливе майбутнє України.
Василь НЕРУЧОК,
голова Лановецької РО КУН, уповноважений
представник Тернопільської РО ПП «Сила і Честь»
 
«Пусть все будет неправдой!»
Так мечтается прекрасной поэтессе Наталье Ковальской. Так хочется тысячам тысяч, как и она, вынужденных переселенцев, изгнанных из Родины… на своей земле.
«Украине нужен мир», – провозглашает истину никем не подписанный бигборд. Уличная реклама разрешительная или платная. Те, кто платит, подписаться не посмели, потому что с войны имеют гешефт. Те, кто разрешает, не подписались, потому что для прекращения войны ничего не делают.
А людям, стране нужен мир. Эта истина выше политики. Эта тема пронизывает содержание последнего (к этому времени) сборника стихов Н.Ковальской, работающей сейчас в Бахмуте, куда вынуждено переехал ее Горловский университет.

А. МОРОЗ

Наважденье
Закрываю глаза. И опять
в моём городе лето –
разноцветные платья, улыбки
и море цветов.
Это лето из прошлого. Лето,
конечно, не это,
что покинуть заставило нас
и работу, и кров.
 
И, зажмурясь сильней, я молюсь:
«Пусть всё будет неправдой!
Пусть, открою глаза –
и по улицам светлым моим
будут люди спешить,
не страшась БТРов и «градов»,
а домой после дня трудового
к любимым своим!»
 
Я тряхну головой –
наважденье никак не проходит.
Рёв машин камуфляжных
разрывает зловещую тишь.
Отрезвлением мне –
полыхнувшая степь на восходе,
заслонённая рваною кромкою
горловских крыш.
 
Волонтёрский автобус
Ещё минут пятнадцать и – пора.
Рассвет догонит нас уже в дороге.
Мы не одни. Мы лишь одни из многих,
кому война отныне – не игра.
 
Дружище! Я прошу, не подведи!
Заправлен бак. Да, мы с тобой устали.
Но люди ждут. И мы с тобой едва ли
за ними не поедем. Впереди
 
опасный путь. В салоне – старики
да мамы с детьми, что уже не плачут,
лежачих двое. Господи, удачной
дороги дай! Пусть помолчат стрелки!
 
Страшит обстрелом лесополоса.
Солгу, сказав: «Героям страх неведом».
Блокпост. Поспать хотя бы три часа!
Мы завтра снова за людьми поедем.
 
Сини
Не треба війни! Я вас прошу:
не треба війни!
На світі живу не для того,
щоб чути гармати.
Як квіти під сонцем,
для щастя зростають сини.
Нема в мене сил,
щоб до війська синів проводжати.
 
Дивіться! Які ж бо красиві у мене сини!
І карії очі, і постать, і добрії руки…
Я знаю: благання мої берегтися війни
синам додають тільки болю
та більшої муки.
 
Ховатись не будуть
і підуть до війська удвох.
За вільну країну стоятимуть, бо українці.
Хай Бог їм поможе
й моя материнська любов.
За що Україні страждання по самії вінця?
 
Я хочу онуків – таких, як сини, соколят!
Щоб рід не скінчився і йшов би
від батька до сина.
Я вірю: сини повернуться живими назад
і зроблять усе, щоб розквітла
моя Україна!
 
Переселенець
Я – переселенець. Я хочу додому.
Вже рік підростаю у домі чужому,
а хочу в блакитну, як небо, кімнату,
щоб поруч – бабуня, і мама, і тато.
 
Я хочу додому! Я хочу до друзів!
Без остраху йти у квітучому лузі;
не чути гармат; щоб не плакала мати
і мир у малюнках своїх малювати!
 
Донбаська осінь
Похмурою нині нам видалась осінь:
безбарвні, безлисті осінні гаї.
І тиша, війною налякана, й досі
ніяк не повернеться в рідні краї.
Бояться дерева, від обстрілів плачуть,
і кров, як вода, під коріння тече.
І хрест за хрестом на могилах юначих
з’являється.
Боже, у грудях пече
від того, що осінь збирає врожаї
не хліба, а наших загиблих синів!
А осінь картає себе і вмирає
від горя, що браття вбивають братів.
(Переклад І. ДАХА)