Як ми з кумом конкурс краси проводили

– Ади, куме, Різдвяні свята відбули, дощі йдуть. Скучно в селі і край.

– Та й що вдієте, куме. Добре, що хоч горівка є.

– Нє, я так не можу, треба щось придумати, організувати, розворушити село.

– Та ми мало вже його ворушили? Та все биті, люди добро ніц не цінять.

– Та не кажіть, куме, не все биті, деколи нас не доганєли. Але я не про то. Мені стрильнула ідея.

– Яка?

– Якби ми організували конкурс краси «Міс село-2020».

– І що в цім доброго?

– Як що, на дівчат надивимося. У купальниках. А ще знайте, модельний бізнес часто іде через ліжко.

– Я згоден!

– О, це єнша справа.

Ми з кумом виступили організаторами. Поговорили з головою сільради. Той згодився, з умовою, що буде в комісії, ксьондз благословив на добру справу, але теж забаг в комісію. Завклубом підготував сцену. Сільський художник намалював плакат і рекламу. Умови такі: моделі мають мати від вісімнадцять до тридцять років, параметри – вісімдесят шістдесят, дев’яносто, лиш в котрий бік, не знаю.

Але біда. Виявилося, що нема в селі дівок і молодиць від вісімнадцяти до тридцяти. Одні вчаться, інші повиїжджали за кордон. Ми вже хотіли конкурс відмінєти. Але баби ввійшли в азарт і не позволили. Голова сільради був у відчаї, але запахло бабським бунтом. Мусіли змінити умови. Вік моделей починався від шістдесяти і до тих, що вже при смерті. Параметри – плаваючі.

Вихід в купальнику і еротичний танець заставили лишити. За нагороду була статуетка, яку витесав з граніту місцевий скульптор Антось Біхняк, він гробівці теше з каменю, то скульптуру також витесав файну, у формі жінки, але без однієї ноги, бо друга відшкалилася.

У неділю в клубі засіло сумне журі – кум, я, ксьондз, директор школи і пан голова. І повалили моделі…

Кожна вулиця висунула свою модель (добре, що хоч село маленьке, мало вулиць). Нетребівку представляла Доня Файна – мала під два метри росту, сорок семий розмір, руки як шуфлі, була з тридцять п’ятого року, але під час війни метрика згоріла, то записалася з тридцять третього, аби пенсію борше взяти. Каглу представляла Марія Підвіяна,
ріст і вагу мала ідеальну – 150 на 150. Нашу вулицю захищала баба Касє – точно зміряти ми її не змогли, бо була на штирьох палицях і згорблена.
Гнилищі представляла Мілька Ількова – з сорок п’ятого року, її мама нагуляла з німцем. Висока, але така худа, що як ішла, то кости рипіли, як не змащені двері, а як їла, то щелепи скипіли, як старі жорна.

Конкурс розпочався. Ввійшов завклубом, оголосив початок. Заграв гімн села, всі встали. Після гімну моделі вийшли на сцену. Довго сі мучили, не могли висадити бабу Касю, але потрутили і пішла. Комісія, яка лиш того сформувалася, щоб обзирати дівок, сиділа, як на похороні. На кумові лиця не було. Мусіли троха випити, би зняти напругу.

Перший номер конкурсу. Кожна модель мала представити себе, розказати чим займаєся, що любит. Як зачєли вони вповідати, міль би це їла. Мілька розказувала, що має німецьке корінє, шо любит квашені огірки запивати свіжим молоком. Доня вповідала, шо пам’ятає войну, мочила коноплі та робила в ланці. Марія розказувала, шо мала дванадцятьох чоловіків, кожен знев докігав до трьох років, а потім або тікав, або давав дуба. Має куміра Ді Капріо, хотіла би з ним виспатисє.

Дійшла черга до баби Касі, але ту зморило, і прямо на сцені заснула стоячи. І ніхто не наважувавсє розбудити, бо буде клясти. Але якось завклуб шарпнув бабу за спідницю і та збудилася. Про себе мало сказала, зато виказала всьо, шо думає про журі. Голові аж води дали. Перед другим номером стався казус. Одна з моделей за кулісами загубила вставну щеку. А звалила на завклуба, шо той вкрав, той божився, моливсі. Вся комісія шукала за лаштунками, не найшли. Але мусіли вийти з прикрої ситуації. Голова дав письмовий наказ, шо в зв’язку з тим, що чепе сталосі в клубі, завклуб має віддати свою щеку постраждавшій моделі. Все владналося, але завклуб коли оголошував, то шепелявів. Перебули ми всьо, і естрадні номери, і інтелектуальні. Дійшла справа до виходу в купальниках. У голови піднявся тиск, а у директора школи впав, і це лише перед початком номеру.

І тут під пісню «Секс бомби» увійшли моделі в купальниках. Видовище було не для слабонервних. На виході третьої моделі, голова зомлів, ксьондз читав парастас, директор сховався під стіл, кум гикав, а я пукав. Діти в залі плакали. Коли відбули цей номер, голові викликали сімейного дохтора і відтрясли.

Слава Богу, конкурс скінчився. Тут перед нами стала дилема. Визначити переможницю. Зал хотів вибрати Доню Файну. Але ми боялися прокльонів баби Касі, бо збуваются, то й вибрали бабу. Але народ розійшовся і вимагав перегляду рішення. Голова оголосив, шо рішення перегляду не підлягає, остаточне. І тут у нас полетіли крісла, капці, яйці, навіть помідори, що зимою страшно дорогі, не кидали лиш цибулею, бо вона кощтує більше, ніж євро. Голова біг вперед, ксьондз за ним і ми з кумом не відставали. Завклуб не вспів скочити зі сцени. І мусів терпіти за всіх. У культпрацівників така доля, їх як не б’ють зарплатов, то перевірками, то кулаками. Потім в сільраді ксьондз, директор і голова били нас з кумом. Дякували за ідею і за конкурс. Ви знаєте, модельний бізнес мусит бути скандальний. Ади, вже не скучно, розворушили село.

– Правда куме?

– А йдіт ви?

– Куда?

– До дупи!

Р. ДРОНЮК (Вуйко Місь)







Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*