Я життя віддаю Україні

Кіборг я – надзвичайна людина, 
 Та із плоті і крові таки. 
 І сумує за мною дружина, 
 На дзвінок мій чекають батьки. 
 Так пишається мною країна – 
 Я ж виконую справно наказ.
Найстрашніше – це смерть побратима, 
 А зі мною все буде гаразд. 
 Бо я кіборг – незламний і сильний,
Народ склав легенди про нас. 
 І малюнок маленького сина 
 Рятуватиме серце не раз. 
 Ще не раз буду я воскресати, 
 Підійматись крізь морок і дим. 
 У сльозах промовлятиме мати:
«Повертайся додому живим…»
 На згорілих постану руїнах, 
 Переможцем у дивній війні. 
 Я життя віддаю Україні, 
 Бо воно не належить мені. 
 Так, я кіборг – по духу й по крові,
Войовничий солдат проти зла. 
 Я укотре померти готовий, 
 Щоб моя Україна жила.
 Н. Слободянюк
Чимало бійців з Тернопільщини воювали в Донецькому аеропорту. Четверо з них загинули, навіки залишивши після себе історію хоробрих боїв, історію людської відваги, мужності.
9 січня 2015 р. в Донецькому аеропорту тривали важкі бої з російськими окупантами. Того дня несумісні з життям поранення  отримав боєць 80-ї аеромобільної бригади, наш земляк із Бучацького району Ігор Римар. Спогадами про молодого воїна поділилися його мама та побратим, який виносив хлопця із ДАП.
Він свідомо пішов на війну проти московських окупантів
Того січневого дня російські найманці спробували атакувати позиції наших хлопців у новому терміналі Донецького летовища. Вони гатили з кулеметів, засипали мінами. Кулеметник Ігор Римар, побачивши, що окупанти намагаються підійти до ДАП, почав стріляти по них. Ракета з РПГ, яка прилетіла у відповідь, вдарилася в бетонну колону, посікши Ігоря осколками.
Легендарний лікар Ігор Зінич («Псіх») намагався врятувати хлопця. Але той прожив лише 18 днів і помер у лікарні.
– Оресто Василівно, ми знаємо вашого сина як воїна. Проте нам нічого не відомо про нього як людину, яка мала свої вподобання, мрії, надії.
– Для кожної матері своя дитина – найкраща, та Ігор справді дивував з дитинства. Ми з його батьком розлучилися, коли Ігореві виповнився рік, тож хлопець ріс без батька. У три роки син запитав, де тато. Я йому відповіла, що є ситуації, коли чоловік і жінка одружуються, мають дітей, живуть разом, однак згодом розходяться. Ми з твоїм татом розлучилися. Ігор відповів: «Я зрозумів…» і більше на цю тему нічого не говорив. Не знаю, що він міг зрозуміти у такому віці, але тоді ми розмовляли, як двоє дорослих людей.
Він про все мені розповідав, ми обговорювали спірні питання. Я дуже хотіла, щоби син пішов в армію. Мені здавалося, що йому потім буде легше знайти хорошу роботу. Спочатку служив до присяги на Яворівському полігоні, а потім його перевели в Хмельницький. І він потрапив у спеціальні війська, як я і мріяла.
Коли розпочалася війна, син свідомо вирішив іти воювати проти окупантів. Зателефонував мені і сказав, що їде в АТО. Я намагалася відмовити. Проте рішення Ігоря було категоричним.
– Як ви дізналися, що Ігор воює в ДАП?
– Від нього було мало інформації, спілкувалися нечасто. Син розповідав, що служить на третій лінії. Ближче до січня 2015 я часто дивилася телевізор. Якось кажу до молодшого сина: «Слухай, чому нині кіборгів не показували? Куди вони поділися?» А він: «Мамо, навіщо вам кіборги?» «Я хочу про них почути», – відповіла. Згодом Ігор все-таки зізнався, що перебуває в аеропорту. І я зрозуміла, що він теж кіборг. Після цього було дуже страшно дивитися телевізор, слухати про те, як їх бомблять, і розуміти, що твій син – там.
– Коли вам стало відомо, що Ігор поранений?
– В ті дні, коли він воював, а потім зазнав поранення, мені снилися нехороші сни. Вже згодом я зрозуміла, що це було попередження. Потім мені повідомили, що Ігор перебуває в госпіталі, проте не сказали про важкість його травм. Лишень коли приїхала до нього, то зрозуміла, наскільки важка ситуація.
Прийшовши в реанімацію, побачила, що там лежало дуже багато наших молодих бійців. Палата була велика, і я розгубилася. Зразу не могла знайти свою дитину, стояла і плакала. До мене підійшов лікар і каже: «Оце ваш син».
Ігор був укритий білим простирадлом, як у сні, який бачила до його поранення. Я стояла мовчки, і лікар сказав: «Говоріть, він вас трохи чутиме». Я промовила до нього: «Ігоре, до тебе прийшла мама». Він ледве підвів очі і повернув голову. У той момент, не знаю, чому, я прочитала на обличчі свого сина: «Прости мене, мамо…».
До останнього я вірила, що все буде добре, проте дива не сталося…
Врятувати побратима
Спогадами про останній бій Ігоря поділився його побратим Іван Камянчин. Він розповів, що їхній підрозділ заїжджав в аеропорт через селище Піски. Два дні вони перебували в цьому населеному пункті, а 6 січня хлопців повезли в аеропорт через так звані блокпости окупантів.
На Путилівському мосту їх обшукували, щоб українські десантники не могли провезти на летовище важку зброю і більшу кількість патронів. Тоді вони не знали, що багато з них мирної країни уже не побачать.
Як розповів І. Камянчин, Ігор, як кулеметник, контролював ворожі цілі, звідки ворог вів вогонь. Російські найманці засікли його, і один з них вистрілив з РПГ.
– Частина заряду прошила Ігоря, – згадує Іван. – Хлопці з 93-ї передали інформацію, що є «300-й». Побратим «Шумік» побіг забирати Римара. Хоча ми тоді не знали, кому потрібна допомога, яка складність поранення.
Російські окупанти намагалися прицільно гатити. Одна з куль збила «Шуміку» шолом, але він благополучно добрався до місця призначення. В медпункті Ігоря оглянув Зінич, наш легендарний медик. Поранення були дуже тяжкі. Один із старших сержантів, побачивши пораненого Ігоря зблизька, добу оговтувався. Єдине, що обнадіювало – це мала крововтрата. Адже кумулятивна граната, там, де пройшла, одразу запекла м’яку тканину, вену, і кров нікуди не виходила.
– Довкола бої, російсько-терористичні війська атакують. Як ухвалювали рішення про евакуацію?
– Я виходив на штаб, просив про евакуацію, адже у нас за домовленостями був тільки «коридор» через ворожі пости. Ситуація була критичною, на вулиці мороз 30 градусів. Ми добре розуміли, що Ігор до ранку може не дожити. Штаб вів переговори з трьома групами російських найманців: «Сомалі», «Восток» і «Спарта». Зрештою, вдалося домовитися з усіма.
Окупанти висунули умову: двоє бійців, без зброї, можуть винести Ігоря Римаря на вулицю Зіркова в Донецьку, там буде чекати машина. Тобто, нам не дали можливості виїхати своїм автомобілем. Ускладнювала евакуацію погода: видимість дуже погана, лапатий сніг, сильний вітер.
Я карти вивчив, тож орієнтувався на місцевості. Ми мали спуститися з терміналу відразу на дорогу. Однак вона могла бути замінованою. Тому вирішили йти через злітну смугу до дороги і нею спуститися вниз. Таким чином, ми не показували ворогу короткого шляху до терміналу.
Разом зі мною згодився піти побратим Петро Полицяк.
Спочатку заблукали – вийшли до вишки, пройшли повз неї, побоюючись, щоб наші нас не розстріляли. З Божою допомогою змогли донести Ігоря і без особливих пригод повернулися.
– Кілька слів про зустріч з окупантами, коли передавали Ігоря Римаря.
– Там був російський офіцер і цивільні лікарі. Про розмову з ними не буду розповідати, адже Ігор все одно не вижив. Вони дотримали слова і через три години після зустрічі з нами передали Ігоря нашим медикам. Після 9 січня 2015 р. в Донецькому аеропорту розпочалися дуже жорстокі бої. Та це вже інша історія.
Михайло УХМАН