31.05.2023 22:12

Повідомити про новину

Поширити:

17 квітня 2023 року лейтенант, командир взводу 68 окрема єгерська бригада ім. Олекси Довбуша, Валерій Дорохов загинув разом зі своїм побратимом Олегом Барною при штурмі ворожих позицій на Донеччині.

21 квітня 2023 року відбулося прощання із Валерієм Дороховим та Олегом Барною у Михайлівському Золотоверхому соборі та на Майдані Незалежності в Києві. Поховали бійця на Микулинецькому кладовищі в Тернополі, рідному місті Валерія.

За тиждень до загибелі героя, 11 квітня, на Донеччині було записане інтерв’ю з Валерієм, яке опублікувало ТРО Медіа.

Валерій «Роланд» Дорохов

21 червня 1991 — 17 квітня 2023, 31 рік

«Ціною життя»

“Жив спокійним життям, хоча війна вже тривала, але активної участі в ній на той момент я не приймав. Багато моїх побратимів воює ще з 2014-го року, я більше займався активною діяльністю щодо допомоги, сприяння людям, яких я знав, які робили конкретні справи.

Їхав увечері з роботи 23 лютого, побачив нескінченний ешелон техніки, і я такий «ага, зараз все почнеться». Всі мої знайомі були впевнені, що почнеться загострення конфлікту на Донбасі, і про якісь більш повномасштабні нахабні рухи зі сторони росіян ніхто не думав.

24-го в чотири ранку я прокинувся, відкрив стрічку новин, побачив що відбувається, пішов собі зробив чай, був максимально спокійний. Перші дні всюди була паніка, всі сиділи по підвалах. Я просто пішов зробив собі чаю, подумав що подзвоню мамі пізніше, хай ще поспить.

Заїхав на заправку – стоїть три машини, відчуття що нічого не змінилось. Але коли я зайшов на касу, там була паніка, люди скуповували продукти. Дивлюся у касира руки тремтять, я кажу «Подивіться мені в очі. Заспокойтесь. Все буде добре». Заправився, виходжу, а за мною вже черга машин 40.

Перший дзвінок був в моєму другу дитинства, він мені як рідний брат:

– Дімітріус, що ми будемо робити?

– А що – будемо чекати поки вони сюди прийдуть, чи що!?

Господи, як добре було почути нормальну людину! Тому що в кожного первинна реакція була своя – в кого «бий», в кого «біжи», в кого «замри». Ну ось у Діми було «Бий!». Я втішився і ми пішли в збройні сили, почали працювати І досі працюємо і сподіваємось якомога швидше закрити всі ці питання”.

” В мене є маленький бізнес, заклад харчування азіатського напрямку, і коли почалось повномасштабне вторгнення – я за один день поставив все на автопілот належним людям, щоб вони продовжували справу, а сам пішов до військкомату. Там як почули що у мене є офіцерське звання – як десерт забрали. 25-го лютого мобілізувався та ось вже поза 400 днів ми ведемо боротьбу.

Зараз прикладаю максимум зусиль, тому що зима трошки в нас всіх витягнула енергію. Це біологічні процеси, це нормально. Нормально, що люди втомлюються, їм часто потрібне натхнення. Для когось це відпустка, для когось це просто якійсь ніштячки, які пришлють. В мене це просто повідомлення від окремих людей, які мені пишуть, кажуть «Ти там де? Ти там чемний?». Я кажу «Ні, майже чемний». Це моя улюблена фраза до моїх хлопців «Будьте майже чемні»”.

” Запам’ятався перший обстріл, тому що ми в той момент тримали позицію і нас мали поміняти. Починаємо виходити і я відчуваю як біля мене починають летіти кулі, але коли ти вже в певний час «тут», то тебе це не бентежить, звикаєш. Ти знаєш ТТХ, знаєш всі особливості, ти вже знаєш як реагувати. Якщо летить граната – знаєш що це наступальна, значить 7 метрів від неї можна бігти далі. А якщо це оборонна – ну треба вже трошки більше докладати зусиль, щоб тебе не зачепило.

Коли летять звичайні кулі – ну це «таке». А тут ми почули постріли від «Дашки». Я відчув, тому що дерево біля мене вибухом просто розсипалося в друзки. Я зрозумів, що я трошки в невдалому місці, пірнув дельфінчиком в землю головою і дуже швидко переповз. Там були насипи земляні, я туди міг заповзти тільки тулубом і головою. Ноги стирчали. Я собі так ліг на спинку і думаю «Ну раз по ногах, так по ногах, головне – не по печінці». Ми почули як перестала працювати «Дашка», відбувався лише дрібний обстріл, і поміж «краплями дощу» пробігли. Раніше біля мене тільки вибухи були, танки чи ще щось, а ось куль таких близьких я ще не відчував, тому мені це закарбувалось”.

В кожній людині є якісь певні психологічні моменти, звички. Так і нація це сукупність людей які мають свої психологічні звички, проблеми та вади. Ми ж воюємо вже 700 років. Були етапи коли це згладжувалось. Російська Імперія, Радянський Союз зробили так, щоб взагалі це забувалося.

А зараз навпаки – все це конкретно стимулює їхній очільник, який має проблеми з головою. Він жадібний до влади. Влада це саме п’янке відчуття. Він хоче, щоб його рашка була великою. Але замість того щоб її забудовувати економічно, як частину культурного світу, він будує її як агресивну наволоч, яку на районі всі мають боятись. Він показує, що він може собі дозволити напасти на країну і забрати її собі, як колись зробив Радянський Союз, а всі решта неспроможні, безхребетні. Він це їм хоче доказати та показати, але просто не розуміє, що весь культурний світ діє за певними правилами”.

” Я – командир, за мною люди, в операціях я приймаю безпосередньо участь, не просто по радіозв’язку, а безпосередньо. Тому від того, як я буду мінятися залежить життя інших.

Я змінився кардинально, у дуже багатьох аспектах. І мені дуже шкода що це сталось через війну, але я радий, що я саме таким чином змінився, а не встав слабкішим.

Я знаю точно, що я став кращою версією себе. Я став веселіший, став радіти дуже простим речам. Я дуже довго можу проводити час в повній тиші. Ментальна витривалість в мене зросла в рази, став більш зосередженим. Набагато швидше вчуся, багатьом речам вчусь майже миттєво.

Почав цінити людей по-новому, читати, розуміти їх по-новому. Починаєш бачити біль Людей. Начебто людина так само виглядає, а ти знаєш що вже щось пішло не так. Емоційне зчитування в рази зросло.

Не кожна людина – солдат, не кожен солдат – воїн. Це важливий аспект, тому що, люди дуже по різному переносять цю війну. Багато хто покидає участь в цій війні через те, що він не може її продовжувати.

Ми – як хірурги, які зайшли на операцію на серце. Ми не можемо вийти на половині операції, сказати «Ми втомились». Ти вже рятуєш людину, вона без тебе помре. Або якщо ти не завершиш операцію вона помре, якщо ти зробиш її неправильно вона теж помре – оце наша ненька Україна.

Я дуже хотів би, щоб наша армія кардинально змінилась після війни. Вона вже сталася, вона сильна, досвідчена, але є аспекти над якими, під час війни, ми не можемо працювати ефективно. Щоб дійти до стандартів НАТО треба трошки стару радянську систему під корінь вирізати. Якщо, після Перемоги, я побачу що від моєї держави є запит на людей які хочуть змінити армію на краще – я підпишу контракт ще на три роки”.

” Для мене День Перемоги це ніфіга не перемога, занадто багато хороших людей втрачено. Я доросла людина, мужик, я не плачу взагалі, але я буду ридати як сучка. От і все, оце буде мій День Перемоги.

Коли це закінчиться – багато хто каже що буде бухати, буде там шашлики-машлики й так далі. Я буду намагатись ізолюватися, хоча б на добу від всіх людей, і реально я буду плакати як сучка, за хлопцями що загинули.

Дуже хочу побачити близьких мені людей. Хочу виспатись. Я так страшно хочу виспатись, що чесно – я готовий йти, блядь, до самої Москви, тільки щоб мати можливість спокійно поспати.

Можливо, я знайду якісь нові варіанти реалізації себе як особистості. Вернуся у свій став, де я звик плавати, може поміняю дещо напрямок свого ведення бізнесу.

Я точно побудую будинок десь за містом, щоб був в тиші. Дуже хочу побачити рідних, друзів, декількох людей в моєму рідному місті, і деяких людей, які дуже далеко від України зараз, за якими я безмежно сумую”.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.