«Я мріяв стати справжнім українцем!»

Присвячую українцю американського походження, Народному Герою України, Лицарю ордена Данила Галицького, вояку батальйону Національної гвардії “Донбас” Марку Паславському («Франко»)
«Якщо мене спитають, чи можу померти за Україну, я відповім, що хочу це зробити!» – сказав якось у інтерв’ю іноземному журналістові Марк Грегорі Паславський, американець за походженням, українець за покликом душі. Він був дуже багатою людиною, але поїхав допомагати народові своїх батьків здобувати незалежність і право на краще життя. Марко прагнув побачити Україну багатою, вільною і квітучою, як Америка, у якій він виріс!
Він народився у Нью-Йорку в сім’ї українських емігрантів, котрі в роки Другої світової війни були змушені залишити рідну землю, аби врятуватися від репресій червоної орди. Батько – Осип Паславський – походив із родини греко-католицького священника із Львівщини (село Попелі Дрогобицького району), мати – Орися Гунчак (сестра відомого українського історика Тараса Гунчака) народилася у селі Старе Місто Підгаєцького району на Тернопільщині. Вони познайомилися у Нью-Йорку і одружилися. Виростили чотирьох дітей.
Батьки зуміли прищепити Маркові велику любов до України. Він із дитинства мріяв жити у тому чудовому краї, про який із щемливою любов’ю розповідали йому рідні. Охоче відвідував українську школу при парохії святого Івана Хрестителя, був членом «Пласту» ( станиця «Нью-Йорк» 5 куреня імені Петра Конашевича-Сагайдачного).
Марко здобув хорошу освіту – закінчив найпрестижнішу в Америці військову академію West Point, військовий інститут іноземних мов Defense Language Institute, а також університет Monmouth University за спеціальністю «бізнес-адміністрування». П’ять років служив у американському війську (75 полк рейнджерів), а після звільнення у запас працював інвестиційним банкіром у престижному банку Bear Stearns.
Коли Україна здобула незалежність, Марко Паславський приїхав на омріяну землю. Вважав, що його знання і вміння стануть у пригоді для молодої держави.
Він зайнявся бізнесом – допомагав продавати за кордон продукцію Маріупольського металургійного заводу, заснував під Києвом агрофірму «Росава-К», яка одразу ж стала одним із найприбутковіших підприємств у районі. Вчив українців бути успішними у виробництві та бізнесі, не втрачаючи при цьому чесності, не зв’язуючись із корупцією. Був надзвичайно справедливою людиною і зневажав брехню – у господарюванні й у політиці.
Марко мав гострий і критичний розум, читав багато наукової літератури, мав широке коло знань. Він мріяв змінити життя України та українців на краще! Знав, що для цього потрібно провести багато реформ. На комп’ютері Марка рідні після його смерті знайшли роздуми – як змінити Українську державу, сприяти її розвитку і модернізації. Там говорилося і про економіку, і про банківську справу, і про освіту, політику, армію.
У 2004-му Марко Паславський взяв активну участь у Помаранчевій революції. Після її поразки не розчарувався і вважав, що Україна ще матиме шанс на здобуття справжньої свободи. Честь, обов’язок, Україна – це було те, у що він вірив, чому хотів присвятити своє життя.
Коли у 2013-му почалася Революція Гідності, Паславський став її активним учасником. Брав участь у боях на Грушевського, а на Інститутській 20 лютого 2014-го пройшов шляхом Небесної сотні. Марко бачив, як падають його побратими, але йшов уперед і не звертав убік. Тільки дивом уцілів від куль снайперів. Після цього відважний чоловік повірив у свою невразливість.
Кажуть, що Марко Паславський товаришував із американським сенатором Мак-Кейном (тому Мак-Кейн приїжджав до Києва у грудні 2013-го, а також підтримував Україну в Американському Сенаті). А ще Паславський був мільйонером, хоча про це ніхто не здогадувався. Адже важко уявити собі мільйонера, котрий разом із простим людом йде під кулями у бій за справедливість!
У квітні 2014-го Марко Паславський прийняв українське громадянство (відмовившись при цьому від американського), щоб
мати право захищати свою нову Батьківщину від ворогів. Пішов служити добровольцем у батальйон «Донбас». Оскільки вояки брали собі псевдо – позивний (як це було колись в Українській Повстанській Армії), Марко хотів назвати себе «Тарас» на честь Шевченка (він знав напам’ять багато віршів поета). Але в батальйоні уже був вояк із таким позивним. Тому чоловік вибрав для себе інший – «Франко».
Він не сказав своїм рідним, що йде на війну (не хотів, щоб вони хвилювалися). Сім’я довідалася про його вчинок набагато пізніше із телевізійних новин (один із американських журналістів зробив ряд репортажів про батальйон «Донбас» і там був сюжет про Марка Паславського).
У свої 55 років «Франко» мав добру фізичну підготовку, міцний дух і тверді життєві принципи. Але для побратимів по зброї був дуже добрим, скромним і веселим. Ніколи не ображався, коли вони над ним незлобливо підсміювалися. Якось бійці послали Марка на склад отримати для взводу обмундирування. А оскільки в Америці не прийнято нічого давати безкоштовно, він подумав, що все це має купити. Почав пропонувати завскладу гроші, але той відмовився: «Бери усе, що треба, безплатно!» Повернувся «Франко» до своїх хлопців щасливий, із цілим оберемком одягу: «Ви мене тепер частіше на склад посилайте! Це так цікаво – брати щось без грошей!»
До батальйону Марко Паславський пішов служити рядовим, хоча мав у Америці офіцерське звання (капітан). Нікому не сказав, що він – багата людина. Не хотів виділятися з-поміж інших, прагнув бути таким, як усі. Під час бойових операцій вражав своєю сміливістю. Не боявся, біг завжди попереду. І, що дивно, кулі його минали. Коли Марка потім запитували, чи йому не було страшно, відповідав: «А чого боятися? Інші ж не бояться! А я що – не такий, як вони?»
У «Франка» був один привілей – на бойовому завданні він сам обирав свою позицію. І це завжди була найнебезпечніша ділянка! Мабуть, він хотів оберегти менш досвідчених побратимів від небезпеки.
Марко дуже любив свій взвод. Писав про нього із гумором у «Твіттері»: «Наша бойова одиниця складається із шести невдах. Але патріотизм і дух робить її найкращою групою!»
Після кожної бойової операції він влаштовував «брифінг» – збирав бійців для аналізу всіх моментів бою: що зробили правильно, а що – ні. Побратими уважно прислухалися до його порад. А потім «Франко» пригощав їх ірисками. Марко дуже любив солодке й охоче ділився ним із бійцями.
Він добре знав військову справу – аж до найменших дрібниць. Знав навіть те, скільки ріжків до автомата треба брати із собою в бій, щоб і вистачило, і рухатися не було важко.
Дуже переживав за всі негаразди, які є в українському війську. Коли звільнили від терористів Лисичанськ, Марка дуже здивувало, що слідом за армією у місто не ввійшли ремонтні служби. «Як це так? – обурювався «Франко». – Електрики немає, телефонного зв’язку немає, водопровід не працює. Хто це все має справляти?» В американській армії слідом за військовими завжди йдуть ремонтні служби, які одразу ж лагодять усе.
Марко був переконаний, що багато чого в українській армії треба змінювати – заради України та її доброго майбутнього! І був готовий надати свою допомогу в цьому.
Українських воїнів із радістю зустрічали в багатьох населених пунктах на Сході. У Лисичанську трапився цікавий випадок. Коли вони зайшли до міста й зупинилися на перепочинок, назустріч вийшла старенька жінка із персиками. Запитала: «Хлопці, а ви хто будете? Наші або ж не наші?» «А хто ваші, бабусю?» – спитав у неї «Франко». Старенька зам’ялася, не знала, що відповісти. Марко взяв у неї один персик і промовив: «Дякую!» Бабуся почула українську мову і дуже зраділа: «Значить, наші! Ну, тоді слава Україні!»
Після звільнення Іловайська Марко збирався узяти відпустку і поїхати в Америку, бо давно не бачив своїх рідних. Хотів також відвідати Міланську оперу в Італії (він був завзятим меломаном). Але не судилося…
19 серпня у бою, прикриваючи штурмову групу, він був поранений трьома осколками гранати у спину. Разом із побратимами опинився в оточенні. Бійці відбивалися, сховавшись у приміщенні школи. Не було ні кваліфікованого хірурга, щоб урятувати важкопораненого, ні можливості переправити його у госпіталь. Перед смертю «Франко» сказав: «Я мріяв стати справжнім українцем! Сподіваюся, я ним став!» Душа героя відлетіла у небо до Бога – на Вічну Ватру (як кажуть пластуни).
Марка Паславського поховали в особливому місці, де злилися воєдино героїчні часи української історії, – на Аскольдовій могилі (поруч із давньоруським князем Аскольдом, героями Крут і невідомим бійцем Революції Гідності). Йому присвоїли звання Народного Героя України. Марко любив свою нову Батьківщину, мріяв побачити її вільною і процвітаючою. Заради неї відмовився від багатства, від добре забезпеченого життя в Америці, переїхав до незаможного краю своїх предків. Він прагнув жити в Україні, присвятити себе їй. На вівтар нової Батьківщини хотів принести свої вміння та знання. А коли потрібно було, поклав на цей вівтар і найдорожче – своє життя!
Безстрашного Лицаря на українській землі ніколи не забудуть! Мрія Марка Грегорі Паславського збулася – він навіки став УКРАЇНЦЕМ!
Неоніла КРЕМ’ЯНЧАНКА