Присвячую старшому медику, сержанту Аліні Донниковій
У бліндажі на околиці Авдіївки тендітна молода чорнявка п’є каву, присівши на збитий із дощок тапчан. Металеве горнятко із гарячим напоєм гріє їй долоні. Жінка у військовій формі з любов’ю розглядає фото своєї родини, зроблене під час відпустки, де вона, зодягнена у гарну літню сукню, притулилася до плеча коханого чоловіка, а на руках у нього маленька донечка – сонечко їхніх сердець. І думки старшого медика–сержанта Аліни летять далеко-далеко, туди, де живе її крихітка: «Мабуть, Настуня уже прокинулася. Чи гарні сни їй снилися сьогодні? Чи згадуватиме про маму і татка?»
Жінка посміхається: дівчинка росте розумною і сміливою. Коли вихователька у садочку запитала, чим займаються її батьки, вона відповіла: «Мій тато проганяє з України поганих дядечок, а мама лікує і рятує добрих!»
Аліна знову посміхається і з насолодою робить ще один ковток. Які приємні хвилини затишшя на війні!
Сьогодні – чотири дні, як вона перевелася у частину, де воює чоловік. До того два роки працювала у танковій бригаді. І не раз їй, тендітній, доводилося виносити з-під обстрілу на своїх плечах поранених бійців. Війна зробила її мужньою і витривалою!
Молода жінка дивиться увись. Ні хмаринки! Золоте сонце розсипає ласкаве проміння у безмежній блакиті весняного неба. Наче немає війни! Але віддалік лунають поодинокі вибухи і постріли – уперте нагадування про неї.
Нараз задзвонив телефон. «Алінко! Я іду на завдання! Зателефоную тобі, коли повернуся!» – заговорив із динаміка рідний голос. «Прошу, бережи себе!» – відповіла чоловікові занепокоєно. «Я люблю тебе!» – промовив він тихо. «І я тебе!» – ласкавим відлунням прозвучало її освідчення.
Алінине серце завмерло. Воно завжди так робить, коли коханий іде у бій. Молодій жінці навіть здається, що вона кілька годин не дихає, і життя повертається до неї лише тоді, коли з динаміка лунає: «У мене все добре! Я повернувся!» Вона дуже хвилюється за коханого! За себе – ніскілечки, а за нього – надзвичайно!
Раптом почула, що хтось біжить до бліндажа.
– Там – «трьохсотий»! Сюди не встигнемо донести, бо втрачає багато крові! – крикнув молодий боєць.
Аліна блискавично зібралася. Одягла бронежилет і каску, вхопила свою медичну сумку, і вони помчали на передову. Туди було недалеко, добігли за лічені хвилини.
На дні траншеї, стікаючи кров’ю, лежав молодий вояк. Його поранення було дуже тяжким – ворожий снайпер прострілив трахею і артерію, пробив легеню. Потрібно було діяти блискавично! Аліна – упертий медик, звикла стоїчно боротися за життя кожного бійця! Вона миттєво обробила рану, приклала бинти і, притримуючи їх рукою (накласти джгут не було можливості), звеліла побратимам вояка швидко нести його до машини. І за мить автомобіль помчав на шаленій швидкості по розбитій вибухами дорозі до шпиталю. Водій квапився так, наче віз рятувати найріднішу людину!
Медик притискала бинти до рани хлопця, щоб зупинити кров. «Ти – молодець, ти – сильний, ти виживеш», – промовляла упевнено, тому що знала – він хапається за її слова, як за рятівну соломинку. В якусь мить боєць поворушив губами. «Ти щось хочеш, Дмитре?» – запитала його. І почула тихе слово, промовлене з надією: «Жити!»
Через двадцять хвилин поранений був на операційному столі. За його життя почав боротися хірург…
Увечері втомлена Аліна повернулася у свій бліндаж. На столі побачила горнятко з холодною ранковою кавою. Випила кілька ковтків (од світанку не мала у роті ні рісочки) і присіла відпочити. Раптом голосно задзвонив телефон. Жінка з надією вхопила його. Можливо, коханий?
– Радий з вами познайомитися, Аліно! – пролунав у динаміку незнайомий голос. – Сьогодні ви урятували життя моєму синові! Дякую вам від щирого серця! Ви – фантастичний медик!
– Я тільки виконувала свою роботу! – скромно відповіла йому молода жінка.
Через півгодини пролунав інший дзвінок, якого ніяк не могла дочекатися упродовж довжелезного дня:
– Я повернувся, Алінко! У мене все добре!
І дихати стало легше…
Хіба багато треба їй, фронтовому медику, для щастя? Лиш би чути радісний голос донечки по телефону! І голос коханого, з яким воюють на близькій відстані одне від одного, але не бачаться по кілька тижнів, а коли зустрічаються, то освідчуються у коханні під кулями і знову роз’їжджаються на свої позиції! Ось таке воно – фронтове щастя! Але головне, що її рідні – живі і здорові! Аліна не скаржиться на долю! Просто виконує свою роботу, нерідко, зціпивши зуби, робить те, що на перший погляд здається неможливим.
Вона не вважає себе героїнею, а – жінкою, яка допомагає воякам захищати рідну землю від ворогів!
Військовий медик Аліна з нетерпінням чекає перемоги України у війні. Мріє, як вони з чоловіком разом повернуться додому і підуть із донечкою гуляти у парк.
А щаслива Настуня хвалитиметься усім:
– Мої мама і татко – герої, прогнали поганих дядечок з України!
А вони будуть щасливо сміятися з її дитячої гордості та міцно триматися за руки. Бо ті, хто пройшов через жахіття війни, уміють по-справжньому цінувати кохання, щастя і життя!
Неоніла КРЕМ’ЯНЧАНКА
Leave a Reply