Вкусить чи не вкусить?

Ранкова пробіжка в парку, як правило, додає настрою (інакше навіщо ж бігати?). Додає, якщо не зустрінеш якогось псюри бійцівської породи – не на повідку й без намордника – а поруч його власника, як правило, з обличчям, не надто спотвореним інтелектом. З повідком, перекинутим через плече, з мобільником біля вуха або ж зайнятим позіханням – наскільки дозволяє межа розведення щелеп. І з вмістом черепної коробки, який не особливо відрізняється від того, що є у такій же масивній голові його улюбленця.
Питання цивілізованого вигулу собак періодично  виринає в ЗМІ – здебільшого тоді, коли від зубів чотирилапих «друзів» хтось відчутно постраждає. Відтак усе ніби затихає – до наступного нещасливого випадку. Як у нас ведеться: діємо не на випередження, а слідами.
Взагалі, вигул  собак бійцівських порід без повідків і намордників у нас ніби заборонений. Про намордники вже не кажу (в наших умовах це – справжній раритет). А от на плече тих “бикуватих” істот, які відпускають своїх псів (далеко не болонок і пуделів) бігати де їм заманеться і водночас змушувати людей навколо внутрішньо напружуватись (“вкусить чи не вкусить”?),  давно вже мала б лягти ваговита рука закону. Свого часу міськрада нібито спробувала встановити спеціальні зони для вигулу собак. Втім, спробувала якось мляво, без особливої надії на те, що собаківники вигулюватимуть своїх улюбленців саме у межах відведених зон. А потім махнула рукою на власне розпорядження і вирішила, що вигулювати псів можна й поза «собачими зонами», але – з повідком і намордником. Цю поблажливість влади багато хто з господарів собак виконують наполовину, тобто так, як їм зручно: прогулюються зі своїми вірними друзями центральними алеями парку, але без повідка і намордника – маю на увазі, на собаці (хоча б з радістю одягнув ці прикраси на декого з власників). Ніби й звична річ для нашого життя – пересічні люди розплачуються за егоїзм своїх співгромадян і за нехлюйство та нерозпорядливість влади, – але від відчуття отої звичності легше не стає.
Втім,  цього разу дорослий пітбультер’єр зустрівся мені не на парковій алеї, а вже неподалік від будинку, де проживаю. Заспаний суб’єкт в шортах вивів свого улюбленця на ранковий моціон знову ж таки без дотримання отих надокучливих формальностей – причепленого повідка і намордника.
– Друже, ти взяв би його на повідок… – промовляю фразу, яку вже не раз із незначними варіаціями виголошував раніше.
– А нашо? – очі молодика дивляться на мене зі щирим подивом.
– Ну, це ж бійцівський пес, а не кімнатна собачка, – намагаюся довести своє.
– Та ні, він – як кімнатна собачка, не переживайте, – переконують мені ті ж самі здивовано-святі очі. Псюра ж тим часом за кілька кроків від мене дивиться в мій бік понурим поглядом і наче зважує: виявити мені увагу чи ні?
Знизую плечима, роблю якийсь невизначений порух рукою й іду далі.
За мною ніби ніхто не біжить…
Ігор ДУДА