gazpostach

Віталій ЧЕХОВСЬКИЙ: «Ворогів-окупантів треба або прогнати, або знищити» 



Війна в Україні триває, хоча телеканали про цю подію чомусь замовчують. Щодня російські окупанти обстрілюють наші позиції з мінометів,  гранатометів. Щоб не привертати зайвої уваги, мовляв, вони дотримуються перемир’я, кремлівські покидьки  засилають в наш тил розвідувальні групи, постійно стріляють їхні снайпери. 

Один з тих, хто уже шість років протистоїть московському агресору, є доброволець Віталій Чеховський. Родом він із Києва. Події на Майдані і початок боїв на сході України повністю змінили його життя.

Віталій Чеховський, який згодом отримав позивний «Чех», навчався в Одеській академії архітектури. Коли влада вперше спробувала розігнати Майдан, він вирушив додому, щоб пройти найзапекліші сутички з тітушками й беркутівцями. А коли почалася війна на Донбасі, одразу вступив у батальйон імені Кульчицького.

Уперше Віталій зустрівся з ворогом у селищі Билбасівка на Донеччині. З одного боку Билбасівку контролювали наші війська, а з іншого – окупанти. Єдиним джерелом води тоді була річка Сухий Торець, що протікала неподалік села. Саме там під час чергової вилазки по воду наші хлопці зблизька побачили ворогів, які теж прийшли «на водопій». А перший біль утрати Віталій відчув під Вуглегірськом. Попереду їхніх позицій був терикон, на якому засіли росіяни. Розвідка 54-ї бригади ЗСУ попередила їх про небезпеку, але командир роти, у якій воював Віталій, вирішив штурмувати цей терикон на БМП. Виїзд 10 вересня 2014 року виявився невдалим: терикон не взяли, а в бою загинув найкращий друг Віталія –  Віктор Єрьоменко.

«Коли розпочалася атака, я перебував неподалік терикону з АГС і мав прикривати хлопців. Проте гранатомет після кількох пострілів заклинило, а згодом дізнався, що друга важко поранило. Наступного дня наші снайпери помстилися окупантам і чимало їх «покришили», але товариша цим не повернеш. Ми з ним розпочинали бойовий шлях на Майдані», – згадує із сумом Віталій.

Натомість самому Віталію щастило не раз. Під час одного з обстрілів снаряд розвалив бетонну будівлю поряд із блокпостом, на якому він чергував. Коли побачив, як точно лягають снаряди, то зрозумів, що проти них воюють не якісь «ополченці», а російські професіонали.

Наприкінці 2014 року підрозділ Віталія перекинули під селище Станиця Луганська. У сусідній Кондрашівці їм довелося робити зачистку. Віталій згадує, що половина Кондрашівки підтримувала українську армію, половина – росіян. Якось російська артилерія вгатила по приватному сектору, після чого чимало місцевих іще більше зненавиділи українських військових, вважаючи їх причиною усіх нещасть. Невдовзі після того обстрілу Віталію знову поталанило, коли під час бою він заледве не потрапив під вогонь ворожої «зушки».

Те, що для когось війна може бути нагодою для наживи, Віталій дізнався навесні 2015-го. Тоді бійці батальйону Кульчицького заблокували кілька вантажівок контрабанди, яку люди в офіцерських погонах збиралися переправити в Луганськ. Зчинився величезний скандал, ледве не дійшло до конфлікту між українськими підрозділами, і врешті батальйон Кульчицького перевели на другу лінію оборони.

Віталій прослужив у Нацгвардії до 2016 року, а потім звільнився й перейшов у ДУК «Правий сектор», до підрозділу 1-ї окремої штурмової роти під командування Дмитра Коцюбайла («Да Вінчі»).

Згодом для Віталія настали гарячі дні на позиціях неподалік Авдіївки. По них і по шахті «Бутівка» працювали російські танки, снайпери намагалися шукати вразливі цілі, але хлопці глибоко зарились у донбаську землю. Там Віталію довелося пережити ще одну втрату – на сусідній позиції від кулі снайпера загинув побратим із позивним «Старий».

«У Нацгвардії я воював офіційно. Коли ж нам заборонили виконувати свої обов’язки, я звільнився й перейшов у добробат, де немає підтримки влади й офіційних структур. Проте ці хлопці такі ідейні й так кидалися в бій, що я й сам готовий був платити гроші за можливість стріляти в московських покидьків, – розповідає Віталій. – Ми так гнобили окупантів, що вони боялися навіть стрельнути в нас. Приїжджали наші снайпери й починали просто полювати на москалів. Ми всі тоді дивились у трубу розвідника, щоб побачити, як точно стріляють наші хлопці. Оскільки відстань між нашими й ворожими позиціями іноді становила до ста метрів, результат роботи завжди був «плюсовим». Жаль, що нам не дали довести до кінця розпочате й заборонили їх штурмувати».

До 2018 року Віталій освоїв міномет. Каже, що спочатку йому запропонували чистити міни та готувати їх до стрільби, але все це так його захопило, що за півтора року роботи на 120-міліметровій «трубі» він почав ціляти із першої-другої міни. Наприклад, одну з російських БМП Віталій із побратимами знищили із третьої міни, яку випустили з міномета, хоча сама машина перебувала за кілька кілометрів від них у глибокому капонірі. Був випадок, коли міна 82-го калібру влучила в російський танк – не спалила, але вивела з ладу й залишила ворожу піхоту без прикриття. Точність тут надзвичайно важлива: буває, що росіяни зводять свої позиції за кілька сотень метрів від житлових будинків.

Часто бійці ЗСУ й командування мінометних підрозділів не вірить у професійність добровольців. Іноді бійці навіть влаштовують змагання між собою, але коли бачать, що Віталій із другої міни попадає в ту саму ціль, то змінюють свою думку. «Помилка деяких бійців ЗСУ полягає в тому, що вони навчаються за методиками, написаними старою радянською школою, – міркує Віталій. – Цього не можна робити. І не можна вважати результативною стрільбу, коли міни падають за сто метрів від цілі. На шостий рік війни потрібно вбивати ворогів, а не стріляти в їхній бік. Тим більше, що проти нас працюють також дуже вправні російські мінометники. Одна із зустрічей з ними завершилася для мене важкою контузією й лікарнею. Вони за допомогою сейсмічної розвідки вирахували наш міномет і почали «насипати». Їхні міни падали за лічені метри від нашого міномета. Тому ми не маємо права допускати слабкості».

За шість років війни Віталій із юного студента перетворився на досвідченого воїна, який не має жалю до ворогів і тих, хто їм допомагає. Також він не вірить, що можна спокійно жити в Україні, не розуміючи, що в нашій країні війна, і водночас називати себе громадянином. «Якщо ворог прийшов до твоєї країни – це ніби він вдерся у твою хату чи квартиру. У такому разі його треба або прогнати, або знищити», – підсумовує Віталій.

Михайло УХМАН

 









Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*