Листоноша намагалася не дивитися Олексі в очі. Завжди привітна і щебетлива жінка щоразу відводила свій погляд вбік, намагаючись уникнути будь-якої розмови з чоловіком. Віддала термінову телеграму і… гайда. Тільки її й бачили. Олекса розгорнув телеграмний бланк і почав читати:
«Дорогий татусю, щиро вітаю тебе з 8 Березня! Бажаю тобі міцного здоров’я і здійснення найсміливіших твоїх мрій! Твоя дочка Люся».
Таки дістала! Це ж скільки часу треба було для того, аби до такого додуматися. Олекса важко зітхнув. Звісно, треба бути останнім телепнем, аби не здогадатися, що телеграму надсилала не Люся, а її мама, себто його перша дружина Вірка. Десять років минуло, як вони розбіглися, а вона не має спокою: гризе і гризе, бігає по ворожках, намагається насолити, бодай гавкнути в його бік. Олекса дістав запальничку і підпалив телеграму. «Хай горить воно все синім полум’ям!» Папірець швидко спалахнув вогнем, ледве встиг його кинути на землю і притоптати, щоб не потрапила та писулька до дружини. Навіщо зайвий раз її ранити. І так через його колишню стільки натерпілася…
Вірка допікала його скрізь, де тільки могла. Вона дуже хотіла, щоб він якось реагував на її витівки. Олекса ж мовчки ніс свій хрест. Часто давав у церкві за її здоров’я.
Одного разу зібрав посилку з дефіцитними продуктами, надіслав поштою. Дуже хотів привітати свою донечку із днем народження. Десь через півтора місяця, гостюючи у своєї теперішньої тещі, побачив підписану ним поштову посилку, впізнав свій почерк. Теща зберігала в коробці всіляке насіння. Спочатку ніяк не міг второпати, як його посилка, чи те, що від неї залишилося, опинилася за тридев’ять земель, та ще й в абсолютно протилежному кінці України. Всі крапки над «і» розставила стара жінка:
– А хіба я вам не казала? Тю, та то в мене вже мабуть склєроз починається. Поштарка сказала, що ту посилку нести не буде, бо вона страшно воняє. Я почимчикувала за нею сама. Від кого – не знаю. Відкрила, а там вже бражка! Мандарини, зефір, якісь ще цукерки – все згнило…
Іншим разом Олекса вирішив через знайомого, який був проїздом у їхньому місті, передати доньці мішок цукру. І яким було його здивування, коли через тиждень знайомий повернувся назад, вимагаючи, звісно жартома, сплатити йому гроші за моральні збитки. Під оком мав добрячий синець і… розбите бокове дзеркало в «Жигулях». А далі він розповів майже детективну історію. Василь, так звали знайомого, перш ніж підвозити мішок з цукром, зателефонував до Вірки. «Щоб ноги твоєї тут не бачила!» – кричала у відповідь жінка.
Однак, Василь був не ликом шитий, вирішив діяти хитріше. Попросив одного знайомого, щоб допоміг витягнути мішок на п’ятий поверх. Той погодився. Поставили вони мішок біля дверей. Василь натиснув на кнопку дзвінка і… хотів дати драла. Але де там! Двері відчинились тієї ж миті, не встиг навіть оком моргнути. Вірка схопила його за руку і почала верещати не своїм голосом. Що тут почалося! Василь різко чкурнув вниз, перестрибуючи майже через дві сходинки. Вірка, незважаючи на свої дев’яносто кеге, також рвонула навздогін. Назустріч з переповненими кошиками підіймалася якась поважна пані. На повідку в неї був невеличкий дзявкучий цуцик. Побачивши Василя, який немов летючий голландець, промайнув перед його псячим носом, він очманів від люті. Рвонув щосили так, що поважна пані, заплутавшись у своїх кошиках, полетіла разом з ними сторч вниз. Розпашіла від люті, не менш ніж цуцик, Вірка просто перестрибнула через поважну пані, яка на щастя благополучно приземлилась на сусідській площадці, і… таки наздогнала Василя. Вчепившись одне в одного і з’єднавшись в один суцільний клубок, вони викотились з під’їзду на вулицю. Вірка, яка давно нікого не кушпелила, з невимовною насолодою вп’ялась своїми пазурами в давно неголену Василеву щоку. Бабусям, які звично сиділи на лавці і «мололи» теревені, аж заціпило від побаченого. Вірка так гамселила бідолашного чоловіка, що той почав кликати на допомогу. Дякувати Богу, позбігались люди і їх порозтягували…
Щоразу Василь прагнув вийти на контакт з рідною донькою. Його постійно мучило і пекло, що Люся живе без батька. Вірка щоразу брехала, що дівчинка не хоче з ним говорити. І тоді чоловік придумав. Передзвонив до колишньої сусідки по квартирі. Домовилися. Люся таємно приходила до тітки Люби і у призначений час Василь спілкувався з донькою. Але тривало це не довго. Якось Люся не прикрила за собою вхідні двері… і Вірка підслухала розмову. Що тут зчинилося! Відтоді бідна тітка Люба стала найзапеклішим Вірчиним ворогом. І коли одного разу Василь насмілився зателефонувати знову, сусідка переляканим голосом заявила, що він помилився номером…
Потім Вірка, як справжня терористка, взялась за телефон. Дзвонила серед ночі, на день народження, в новорічну ніч… Вона так всіх дістала, що на сімейній раді всі однозначно вирішили – негайно змінити номер.
Аж якось пролунав дзвінок, і улесливий жіночий голос сказав:
– Вагон четвертий, поїзд о сьомій вечора. Зустрічайте, до вас їде наша Люся…
Це був голос Вірки. Вона ще щось хотіла сказати, але Василева дружина Христя спересердя і від несподіванки кинула слухавку. Однак телефон знову настирливо задзвонив. Христя взяла себе в руки, перехрестилась сама і перехрестила телефон:
– Так, шановна шльондро, прошу трубку не кидати і вислухати до кінця. Номер поїзда не забудь записати.
Христю немов параліч схопив. Слухавку тримає біля вуха. Не може ні рукою, ні ногою порухати. І головне – в горлі спазми такі, що годі й слово вимовити. Як загіпнотизована. Ледве спромоглася із себе видушити:
– Василя нема вдома, він за кордоном, нікого зустрічати я не буду.
– А вона не до тебе їде, а до свого улюбленого татуся…
Христю немов хто обухом по голові – знесилено опустилась на підлогу…
(Продовження читайте у наступному номері «Гніздечка».)
Валентина ШТАНГЕЙ
Leave a Reply