Відкритий урок людяності для малюків та дорослих

 На початку 2014 року інформаційний ресурс «БараБука. Простір української дитячої книги» оприлюднив інформацію про заснування  «Рейтингу критика» для щорічної презентації кращих дитячих та підліткових книжок. Засновниками виступили редактори та журналісти авторитетних дитячих видань: «Казкарка», «Читомо», «БараБука», «Букмоль», журнал «Однокласник», а також газета «День». Головна мета проекту –  на підставі прозорих критеріїв відбору складати фахові рекомендації щодо найкращих дитячих та підліткових видань. Тут брався до уваги  не лише читацький інтерес, а й запити авторів, ілюстраторів і видавців. Адже наявність такої інформації загострить увагу на проблемах дитячої літератури, допоможе книговидавцям покращувати свій продукт, а ще наповнить  конкретикою рекомендації до читання в навчальних закладах та бібліотеках.
Серед іншого мене зачепило висловлювання співзасновниці сайту «Читомо» Ірини Батуревич щодо проблеми читацької культури:
«На дитячій книжці заробити найлегше, тому створювати такі видання береться кожен, хто хоче це зробити якнайшвидше, не дуже дбаючи про якість тексту, про оформлення годі й говорити: що яскравіше, то «дитячіше». Ці книжки магічним чином отримували і державне фінансування, і навіть псевдопрестижні книжкові премії. Окрім того, ніхто не захищений від самопублікацій авторів, тексти яких ніхто не хоче видавати. Як показує практика, пересічному читачеві можна впарити майже все, що називається “дитяча книжка”. Своїй дитині показувати ці книжки я б не ризикнула. І вам не бажаю».  
Важко було не погодитись із компетентною думкою професіонала. Проте на рівні підсвідомості жевріло бажання додати свій коментар. Але нічого оригінального не вигадав. Усі і так знають про  високу вартість продукції авторитетних дитячих видавництв.  А чим тут зарадиш,  коли папір та поліграфічні матеріали ми продовжуємо купувати в Росії, з якою перебуваємо у стані неоголошеної війни.
Повернутися до цієї теми спонукав випадок: у березні 2017-го в Лановецькій центральній районній бібліотеці  познайомився із ветераном праці Феодосієм Кирилюком. Він народився у селі Передмірка, що на Лановеччині, і пройшов славний трудовий шлях: у юності здобув  фах механізатора, тож довелося розорювати цілину. Одружившись, працював на лісоповалах Архангельська, щоб заробити деревину для будівництва нової хати. Переселившись  до Ланівців, більшу частину свого півстолітнього стажу працював бригадиром механізованого загону Лановецького райоб’єднання «Сільгоспхімія». А ще виховав двох синів – продовжувачів роду, посадив не одне дерево і мав захоплення – змальовувати поетичним словом різноманітні життєві ситуації, самовіддану працю простих трудівників, мальовничу красу рідної природи.
Того пам’ятного дня Феодосій Михайлович натхненно декламував свої кращі поезії (на прохання працівників бібліотеки) та погодився опублікувати декілька із них (згодом вони  увійшли до тематичних добірок обласних медіа-фестивалів політичної сатири «Гарячі припарки» та духовної творчості «Волинські гостини»).
Серед інших, мою увагу привернула ліро-епічна розповідь про пса Левка, який посприяв одужанню свого господаря-фронтовика. Автор зізнався, що в основу вірша лягла реальна життєва історія, що випала на долю його батька, який зазнав поранення під час Другої світової війни. Однак спроба  опублікувати його виявилась безуспішною. Перечитавши  роздрукований  текст, я зауважив, що твір оригінальний, але потребує літературного редагування. Причому не поверхово-прагматичної ревізії, коли відсікаються усі несуттєві та невиразні фрагменти, а проникливої, осмисленої участі (конкретизації жанру,  композиційно вмотивованого поділу на розділи, доповнення кількох мікроепізодів, виправлення  огріхів щодо ритміки вірша та деяких римованих закінчень). Але на це автор не погодився.
Проте  ця розмова отримала продовження у грудні 2019-го, коли Феодосій Михайлович повернувся до своєї садиби після тривалого лікування.
Я звернув увагу на проблему дефіциту якісної дитячої літератури, орієнтованої на формування у малечі людяності, тобто таких рис характеру, як духовність,  душевність, співчутливість, милосердя. Адже вони є ознакою внутрішньої краси людини, яка  оберігає від проявів агресії, егоїзму та байдужості.
Щодо його вірша, зазначив, що він має  волинський колорит і випромінює людяність, а доопрацювання  додасть йому більшої  виразності, щоб захопити дітлахів позитивним прикладом  співчутливого ставлення до тих, хто хворіє або має обмежені фізичні можливості.  А ще обмовився про перспективу видання твору у форматі ілюстрованої дитячої книжечки. І Феодосій Михайлович пристав на мою пропозицію.
Свої  зобов’язання мені вдалося виконати на Різдво 2020–г18о. Але коли надвечір другого дня я зібрався сповістити про це автора, то якийсь жіночий голос повідомив, що Феодосій Кирилюк помер, і за якусь годину відбудеться поминальна панахида…
Отож, ця публікація – перший крок до реалізації спільного задуму самодіяльного літератора, світлої пам’яті  Феодосія Кирилюка та автора цих рядків, який взяв за звичку виконувати свої обіцянки.  Сподіваюся, що викладена  передісторія  приверне увагу зацікавлених і компетентних осіб, які благословлять вихід самобутнього ілюстрованого видання.  У такому разі дошкільні заклади та початкові школи Тернопільщини одержали б цікавий дидактичний матеріал,  що здатний дарувати миттєвості душевного хвилювання не лише дошкільнятам і молодшим школярам, а й тим  представникам середнього та старшого покоління, які у круговерті  буденщини  не збайдужіли і не зачерствіли душею.
Василь НЕРУЧОК,
голова ГМСК «Тризуб»
 
Феодосій Кирилюк
Друзяка вірний –
пес Левко
(новела)
І
Так важко згадувать війну,
Але історію одну –
Про долю дідуся–солдата –
Онукам хочу розказати…
 
Весною наші сільські хлопи
Копали в Латвії окопи.
Небагатьом вдалось вціліти,
Та й тих уже нема на світі.
 
Від мін фашистських тої ночі
Усім їм було гаряче:
В одних навік закрились очі,
А діда ранило в плече.
 
ІІ
Із коми вийшов в медсанбаті,
Зашита рана ще боліла.
Старий хірург в білім халаті
Приніс осколки з його тіла:
 
«Оце візьми собі на згадку…
Ще кілька днів полежиш в нас,
Знімемо шви і в тил відправим.
Настав для тебе мирний час…»
 
Колишній бравий піхотинець
Гидливим став собі самому,
Отримав папірець зі штампом
І з ним відправився додому.
 
Левко здаля його впізнав:
Лизнув за руку, за одежу,
Відразу лащитись почав…
Зустрів солдата, як належить!
 
ІІІ
Лоб в собаки білим був,
Білі лапи на третину,
Чорна спина, сиві груди,
Важив мало не два пуди.
Зведений доверху хвіст,
Чорний, з білим на останку,
Прибавляв собаці зріст.
 
«Гарний пес – тямущий, дужий,
Що йому нужда чи стужа?!» –
Зникла внутрішня напруга,
Посміхнувсь солдат привітно
І погладив свого друга.
 
ІV
Зраділи донечка-красуня
І дорога дружина Ганна –
Їх  оминула  похоронка,
Живим діждались ветерана.
 
Лиш Никифор ходив похмурий,
Сидів в задумі біля хати –
Не міг ні жати, ні косити.
А там, дивись, вже й час орати…
 
V
Гноїлась рана і текла,
Боліла дуже і пекла.
Немає в них бинта і вати,
Нема чим рану промивати.
 
Хто допоможе Никифору
Полікувати руку хвору?
Є лиш з рум’янком кип’яток
Та полотна цупкий шматок…
 
Оце і все. Левко те знав,
Тож рану кожен день лизав.
Припухлість з гнійним «ароматом»
Лизав легенько, акуратно.
 
А рідні всі молились Богу
За приязну таку підмогу.
Левко ж лизав, бо пам’ятав,
Що саме так себе спасав.
 
VІ
І сталося одного ранку:
Від болю хворий застогнав –
Тут Ганна саме нагодилась,
Як в ночви щось Левко злизав.
 
Був звук дзвінким, вода тремтіла.
Долоні днищем протягла
І крихту ржавого металу
Дружина тут таки знайшла.
 
Це був осколок від гранати –
Завбільшки, як зернина жита,
А рана так ятрилась клято,
Що вже було несила жити…
 
Через собачу «терапію»
Прийшло одужання нишком –
Що недогледіли хірурги,
Те язиком злизав Левко.
 
Коли ж про диво це дізнались
І те, що  рана зажила,
Левка, як фельдшера, вітали.
Він став улюбленцем села!