Відкриття інтелектуального фронту – надважлива проблема української дійсності

(на підтримку громадської ініціативи «Зупинимо війну разом!»)

   Українській дипломатії забракло шести років анексії Криму та неоголошеної війни на Донбасі, аби виробити  ефективну миротворчу стратегію. Переговорну групу у Мінську вдруге очолив Леонід Кучма, який за десятиліття свого правління не запам’ятався жодним дипломатичним успіхом. Швидше навпаки. На це вказує звіт Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України щодо фактів розкрадання в ЗСУ та підриву обороноздатності держави у період з 2004 по 2017 роки. У додатку 1 названого документа міститься «Інформація про обставини втрати Україною управління над Чорноморським флотом колишнього СРСР, обставини його поділу між Україною та РФ та факти, що свідчать про наявність ознак розкрадання військового майна флоту»,  де простежується злочинне недбальство та зрада національних інтересів на користь Російської Федерації, що були допущені як першим, так і другим президентами України. 

   Леонід Кравчук підписав 16 січня 1992 року у Москві протокол робочої зустрічі (із дивакуватою повісткою) про військово-морську символіку, яким підписанти вирішили приєднати Чорноморський флот до складу Стратегічних сил, які, відповідно до Угоди про створення СНД, брали під єдиний контроль ядерну зброю. Протоколом обумовлювалася перспектива передачі Україні частини ЧФ на підставі майбутньої угоди між Україною і Російською Федерацією. Такий маневр дав змогу росіянам в період з вересня 1991 по серпень 1992 рр. вивести зі складу ЧФ та перевести до інших флотів 95 військових кораблів (думаю, що не найгірщих).

   А вже наступні темники національної зради відбувалися за безпосередньої участі Леоніда Даниловича. Так, 3 вересня 1993 року Л. Кучма, як Прем’єр-міністр України, став учасником чергових переговорів в Масандрі (м. Ялта) між українською та російською делегаціями з питань ЧФ, ядерного роззброєння та інших питань міждержавних відносин. Всупереч здоровому глузду Л. Кучма надоумив Президента Л. Кравчука  погодитись на відчуження визначеної у попередніх угодах частки України у ЧФ у розмірі 50% флоту в рахунок погашення заборгованості за поставлений РФ газ. Про що було складено та підписано відповідний протокол від 3. 09. 1993 р. При цьому наші «державники» забули нагадати росіянам, що вони загарбали весь золотовалютний резерв СРСР, а ще будівлі дипломатичних представництв по цілому світу. А Україна залишилась наодинці із наслідками Чорнобильської трагедії…

    Тож, коли дійшла черга до підписання базової угоди про параметри поділу Чорноморського флоту від 28.05.1997 року, то Президент Леонід Кучма  відступив на користь РФ 32% кращої частини флоту, залишивши 18% корабельного складу та 50% озброєнь та військової техніки ЧФ. При цьому вартість відчужуваних суден було  максимально занижено на вимогу росіян. І це при тому, що більшість цих кораблів досі виконують завдання за призначенням, адже брали участь у військовій агресії проти України у 2014 році.

   Найбільші ризики зазначеної  угоди полягали в  узаконенні базування ЧФ РФ у Севастопольській бухті строком на 20 років із можливістю подальшої пролонгації домовленостей.  При цьому РФ отримала у користування 4 591 будівель та споруд, а також земельних ділянок, загальною площею 18 232,62 га  за надмірно низьку ціну – лише 97,75 млн дол. США річної орендної плати. Таким чином було створено прецедент, якого не знає світова практика. Бо не існує прикладів, за яких іноземні військові контингенти мають свої театри, музеї, широку мережу дошкільних навчальних закладів, шкіл, інститутів, спортивних об’єктів, санаторіїв, баз відпочинку та дозвілля, госпіталів, закладів охорони здоров’я, об’єктів систем зв’язку, радіотехнічної служби, тилу, об’єктів забезпечення ракетно-артилерійським та мінно-торпедним озброєнням, судноремонтних заводів та науково-дослідних установ, а ще гідротехнічні споруди, полігони, аеродроми та багато чого іншого. Чи варто було сумніватися, що загарбання росіянами Криму – справа недалекої перспективи?

   Згадуючи інші «заслуги» Леоніда Кучми, пам’ятаємо, що саме він втягнув державу у паперову приватизацію і таку ж облудну земельну реформу, які віддали на поталу кільком олігархам не лише регіональні, а й стратегічні об’єкти  промислового виробництва, зумовивши масове безробіття і таку ж трудову міграцію, чим прирекли на повільне вимирання сільські регіони. 

А саме на цьому грунті зароджувались та набирали розмаху усі антиукраїнські сили. Важко повірити, що цього не брали до уваги Петро Порошенко, а тим більше – його «запеклий» опонент Володимир Зеленський, коли відводили Леоніду Кучмі роль «великого миротворця»? Мабуть, тут переважив прагматизм, бо цей «досвідчений дипломат» – майстер у проведенні безнадійно-безпредметних перемовин, що заколисують пильність легковірних братів-гречкосіїв. Добре, що цьому сприяє усталений зовнішньополітичний курс, орієнтований на вступ до НАТО.

   Діаметрально протилежну стратегію пропагує парламентська опозиція, в особі лідерів ОП «За життя», які ратують за примирення із Російською Федерацією, ймовірно, шляхом повної капітуляції. Бо і Віктор Медведчук  і Вадим Рабінович, і Юрій Бойко підігрують офіційній кремлівській пропаганді, стверджуючи, що військове протистояння на Донбасі зумовлено розгулом розгнузданих націоналістів. 

   Про безпідставність подібних звинувачень йдеться у публікації «Про український націоналізм, справжніх та липових героїв?», яку подаємо нижче. Разом з тим не варто замовчувати упущення ідеологічних партій у питаннях вдосконалення тактики політпросвітницької роботи. У цьому контексті вважаю за доцільне врахувати позицію тих суб’єктів вітчизняної політики, що є виразниками політичних шукань титульної нації, і які, до того ж,  дотримуються демократичних принципів та спираються на думку рядових членів партії у процесі прийняття важливих політичних рішень. До таких беззастережно зараховую  Соцпартію Олександра Мороза та Конгрес українських націоналістів. 

   Щодо Олександра Мороза, то свою позицію він висловив ще в березні 2014 року.

Із книги Олександра Мороза

«До булави треба голови»

(2016)

   «Критичною, вибуховою є ситуація в Криму. Втручання російських військових недопустиме. Для себе його спробувала легімітизувати Рада Федерації. Це рішення, однак, за межами міжнародного права. 

   Щодо дій РФ в оцінках нинішньої влади в голосі чути метал. Це добре, хоч куди краще було б, щоб «метал» був в оборонному секторі, в армії зокрема. А вона… Знаємо, там героїчні солдати й офіцери, та цього мало. Пригадую, жодного танка власного виробництва держава не спромоглася придбати за роки незалежності, не використовується продукція дніпропетровців, немає сучасних літаків, навіть пального до них… Зарплата наших військовослужбовців не йде в порівняння з іншими, сім’ї офіцерів без житла…

   Занадто багато розкрадено. У цих умовах «метал» доцільніше замінити дипломатичною інтонацією. І не покладатися на західних покровителів. Хто знає, може, вони зацікавлені в загостренні конфлікту в Криму (і не тільки)? Зацікавлені, щоб згодом «мирити», як у колишній Югославії та інших місцях, тим самим забезпечивши серйозне просування на схід, щоб потіснити РФ? Треба це пояснити сусідам? Ми згодні грати відведену роль території конфлікту?».

(«Не допустити крові», 3 березня 2014 р.)

 

    У наведеній цитаті лідера соціалістів порушено цілу низку проблем, що перебувають в полі зору ідеологічного активу  Конгресу українських націоналістів. Тож вважаємо за доцільне висловити власні зауваження, з огляду на сьогоднішню ситуацію та спираючись на фундаментальні засади націоналістичної доктрини:

1) Анексія Криму та вторгнення російської вояччини  на Донбас – це вияв новітнього оскалу російського імперіалізму;

2) Ослаблений стан українського війська зумовлений політикою деіндустріалізації, що призвела вітчизняну економіку до стагнації. А вже за недолуге   реформування армії слід завдячити Президентам, Прем’єр-міністрам, головам РНБО, Міністрам  оборони, серед яких не бракувало засланих «козачків»; 

3) Розграбунок армії та розграбунок держави –  взаємопереплетені процеси, що відбувалися під егідою вищих державних інститутів, насамперед, усіх президентів України;

4) Говорячи про «західних покровителів», варто уточнити, що тут йдеться про міжнародну мафію, яка вступила у змову із російським імперіалізмом та українськими олігархами, аби розіграти чергову югославську карту, тобто розшматувати Україну для задоволення колоніальних амбіцій більш успішних держав, а заодно ліквідувати зародок інтелектуальної революції, яка, за умови ідейної кристалізації, згуртує прогресивну громадськість європейського континенту  на організований спротив підступній змові світового капіталу;

5) Військова присутність РФ у Сирії засвідчила бойовий потенціал модернізованої російської армії, що спонукає нас зосередитись на дипломатичних методах розв’язання російсько-української гібридної війни. Переконаний, що позиція України у переговорному процесі буде міцнішою, якщо її представлятиме антибільшовицька коаліція. Про  передумови її формування та засади конструктивної взаємодії йшлося у публікації «Про сприятливі передумови політичної консолідації» (газета «Свобода», № 93 від 22 листопада 2019 року), де викладено ключові тези праці Степана Бандери «До проблеми політичної консолідації».

6) Розвиваючи озвучену тему, пропонуємо увазі читачів підбірку цитат із фундаментальної праці Степана Бандери «Перспективи української національно-визвольної революції», що була надрукована окремою книгою у 1958 році, Проводом ЗЧ ОУН, для  «внутрішнього організаційного користування». У 10-ти розділах видання (122 с.) сформульовано ідеологічні постулати, що пройшли перевірку на достовірність у горнилі національно-визвольних змагань. Їх подаємо у формі запитань та відповідей, аби привернути увагу дієвих патріотів, які здатні долучитися до вироблення стратегії  мирного співіснування із північним сусідом.

Василь НЕРУЧОК, 

голова Лановецької РО Конгресу українських націоналістів,

координатор ініціативної групи «Естафета поколінь» 

м. Ланівці

 

Степан Бандера

про природу російського імперіалізму 

та вагомі передумови національної революції

(Із книги «Перспективи української

національно-визвольної революції», 1-3 розділи)

Розділ 1

Необхідність національно-визвольної революційної боротьби

 

Запитання: Яка форма російського імперіалізму найбільше знекровила українську націю  та інші поневолені народи у складі СРСР?

Відповідь:

   «Московсько-большевицьке поневолення України є не тільки суперечне з прагненнями, життєвими потребами української нації, не тільки спиняє її природний, свобідний розвиток, але й загрожує її існуванню. Москва послідовно намагається знищити самобутність українського народу під кожним оглядом та за рахунок української національної субстанції збільшити російський національний організм.  Протиставитися цим імперіялістичним цілям та нищівній дії большевизму можна тільки шляхом боротьби, тим більше, що большевизм є найгіршою, найнебезпечнішою формою російського імперіялізму. Його тоталітарні, найбезоглядніші методи послідовного і всебічного знищування поневолених націй, їхньої духовости, біологічної субстанції та матеріяльних основ самостійного існування не залишають жодних інших можливостей для збереження їхнього самостійного життя і розвитку.»

Запитання: Яким чином українські націоналісти планують викорінити із суспільного життя  небезпечні паростки тоталітаризму?

Відповідь:

   «Щоб вирвати українську націю з того положення та скінчити з процесом її постійного поневолювання і знищування, необхідно скинути московське володіння на Україні, викоренити большевизм-комунізм в Україні та усунути з українських земель всі чинники російського імперіялізму і всі його підпори. Це можна осягнути тільки шляхом рішучої визвольної боротьби цілого українського народу, шляхом національної революції. Бо кожна дія, кожне намагання в тому напрямі, а навіть ставлення такої мети, визнавання таких ідей вже є актом протибольшевицької боротьби, складовим чинником національної революції.»

Розділ 2.

Московський імперіалізм і комунізм – дві форми одного ворога

Запитання: Які загрози національним державам несе російський імперіалізм?

Відповідь: 

   «Імперіялізм російського народу — це явище історичного порядку, що міняє свої форми та методи дії, але в своїй істоті залишається незмінним. Його суттю є безнастанне намагання підкорювати собі інші народи та за рахунок їхнього визиску й знищування постійно збільшувати свою силу, засяг свого володіння, розріст московської нації і її імперії. Цей імперіялізм виступає раз відкрито, як сила і дія Росії, раз у прихованій, замаскованій формі.

Комунізм — це тепер найважливіша форма закаптуреного московського імперіялізму. Не дивлячись на неросійське походження комуністичної доктрини, комунізм став фактичним інструментом московського імперіялізму, однією з головних форм і головним засобом його замаскованого вияву і дії. Це стосується не тільки до большевизму, себто до явно російського, але так само й до інтернаціонального, комунізму.»

 

Запитання: Чому проголошений у Російській Федерації курс на  декомунізацію не змінив сутності російського імперіалізму? 

Відповідь:

   «Розрізнення в нашій боротьбі окремих форм одного й того самого ворога потрібне з уваги на різнобічну його дію та створювані таким чином окремі фронти. Відкритий московський імперіялізм діє проти самостійности України не тільки у формі большевизму, а теж як антикомуністичний російський імперіялізм. Головний фронт проти першого з них є на Рідних Землях, а проти другого — поки що тільки на чужині. Але в майбутньому ця система може змінитися й обидва фронти відкритого московського імперіялізму можуть стати рівнорядними. Антикомуністичний імперіялізм Москви може прийти на зміну большевизмові.»

Розділ 3

Можливості докорінних змін на підбольшевицькому обширі

Запитання:Чи варто українцям прислухатися до порад керівників  тих західних держав, які потерпають від страху перед військовим потенціалом РФ?

Відповідь: 

   «…Одночасно українська визвольна справа зустрічає чималі труднощі у вільному світі, в таборі протибольшевицьких держав. Маємо на увазі справжні протибольшевицькі сили, а не закаптурених спільників большевизму, в ролі тих міжнародніх мафій, які відкрито діють проти самостійности України, виконуючи послугу Москві. Цих треба зараховувати до ворожого табору. Коли ж антикомуністичні сили у вільному світі, зокрема керівні кола західніх держав, не підтримують української справи, то це значною мірою діється саме через її велике значення. З одного боку діє сила інерції, а з другого — страх перед ангажуванням себе в гострий конфлікт з Москвою. Бо підтримка самостійницьких змагань України — це офензивна дія проти Росії на найвиразнішому для неї пункті.»

 

ЗапитанняПроаналізуйте три варіанти нейтралізації російського імперіалізму, що на них загострює увагу Степан Бандера. 

   Яку із окреслених стратегічних ліній варто покласти в основу громадянської політики, що її зможе реалізувати структурована громадська опозиція?

Відповідь:

   «Є три основні теоретичні можливості змін на підбольшевицькому обширі.

   Перша можливість — це усунення большевизму зовнішніми силами. Практично беручи, за теперішнього укладу сил це може статися тільки одним способом — війною. Нема жадних виглядів на те, щоб інші держави могли усунути панування большевизму без війни, своїм натиском мирними засобами, чи самою загрозою пристосовання мілітарної сили. Війна з СССР і перемога держав протилежного блоку могли б дати їм змогу знищити володіння большевизму і встановити на його місці новий лад.

   Друга можливість — це внутрішня еволюція большевизму, глибинні зміни в большевицькій системі, зміни в режимі та в його національній, суспільній, економічній, культурній політиці.

 

   Третя можливість — це протибольшевицька революція, насамперед національно-визвольна революція поневолених Москвою народів.

Ці три можливості трактуємо як основні тому, що в кожній із них підметом, рушієм змін є інша сила, чи пак інший комплекс сил, що прямує до своєї власної мети. Вслід за цим, у кожному з тих трьох варіантів зміни відбувалися б іншим, своєрідним способом і мали б інший характер, хоч їхні наслідки в різних точках могли б сходитися.»

 







Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*