gazpostach

У вінок Т.Г. Шевченку з нагоди 160-х роковин



 від інтелектуального і консолідуючого медіа-фестивалю політичної сатири «Гарячі припарки»

Напередодні і безпосередньо 9-10 березня кожен свідомий українець знаходить якусь хвилину аби перечитати кілька поетичних шедеврів Т. Г. Шевченка, пригадати незаймані цензурою концертні програми на його спомин, що їх організовували місцеві ентузіасти у пору  національного піднесення. І це не дивно, бо ті заходи, що їх штампували районні органи влади традиційно занурювали глядача в атмосферу гнітючого смутку, аби ще у зародку притлумити іскрометні жаринки громадської ініціативи. На противагу цьому тоталітарному пережитку у мене зародилась ідея проведення альтернативних Шевченківських урочин, у формі фестивалю політичної сатири «Гарячі припарки». 9 березня цього року названому почину виповнюється 20 років, тож не завадить пригадати деякі курйозні епізоди, що втрафили статися на десятому році державної незалежності.

Отож тоді, аби не гаяти часу, вирішили започаткувати сатиричне дійство у День сміху – 1 квітня 2001 року, про що завчасу інформували обласне управління культури. Для розширення географії учасників запланували одноденний автомобільний пробіг протяжністю у 300 км  через міста і селища фестивального округу: Ланівці – Вишнівець – Кременець – Шумськ – Остріг – Білогір’я – Теофіполь – Ланівці. Зустрічалися із викладачами, керівниками мистецьких гуртків та студій, із активістами студентського самоврядування, директорами будинків культури. Новаторська ідея приваблювала однодумців, які без вагань оформляли письмові заявки на участь своїх вихованців. Щоб не виникло підозри у фальшуванні, відправляли факсограми до Ланівець з відділень зв’язку.

Але нашого ентузіазму не поділяли  Ланівецькі чиновники, зокрема із селищної ради, яка не давала дозволу на проведення фестивалю. Повторної зустрічі зажадали в обласному управлінні культури, на яку разом із членом оргкомітету Володимиром Волошиним діставалися на таксі (через відміну автобусного рейсу). Наявний комплект заявок не справив особливого враження на функціонерів від культури, тож вони радили відмовитись від сумнівної затії і приєднатися до проведення гумористичного концерту за участю заслуженого артиста України Грицька Драпака. Ми ж були непохитні, бо після першої наради одержали вагомі дивіденди: рекламу в обласних ЗМІ, супровідний лист обласного управління культури до Тернопільського фарфорового заводу щодо виготовлення десятка блюд із символікою фестивалю для нагородження переможців.

Зрештою досягли порозуміння із адміністрацією Тернопільського вузла залізничних перевезень, яка прихистила сатиричну імпрезу поблизу залізничного вокзалу. Свою лепту внесли і місцеві виробничники. Так у ПП «Парнас» (Ю. Матевощук) одержали  три камуфляжні костюми, а голова КСП «Прогрес» Іван Романюк офірував 200 гривень для організації гарячого харчування конкурсантів у кафе «Мандрівник».

Але прибути на Привокзальну площу райцентру поталанило далеко не всім. Як згодом з’ясувалося  копії наших  заявок  були передані у зацікавлені правоохоронні органи, тож тим, хто їх написав, довелося пройти «гарячу» накачку  у кабінетах «рехтельно» проінструктованих слідчих… Відтак на Ланівецьке поштове відділення полетіли факсограми  про відмову від участі  у цьому «неблагонадійному» дійстві…

Про те, що керівники окремих освітніх установ відправляли «блискавки» у стані емоційного збудження натякає факсограма директора Шумської музичної школи Столярчука В.В. Свою відмову від участі в неугодному дійстві він заадресував Всеукраїнському об’єднанню «Тризуб» ім. Степана Бандери, хоча ми при зустрічі наголошували, що не маємо стосунку до цієї організації, бо діємо у формі малого підприємства.  Більш врівноваженим та галантним виявився режисер театру КВК Національного університету «Острозька академія» Сергій Рибачок, у факсограмі якого зокрема зазначалося: «На жаль із незалежних від нас причин представники Національного університету «Острозька акакдемія» не зможуть взяти участі у фестивалі. Заздалегідь просимо вибачення за можливі незручності».

Проте і ця обставина не змусила нас капітулювати, бо жевріла надія на інтригуючі анонси  у «Вільному житті» та «Свободі».  Однак дива не сталося: на обумовлену 10-ту годину із числа очікуваних  конкурсантів прибув лише юний декламатор гумору (від Білогірського РБК Хмельницької області) та ще педпрацівник  Кременецького педагогічного коледжу, але з єдиною метою – забрати власноруч написану заявку. Я висунув зустрічну вимогу – щоб була подана відповідна заява про свій демарш. Свою позицію пояснив тим, що із Тернополя вже прибули члени мистецького журі (світлої пам’яті Роман Гром’як, Михайло Левицький, Богдан Бастюк), є кореспонденти обласних газет (крім вище згаданих ще й від «RIA плюс»), а на додачу посилений наряд Лановецького райвідділу міліції із потужною відеокамерою. Тож, якщо я пороздаю усі заявки, то ініціативу ланівчан кваліфікуватимуть не інакше, як  аморальний жарт.

А тим часом на сходах  будівлі залізничної станції усамітнено принишкла мікрофонна стійка – якісний комплект звукопідсилення надав Ланівецький районний вузол зв’язку (директор Віктор Кушнір). Поглядаючи на нього я все ще сподівався провести хоча б невелику презентацію майбутнього фестивалю. Адже була домовленість, що члени мистецького журі підсилять конкурсну програму своїми виступами. Але з того нічого не вийшло, бо  місцеві педагоги-філологи чомусь не з’явились, хоча входили до складу оргкомітету. Як згодом виявилось, їм погрожували звільненням з роботи.

Цього не знали кілька десятків глядачів. Тож я не проминув можливості звернутися до них із емоційною промовою. Пригадую, що подякував за розуміння інформаційним спонсорам, висловив докір  правоохоронним органам, які чинили психологічний тиск на  зареєстрованих конкурсантів. Також зауважив, що їхній посилений інтерес до  акції  може ввести когось в оману. Адже тут намічались не  бандитські розбірки, а вишуканий мистецький захід, де щирі українці прагнули піддати критиці тих представників влади, які породжують негативні соціальні явища, чим гальмують успішний розвиток держави. У переважній більшості сатиричних творів фігурують типові образи бюрократів, хабарників та казнокрадів, а якщо подекуди трапляються прозорі натяки на персоналії, то цілком вмотивовано, з огляду на їхні антидержавні експерименти та злочинну бездіяльність. А ще запевнив присутніх, що ми неодмінно проведемо запланований фестиваль саме в Ланівцях.

Газети підготували свої репортажі про невдалу спробу започаткування сатиричної феєрії, а тому ніщо не віщувало нових неприємностей. Але черговий інцидент не забарився: 4 квітня 2001 року у навчальному корпусі Ланівецького профтехучилища мене взяли в облогу  зазвичай дуже старанні і врівноважені колеги – старший майстер Ольга Формазюк та секретар-діловод Ірина Дячук. Жіночки тремтіли від нервової напруги і навперейми благали повернути їм заявку Кременецького педагогічного коледжу. Бо, начебто, без неї заклад не пройде чергової акредитації, а їхні улюблені донечки, студентки цього вузу, не зможуть захистити своїх дипломних робіт. Щоб не доводити ситуацію до критичної межі я погодився задовільнити материнські благання, але в обмін на їхню колективну заяву…

Увечері, щоб зібратися із думками щодо перспектив цієї дратівливої ідеї вирішив почитати Кобзаря, і таки утвердився в намірі стояти на своєму під впливом таких бунтівливих проявів людського духу.

Холодний Яр

У всякого своє лихо,
І в мене не тихо;
Хоч не своє — позичене,
А все-таки лихо.
Нащо б, бачся, те згадувать,
Що давно минуло,
Будить бознає колишнє?
Добре, що заснуло!..
Хоч і Яр той! Вже до його
І стежки малої
Не осталось; і здається,
Що ніхто й ногою
Не ступив там. А згадаєш —
То була й дорога
З монастиря Мотриного
До Яру страшного.
В Яру колись гайдамаки
Табором стояли,
Лагодили самопали,
Ратища стругали.
У Яр тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом
Одностайне стати
На ворога лукавого,
На лютого ляха.

Де ж ти дівся, в Яр глибокий
Протоптаний шляху?
Чи сам заріс темним лісом,
Чи то засадили
Нові кати? Щоб до тебе
Люди не ходили
На пораду: що їм діять
З добрими панами,
Людоїдами лихими,
З новими ляхами?
Не сховаєте! над Яром
Залізняк витає
І на Умань позирає,
Ґонту виглядає.
Не ховайте, не топчіте
Святого закона,
Не зовіте преподобним
Лютого Нерона!
Не славтеся царевою
Святою войною,
Бо ви й самі не знаєте,
Що царики коять,
А кричите, що несете
І душу і шкуру
За отечество!.. Єй-богу,
Овеча натура;
Дурний шию підставляє
І не знає за що!
Та ще й Ґонту зневажає,
Ледаче ледащо!
«Гайдамаки не воїни —
Розбойники, вори.
П’ятно в нашій исторії…»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний. Не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну.
Ви — розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.
Вьюнища, 17 декабря 1845

В казематі

Мені однаково чи буду

Я жить в Україні ,чи ні,

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу –

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні

На нашій – не своїй землі.

 

І не пом’яне батько з сином

Не скаже синові: – Молись.

Молися сину: за Вкраїну

Його замучили колись.-–

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та неоднаково мені,

Як Україну, злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять …

Ох, неоднаково мені.

В казематі , 1847 р.

***

Я не нездужаю, нівроку,

А щось такеє бачить око,

І серце жде чогось, Болить,

Болить, і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина.

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі –

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить ,

Та добре вигострить сокиру –

Та й  заходиться вже  будить.

А то проспить собі, небога,

До суду божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя  свого п’яного,

Та  візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

( 22  листопада 18 58 р.) С.-Петербург

Друга спроба  започаткування фестивалю політичної сатири «Гарячі припарки»  припала на останню неділю червня. Тоді, на щойно відремонтованому міському стадіоні,  влада намітила святкові заходи з нагоди Дня молоді. Дізнавшись про це я заручився підтримкою директора МП «Екос» Костянтина Чернеця, який погодився переобладнати один із причіпів для перевезення вуликів на пересувну імпровізовану сцену. Почистити та пофарбувати готову конструкцію допомогли учні Ланівецького профтехучилища.   Тож на світанку того недільного дня ми відтранспортували готову до використання платформу (із арковою конструкцією і брезентовим покриттям)  на міський стадіон. Підприємець Андрій Харчишин допоміг транспортом, тож із села Якимівці привезли комплект апаратури тамтешніх  весільних лабухів, а я  підключив його до електромережі.

Але наша несподівана проява виявилась не до шмиги  відповідальним працівникам райдержадміністрації. Я розпочав із вручення фарфорового «Кубка добросусідства», що його виготовили на наше прохання на Тернопільському фарфоровому заводі для нагородження тогорічного переможця – команди «Полква» с. Новоставці Теофіпольського району Хмельницької області.  Але як тільки я оголосив про це по мікрофону, як тільки молодь потягнулася до нас, як відразу ж «пропала» електрика. А без підсилювача завуку, зрозуміло, багато не скажеш.

Та все ж ми не здалися на милість бюрократам: Кость Чернець відтранспортував пересувну  імпровізовану сцену на острівок істинної демократії, тобто під самі сходи будівлі Ланівецької залізничної станції. Штрафних санкцій ми не боялись, бо мали в кишені поважний документ – колективну заяву, у якій  32 молоді особи просили провести 24. 06. 2001 року на Привокзальній площі відбірковий тур фестивалю політичної сатири «Гарячі припарки» та дискотеку. Хоча  гамірлива молодіжна вечірка затягнулася до 2-ї години ночі, ніхто із жильців прилягаючих будинків  не висловлював невдоволення, тож і наряд міліції нас не потривожив. Однак стало зрозуміло, що сподіватися на прихильність місцевої влади – справа марна, а тому слід шукати прихисток для свого сатиричного дітища поза межами району.

Удача посміхнулась наступного, 2002 року, коли фестивальну ідею благословив ректор Тернопільської духовної семінарії імені Кирила і Мефодія митрофорний протоієрей Роман Сливка. На відміну від чиновницької номенклатури , він відразу зрозумів, що такі інтелектуальні змагання покладуть початок для порозуміння між Західно-Центральними та Східно-Південними регіонами України. Саме з таких міркувань   положення про фестиваль затвердила Тернопільська обласна організація  Національної спілки письменників України (голова Володимир Барна), а відтак –  і управління культури Тернопільської ОДА (начальник В. Бачинський).

Тодішній збаразький міський голова С. І. Паровий дав дозвіл на проведення фестивалю у замковому палаці. І це відповідало духу національної традиції, яка виразно сформувалась ще у добу козацьких вольностей. Організаторами сатиричного дійства виступили мистецько-спортивний клуб «Тризуб», вже згадана духовна семінарія та Збаразький  районний будинок культури. Заповнений  глядацький зал щедро нагороджував оплесками  місцевого улюбленця Степана Цимбалюка, який майстерно декламував  сатиричні шедеври Павла Глазового, виступи самодіяльного поета Костя Чернеця та  декламатора-третьокласника Сашка Мельника із Ланівців; учасників театру поезії Тернопільського педуніверситету (режисер Наталя Турчин), які презентували психологічну інсценізацію таборової лірики Василя Стуса; вокально-інструментальний ансамбль районного будинку культури «Віртуоз», який доповнив конкурсну програму музичними композиціями у стилі «ретро»  … Про організаційні моменти, творчі знахідки та закулісні інтриги, що супроводжували сатиричні дійства  2002 – 2006 років та  про подальшу трансформацію фестивальної ідеї йдеться в Інформаційному віснику медіа-фестивалю політичної сатири «Гарячі припарки» (випуск 1), з яким усі зацікавлені можуть ознайомитись у читальних залах колишніх районних (а тепер центральних міських) бібліотек.

А сьогодні пропонуємо увазі читачів оригінальні твори, що увійдуть до наступного Інформаційного вісника «Гарячих припарок». Їх автори вже завоювали прихильність свідомого читача своїми гостро викривальними творами. Маю на увазі члена Національної спілки журналістів, жителя с. Великий Раковець Збаразького району Юрія Заяця та світлої пам’яті ланівецького природо захисника та самобутнього поета-сатирика Костя Чернеця.

Василь Неручок,

голова госпрозрахункового

мистецько-спортивного клубу «Тризуб»

Повірив я колись в перебудову!

(або архікороткий курс історії ВКПб)

Кость Чернець

 

Повірив я колись в перебудову,

У те, що скоро матимем державу нову.

Де  «честь і совість нашої епохи»

Подумає і за людей,

хоч трохи.

 

Та ось, минають місяці і роки,

Історія нам подає страшні уроки,

Як «керівна й спрямовуюча сила»

В драговину застою Україну заманила….

 

Іще нам крок ступить , а може два

І було б нікому вже крикнути: Ганьба!

Бо мафія, чи то совдепівська система –

Це як марна, безглузда теорема.

 

Це вам не «Коза Ностра»,

і не «Масонська ложа».

Сам «Інтерпол», мабуть, не допоможе.

Тож участь простолюдинів гірка,

Бо правда наша – не вартніша  п’ятака.

 

Жили ми за вказівками вождів –

А від більшовиків – добра  не ждіть!

Ще Ленін запевняв пролетарів,

Що лиш про них мізкує,

аж упрів!

 

Великий вождь Іосиф Джугашвілі

Чинив терор кривавий, очманілий:

Во благо більшовицького приплоду

Замордував  мільйони «ворогів народу».

 

На моноліт ідейного канібалізму

Мостили стіни нашого соціалізму:

Тоталітарні жорна не жаліли люду –

Кістками вмощували шлях для комунбуду…

 

Хрущов Микита – той вкоськував Америку –

Бив туфлем по трибуні і затівав істерику;

Велів: «–  Сій кукурудзу! Розорюй цілину!

Ото вже заживемо всі, що ну і ну…

 

Ще кілька соцавралів п’ятирічних

І будемо в раю комуністичнім!»

Але не склалося –

здійснив переворот Ілліч, що №2 –

Ото вже «мудра» і велика голова?

 

Широкі брови, безрозмірні

зореносні груди,

Вже мало що не вивів нас у люди?!

Казав: «– Впроваджуйте повальну хімізацію!

А на лугах – сплошну меліорацію!

 

Ще завертайте  течію слов’янських рік –

Природу загнуздати – нам не гріх!»

Та добре, що прожект той не здійснився –

Андропов саме вчасно нагодився.

 

Намітив чистку кадрів  –

косив чортополох,

Але біда – здоров’ям виявився плох…

Проте, здійняв переполох

у більшовицькому болоті,

Такий, що й досі в декого (при згадці)

пересиха у роті.

 

Та ось, престол зайняв Устимів син –

Черненко – мрець ходячий,

Костянтин.

І знов кругом лунає: – Одобрям!

Вказівки «мудрі» чути тут і там…

 

Ото б вже зажили б ми з того часу і навік,

Щоб він, «сердега», протягнув

іще хоч рік!..

Та не судіть так строго ту природну силу,

Котра без дозволу Полібюро

забрала  «лідера» в могилу.

 

Явився світу Горбачов – новатор  бойкий,

Заполонив телеефір

«Прожектор перестройки!».

Вказав генсек перстом на світло

у кінці тунелю,

Хоч сам в цю мить, за звичкою,

потупив погляд

У рятівну популістичну стелю.

 

Вона, як знаємо, з часів

жовтневого  перевороту,

Давала всім пройдисвітам роботу:

Була поблажлива до них і дуже щира –

Вділяла кожному і бубликів, і сиру.

 

Ввійшла у моду соцорієнтація,

Радянський люд одержав статус –

інтернація.

Дурив би нас Михась ще довго й нудно,

Якби самого не пошили в дурні…

Привселюдно!

 

Янаєв, Пуго та Крючков і іже

з ними … Павлов, Язов

Створить хотіли свій СОЦЛАГ,

Щоби викручувать нам

в’язи.

 

Та на шляху, промощенім для нас,

Що вів за ці, нашвидкоруч

перелицьованії  грати,

Рішуче став сміливий люд –

Так звані – демократи.

 

І замість «мудрих» вказівок,

Що наплодив той войовничий

і дуже пакостний курінь –

Прийшов – «Всєзнающей,

любімой,

надихающєй»,

Ще вчора правлячій –

Амінь!

 

Отож, не вірю більше я

у міф перебудови!

Пора вже припиняти ці пусті розмови:

Потрібно жить не як радянські –

а  просто люди,

І не коритися законам

Сатани і Юди!

Кость Чернець,

смт. Ланівці, серпень, 1991 року

 

ШЕСТИГЛАВІЄ

Юрій Заяць

 

Шестиглавіє у нас

(Голови циклопа).

Одні мріють про Москву,

Інші – про Європу,

 

А що в хаті є сміття,

То не кожен бачить.

Той кричить, той без пуття –

Знай одне – пиячить.

 

Ота перша голова

Президентська буде.

Повірили на виборах

Їй тутешні люди.

Розпочала біг з брехні

(Це вже кожен знає),

Бо «Рошен» в самій Москві

Шоколад клепає.

 

Про ЄС вела вона

Солодку говірку.

Та лишилась з обіцянки

Від бублика дірка.

 

Друга важна голова

Урядом керує.

Про Майдан забула вже,

Не бачить й не чує.

 

Мов, зарплати я вам дам!

Пенсії хороші!

А тим часом за комірне –

Віддайте всі гроші.

 

Мудра друга голова –

Аж дві руки має.

Те, що перша нам дає,

Друга – забирає.

Третя є ще голова,

Чим же вона дише?

І на свято, і у будень

Нам закони пише.

 

Та чи правильні вони,

Як у Вашингтона?

А погляньмо на закон

Фізика Ньютона.

 

Те, що падає з гори,

Має притяжіння.

Так що вкрасти голові

Не треба й уміння.

 

В політиці, як в житті:

Хтось скручує дулю,

Хтось кричить, що Путін нам

Підсунув зозулю.

 

Той старається по пиці

Опоненту вчистить.

Гад солоний до Кремля

На пораду їздить.

 

Хтось тихенько підсува

Закон про свій бізнес.

Розглядають не за дурно

Пункт, що зветься «Різне».

 

Розкололась голова

Третя на частини:

Кожна ковдру собі тягне

З неньки України.

 

А не хочуть, щоб до праці

Усім миром стати.

Доки ж будем безголов’я

В Раду обирати.?!

 

У четвертій голові,

Державній, – бродіння:

Знову новий прокурор

Збирає каміння.

 

За розстріли на Майдані

Ніхто не карає.

Янукович он по скапу

Свідком виступає.

 

Те, що викрав «папєрєднік»,

Доказів немає…

А насправді фактів вдосталь..,

Та хто їх  збирає?

 

Тільки й мови у Гаазі

Будуть їх судити…

Та вовки скоріш на місяць

Перестануть вити!..

 

Кожен день нам телевізор

Показує статки,

За які чини багаті

Не платять податки.

 

За все беруть хабарики,

Ростуть на них крила.

В генеральних прокурорів

Теж у пір’ї рила.

 

Тож відверто скажу вам:

Рука руку миє.

Той он вкрав і тому дав,

Хто його прикриє.

 

Ну, а влада судова

В нас імунітетна.

В неї – п’ята голова,

Теж авторитетна.

 

Хтось працює, аж упрів,

Неправду долає.

Ловить злодіїв і справи

У суд відправляє.

 

Ось злочинця в суд везуть,

А він має «мани» –

Під арешт домашній в раз

Його відтарганять.

 

Вчеплять йому по браслету

На руку, на ногу…

А на ранок кажуть, втік.

От і слава Богу!

 

Шосту голову ніхто

Не займає, друже.

Заправляє всім вона

І багата дуже.

 

Олігархами їх звуть,

Котрі все щось «мутять».

П’ятьма головами легко,

Як та шия, крутять.

 

Як замало їм чогось,

Сфери впливу кроять

І казну державну вільно,

Мов корову, доять.

 

Шестиглавіє у нас –

Змій, що вогнем дише.

Його кожна голова

Все на війну спише!

(2018)

Юрій Заяць,

с. Великий Раковець

Збаразького району

 

 








Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*