Ця многотрудна і свята справа: ловити Жар-птицю!

У вінок Кобзареві
Ця многотрудна і свята справа:
ловити Жар-птицю!
***
Ми робим смерть. Лякливі тіні,
ми робим смерть, ми робим смерть.
І те даруєм Україні,
де все існує шкереберть.
А де, скажіть, живе живло,
аби будило, жити звало,
аби на камінь камінь клало,
аби будівлею росло?
Невже ми – тільки переляк,
і скаржний погляд, і мовчання,
глибоке як колодязь. Дляння
благих чинінь. Де ж поставання
на нещадимо рідний шлях?
Хто в жили крові нам заллє,
щоб, виточивши сукровицю,
нам наказав: лови жар-птицю,
піймаєш – будеш муж, мале.
Василь Стус,
(«Листи у вічність» Донецьк, 2012)

Українська міфологія змальовує жар-птицю, як казкового птаха із сліпучим виблискуюче-золотавим, мов жар, пір’ям. У ранньому дитинстві подібна дивовижа наснилась і мені. Пригадую, що намагався впіймати ту пташину, бо вона, здавалося, спонукала до того сама: пурхала на відстані витягнутих рук, чарувала і вабила іскристими переливами пухнастого тулуба, крил та хвоста. Я так завзято докладав зусиль, аби наблизитись і висмикнути хоч жменьку тих невгасаючих жаринок. Було, вже відчував у долоньках лоскітливе пір’ячко, але знову і знову корчив гримаси подиву, коли, розжимаючи кулачки, виявляв, що там порожньо… А невловимий птах рвійно перелітав до чергового куща чи то пагорба і знову ставав недосяжним…
Доживши до зрілих років я розмірковую, що той сон, таки був віщим. І не лише тому, що мені не вдалося досягти вершин професійної майстерності, чи нажити значні статки. Сьогодні цей образ-символ у мене асоціюється не із розкошами, а з тим гармонійним сприйняттям навколишнього світу, коли ясність думок і непідробна щирість зумовлюють внутрішнє умиротворення, дарують наснагу та впевненість у власних силах, стають запорукою успішної самореалізації.
Думаю, що із такою формулою людського щастя погодяться деякі творчі особистості, але не факт, що усі. Ті, хто звик мислити критично зауважать, що тут сконцентровано увагу лише на виявах самосвідомості, яка належить до розряду індивідуальної психології та асоціюється із поняттям «я». Але ж людина істота соціальна, а тому її підсвідомість прагне енергетичного зв’язку із свідомістю колективною, що проектується на поняття «ми». Зізнаймося собі: буває таке, коли протягом якоїсь невловимої миті усвідомлюєш цю потребу, але за буденними клопотами не надаєш їй належного значення, тож вона стрімко зникає, як фантом.
Мало кому спадає на думку дошукуватися істини. Та, на наше щастя, її вже дослідив професор Лев Ребет у своїй науковій праці «Теорія нації» (Мюнхен, 1955). Зокрема у розділі «Психологічна суть нації» доктор права досліджує явище нації крізь призму колективної свідомості і доходить вражаючого висновку: «Поняття «ми» уводить людину в соціальне життя. В ньому поширюється особовість одиниці, збагачується її зміст і людина стає учасником чогось великого і непроминального. Утотожнюючи себе із стихією, що, сягаючи на сторіччя в минуле, спрямована в майбутнє, проминаюча одиниця набирає почуття приналежності до чогось вічного. Свідомість безконечного ланцюга поколінь, одним звеном яких є одиниця, родить почуття невмирущості і дає найбільший тріумф людині: перемогу над смертю».
Аналізуючи інші аспекти порушеної проблеми ідеолог націоналістичного вчення стверджує «… тільки найсильніше і найширшими вузлами зв’язана із суспільством людина досягає максимальної самореалізації і самовияву, лише так вона живе найповнішим життям і тільки так вона стає самодостатньою особистістю».
А вже з цих переконливих позицій науковець пояснює сутність нації, послуговуючись такими зрозумілими символами:
«Нація, немов ріка, пливе до своєї невідомої мети, все та сама, хоч все нові й нові води проходять у вічність через її річище. Вона подібна й до лісу, в якому падають старі і вирощуються з їхнього коріння нові дерева. Він все той самий, але й інший: все нові й нові генерації входять в життя, а старі відходять. Змінюються елементи, лишається вічне явище ріки і лісу…
Нація існує не як готовий факт, як річ, а як соціальна енергія людей, якими керує та сама ідея співжиття і які, плекаючи ті самі вартості, почувають себе і діють як єдність».
Грунтовність цих роз’яснень вражає, бо донедавна втаємничені сентенції раптом стають близькими та зрозумілими кожному етнічному українцю. Так сприймається розділ ІІ «Історія явища нації» , де названо чинники, що сприяють кристалізації цієї вічної категорії. Автор стверджує, що об’єднавчі процеси міцніють в атмосфері свободи і братерства, бо це дозволяє перетопити різношерстне населення в одну культурну і вольову єдність.
Хто б сумнівався! Адже наш національний Пророк Тарас Шевченко проголосив цю гуманістичну ідею ще 14 грудня 1845 року, коли вистраждав своє безсмертне «посланіє» – «І мертвим, і живим…».
Пам’ятаємо, що на той час поету йшов лише 32-й рік, а він, за твердженням академіка НАН України Івана Дзюби (передмова до ювілейного видання «Кобзаря», Харків, 2015) вже доріс «до місії воістину апостольської»: «Шевченко кличе подивитися в очі українській історії, ставлячи неуникненні запитання і пропонуючи вистраждані відповіді.
Почуттєва насиченість «Посланія» така, що кожне слово дихає вогнем, а кожен поетичний рядок має силу афоризму, що мільйоннократ буде повторений у поколіннях українців».
Далі вчений-літературознавець констатує, що 1845 рік виявився для Шевченка-поета найбільш плідним періодом творчості. Бо крім геніального «посланія» протягом жовтня-грудня було написано п’ять поем: «Єретик», «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ». А в період з 17 по 25 грудня створено поетичні шедеври: «Холодний Яр», цикл «Давидових псалмів», поезії «Минають дні…», «Три літа», «Заповіт».
«Неймовірне напруження, фантастичний творчий вибух!», – захоплено підсумовує лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. І тут таки розтлумачує рушійну силу такої рідкісної продуктивності. Історія відома: після закінчення Академії мистецтв Шевченко приїздить в Україну, як співробітник Київської археологічної комісії. Це сприяло задоволенню його творчих інтересів, допомогло збагатити уявлення про українську історію, краєзнавство, фольклористику. А ще він мав нагоду вправлятися у рисунку та малярстві, заводити знайомства із людьми різних суспільних класів та сфер діяльності. Множина вражень дарувала хвилини високого натхнення, породжувала яскраві поетичні образи та сюжети. Але справжній вулкан емоцій у його душі спричиняли непринадні реалії тогочасної дійсності: злидні та покірливість закріпаченого селянства, самодурство та жорстокість поміщиків, зневажливе ставлення панівних прошарків до рідної мови і традицій народної культури. У такій драматичній, насиченій подіями атмосфері Шевченко усвідомлює силу свого поетичного таланту та зважується на роль будителя дрімаючого люду.
Мабуть, поет здогадувався про небезпечність цієї місії, але не сподівався, що вона стане причиною не лише його особистої драми, але й драмою його геніальної творчості, попри те, що у ній знайшли відображення сподівання і таємні ідеали його рідного народу. Цю проблему дослідив Симон Петлюра у статті «До драми Шевченкового життя» (1912):
«… чи не найдраматичнішою сторінкою в житті і творчості українського поета є його самотність не як людини, а як митця. Адже Шевченко, крім звичної для геніїв долі – передбачувати силою інтуїції те, до чого значно пізніше дійде сила думки, знання та суспільного розвитку, був позбавлений можливості скористатися хоч би тими несміливими вказівками, з якими інколи приходять до поета сучасники, помагаючи критикою та оцінкою його творчости з’ясувати собі самому створювані ним художні образи і збагатити їх новими та досконалішими, деколи поширити обрії творчости, скерувати творче «я» на нові шляхи та до нових художніх досягнень».
Оцінюючи внесок Шевченка у новішу українську літературу Петлюра-літературознавець акцентує увагу на привнесеній ним демократичній тенденції, що повнилась дієвою любов’ю до народних мас, констатує, що шевченківське новаторство поклало «початок руху, протесту в ім’я свободи й відродження людини, – відродження можливого і здійсненного у великому колективі людей, об’єднаному солідарністю, але соціально пригніченому». Дослідник вказує на характер сприйняття його творчості сучасниками. Якщо лаконічно, то це було щире захоплення? Причому, як з боку тогочасних авторитетів, так і з боку простого люду. Зокрема Пантелеймон Куліш назвав поезію Кобзаря «одкровенням з неба», а самого поета сприйняв, як «національного пророка». Свого захоплення не приховували Микола Костомаров, Михайло Максимович, Йосип Бодянський. А для тогочасної української молоді Шевченко був «небесним світочем». Зрозуміло, що за такого ставлення поет не міг розраховувати на підказки щодо правильності обраних ним шляхів, а тому, фактично, він був залишений у своїй творчості на самого себе. Поет « боявся, що його слово не має достатньої сили для того впливу, який воно покликане мати, рідний народ не так зрозуміє це слово, і воно не принесе очікуваного «дорогого жнива». Особливо допікали такі роздуми на засланні («Хіба самому написать» (1849).

Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собі, громадо!
Без неї, може, обійдусь,
А ради жду собі, поради!
Та, мабуть, в яму перейду
Із москалів, а не діждусь!
Мені, було, аж серце мліло,
Мій Боже милий! як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?..
Бо хоч зостаріюсь затого,
А ще не знаю, що роблю.

Як нам відомо, поет не збився на манівці, не зазнався. Він не виявив жодного натяку зверхності над іншими. То в чому ж криється секрет геніальності його поетичного скарбу? Відповідь знаходимо у вище згаданій передмові Івана Дзюби: «Шевченко, як і кожен геній, весь – нескінченне і безперервне сплетіння самозаперечень і самостверджень, але його заперечення ніколи не було простою відмовою від колишнього, а ствердження – простою заміною його новим. Це був складний процес поглиблення, збагачення, перетворення попередніх понять та їхнього активного входження в наступні, перевірка колишніх уявлень та ідеалів новими, вигрунтованими на більшому знанні, їхнє боріння та взаємозапліднення – тяжка, органічна і незупинна робота вивищення духу».
Тож дякуючи саме цій титанічній роботі поетичні перлини Кобзаря сповнені такої «могутньої сили та обпалюючої пристрасності».
Коли задаєшся питанням хто із послідовників Шевченка досягнув подібної високості людського духу, то у свідомості відразу зринає бунтівний силует Василя Стуса – спорідненої із Тарасом Григоровичем, національно свідомої особистості. Обидва виплекали у своїх серцях синівську любов до Матері-України, те чисте, безкорисливе почуття, у якому злилися воєдино відданість, відповідальність та абсолютна незрадливість. В епоху державної незалежності подібної гармонії між розумом та духом вдалося досягти Вадиму Гетьману, Вячеславу Чорноволу, Георгію Гонгадзе, Олександру Ємцю, Павлу Глазовому, Валентині Семенюк, Кузьмі Скрябіну.
Серед нині сущих варто відзначити Олександра Мороза, якого вважаю найчеснішим, ерудованим і послідовним лицарем вітчизняної політики. На це вказує його багаторічна безкомпромісна боротьба, за українську за духом та соціальну за сутністю державу. Заслуговує уваги і його інтелектуальна, пристрасна і хрестоматійна, за виховним потенціалом, громадянська лірика. Таким критеріям сповна відповідають його поезії «Патріотам», «Україні», «Кобзареві», що увійшли до збірки «Обличчям до вогню» (2006), а особливо поема «Безсоння»(2017).
Назва твору символічна, бо автор продовжує діалог з Тарасом Григоровичем у контексті проблематики його шедевральної поеми «Сон». Але це не переспів відомої теми, а цілком оригінальне полотно, де аналіз минувшини проектуеться на актуальні проблеми сучасності. Автор осмислює причини, що призвели до розгулу корупції, падіння суспільної моралі, деградації державних інститутів, глибокої політичної та економічної кризи, що зумовили знекровлення села, занепад виробництва, наростання внутрішніх конфліктів, які спровокували війну, обернулися для співвітчизників фізичними та душевними стражданнями.
Громадянська позиція поета безкомпромісна, він дорікає за недалекоглядність провінційному виборцю, визнає власні прорахунки. Проте головну провину за теперішні біди покладає на псевдоеліту, що сформувалась із загону перевертнів. Заради меркантильних інтересів вони прислужують міжнародній мафії, яка прагне заволодіти українськими землями, форсувати депопуляцію українського люду та перетворення незалежної України у безправну колонію.
Кінцівка твору оптимістична – автор вбачає порятунок у консолідації співвітчизників та українців усього світу, аби розірвати штучно створені перепони заради відновлення могутності української держави.
Художньої вартості твору додають єдність змісту та форми, непідробна щирість, милозвучність та емоційність поетичної мови усіх 20-ти розділів
поеми. Саме такі твори навертають людей доброї волі у лоно колективної свідомості. А масовість цього процесу неухильно наближатиме нас до заповітної мрії – стрімкого розвитку України та її входження до когорти найрозвинутіших індустрістріальних держав. Адже пам’ятаємо прописну істину: «Народ, який не ставить перед собою грандіозних завдань – приречений на животіння!»
Численні прояви політичного невігластва прозоро натякають, що діюча влада не усвідомлює значимості гуманістичних ідеалів Великого Кобзаря.
Тому варто об’єднати зусилля недержавних організацій, щоб у найближчі роки у дні 9-10 березня та 22 травня проводились численні просвітницькі заходи, як вияв інтелектуального протесту українців в ім’я свободи та відродження людини і держави. У цьому контексті сподіваємось на проведення у середніх навчальних закладах області уроків громадянської освіти, зокрема із використанням художнього потенціалу поеми Олександра Мороза. Особливо з огляду на те, що зусиллями народного артиста України, актора Тернопільського драмтеатру Вячеслава Хім’яка створено звукову версію твору, яку найближчим часом плануємо надіслати на адреси центральних районних бібліотек Тернопілля.

Василь Неручок,
голова мистецько-спортивного клубу «Тризуб»,
голова Лановецької РО Конгресу українських націоналістів

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*