Свій шанс перемогти швидко Україна втратила

На окраїні містечка Піски, що за кілометр від Донецька, у 2014-2015 роках тримали оборону українські бійці-добровольці. І часто по рації вони вели між собою такі діалоги: «Як чуєш мене, «Земля»? Бачу зліва повзучих «сєпарів». «Чую тебе добре, «Небо», – лунало у відповідь. – «Відправляємо їх у пекло!»
Згодом мені розповіли, що «Небо» – це височенна ліфтова вишка, розміром з дев’ятиповерхівку. А «Земля» – бліндажі під нею. На цій вишці завжди чергували наші бійці, які повідомляли про пересування російських військ. Їх намагалися вибити звідти, викурити, розтрощити вишку, проте українські військові не здавали такого вигідного спостережного пункту і не відступали. В один із таких періодів командиром на позиції був славнозвісний «Сірко».
– Як це не парадоксально, але до революції Гідності я був на роботі в Москві, – почав розповідь мій співрозмовник. – Навіть коли вже розпочався Майдан, вагався – їхати чи ні. Не вірив, що цього разу щось зміниться. Проте в лютому 2014 року, коли почув у новинах, що на території Запорізької області помітили російських військових, одразу ж зібрав речі – і в Київ. Там вступив у «Правий сектор». Була можливість воювати у складі Збройних сил України, але на той час я їм не довіряв і вважав частиною корумпованої системи, яку потрібно змінювати.
– Ви родом з Одещини, живете у Дніпрі, проте розмовляєте українською мовою, яку приємно слухати…
– Малим я ніколи не їздив у піонерські табори. На літо мене відвозили до бабусі в село. А там всі родичі розмовляли українською. І коли мене часом запитують, що для мене Україна», я без пафосу відповідаю: дитинство у бабусі, вареники з борщем, черешні, вишні, купання в ставках… Село заклало в мені таку патріотичну основу, що у Києві чи на Донбасі я принципово розмовляю рідною мовою. Принагідно хочу зазначити, що проблема чистоти нашої мови гостро стоїть в усіх регіонах. На сході її мішають з російською, південні українці потерпають від молдавського суржику, захід України трохи «мувє по польску». Хочеться вірити, що після перемоги над «орками» ми візьмемося і за мовні проблеми та всі заговоримо чистою і милозвучною українською мовою.
– Коли завершилися події на Майдані, ви відразу відправилися на Донбас?
– У травні нас відправили на тренувальну базу в  «Десні». Але ця підготовка мене розчарувала. Воєнними консультантами були бійці різних націоналістичних організацій, які не мали за душею нічого, крім теорії. Я пройшов службу в ракетних військах Радянського Союзу, тож елементарне уявлення про зброю мав. А були хлопці, які навіть автомата в руках не тримали. Отож ці навчання я закінчив перед Днем незалежності. Поїхав у Київ, купив форму, бронежилет. А вже 29 серпня був на базі «Правого сектору». Нас вишикували і запитали, хто поїде на ротацію в Піски. Вийшло 10 чоловік. Сказали вибрати собі старшого. Хлопці показали на мене. І от 4 вересня ми були вже на передовій. Пригадую перший день. Тільки заїхали, а по нас як вгатили з БТРів. Думав, що мені прийшов кінець. Але пронесло. Помаленьку звикав до куль, артилерійського вогню. Почав ходити у розвідку, ставити мінні загородження.
– А коли виникла славнозвісна позиція «Земля»-«Небо»?
– На той час її ще не було. Ліфтову вишку вдень контролювали сепаратисти, а вночі – ми. Вдень звідти по наших військових стріляв снайпер. Одного дня приїхав комбат Чорний і каже: «Сірко, бери хлопців і займай позиції на вишці. Інакше діла не буде». Ми акуратненько зайшли, вкопались. Люди зайняли місця на вишці. На ранок «орки» спробували підійти ближче, але ми як всипали їм з кулеметів. Відтоді почалася позиційна війна. Москалі лупили з танків, гармат, проте «Земля»-«Небо» залишалися українськими.
– Скільки бійців було з вами на цій ділянці?
– Від п’ятнадцяти до сорока п’яти. У той час тривали бої за Донецький аеропорт і хлопці з Пісків їздили на ротацію туди. Скажімо, зранку мені дадуть двадцять хлопців, а потім десять заберуть. Така непостійність засмучувала. Потрібно було копати рови, укріпляти позицію, а людей не вистачало.
– Хлопці витримували?
– Куди їм діватися. У мене взагалі були спартанські умови служби. Алкоголю – ніякого. Якось телефонує мені волонтер Юлія Толмачова напередодні Нового, 2015 року: «Сірко, їду до тебе з подарунками. Візьму хлопцям коньяку». Привезла. Я порахував усіх людей, налив по 50 грамів і все. А журналіст з телеканалу СТБ сказав: «Сірко, за півроку на війні твій підрозділ перший, який мене здивував. Я не бачив тут жодного п’яного бійця. Навіть перегару не чув». Хоча були моменти, коли довелося виймати захований спирт і наливати побратимам по 50 грамів. Напруження часом було величезним. Хто не витримував, того відпускав на тиждень додому. Щоб погуляв добряче і знову добросовісно воював.
– Я чув, що ви якось навіть допитували сепаратиста?
– Наприкінці 2014 року мені довелося на три дні поїхати в Дніпро. Коли перебував там, зателефонував хтось із побратимів і повідомив, що на базі батальйону «Дніпро» будуть допитувати полоненого сепаратиста. Він вийшов на розвідку сусідньої з нами позиції, де стояла 93 бригада. Одного військового вбив, іншого поранив. Терориста під час затримання теж поранили. Мені ж запропонували бути на допиті, щоб отримати інформацію, корисну для своєї позиції.
– Він був з ідейних, чи розколовся відразу?
– Звичайний «лошара» з наколками, який сидів у тюрмі і якому втюхали ідею «русского міра». Родом із Запоріжжя. Коли запитав його, чому вбиває своїх, українців, почав розказувати, що ми зомбовані, куплені Заходом. Коли ж гаркнув на нього, пояснив перспективи майбутнього, він зіщулився і почав розказувати, скільки їх на позиції, яка бригада, з якої зброї стріляють. Пізніше я дізнався, що його поміняли на одного з наших бійців.
– На початку весни 2015 року ваш підрозділ вивели з Пісків. Чому?
– Мені на кілька днів потрібно було поїхати до Києва. За цей час хлопців зняли з позиції. А ще через місяць з Пісків вивели весь «Правий сектор». Я тоді зрозумів, що ми владі не потрібні ні на фронті, ні на мирній території. Проте сьогодні ми уже не боїмося влади. Нині, оглядаючись на події минулих років, з жалем констатую: свій шанс перемогти швидко Україна втратила. Військові генерали або продалися москалям, або не мали елементарного поняття, як потрібно воювати. Добровольців, які воювали на патріотичній хвилі, знищили, розтоптали. Тепер нас чекає важкий, кривавий шлях.
Михайло УХМАН