Спогади, що досі ятрять душу                        

2500З часу чорнобильської катастрофи минає 30 років, а присмак гіркоти у душах людей, які безпосередньо були причетні до тих трагічних подій, залишається й донині. Спогади ятрять душу, з болем у серці спливають у пам’яті тих людей, яких ми називаємо чорнобильці. З кожним роком їх усе менше і менше, а згадуємо про них лише у роковини трагедії.                                           Найстрашніша екологічна катастрофа людства, про яку замовчувало компартійне керівництво колишнього СРСР, сталась о 1 год. 23 хв. 26 квітня 1986 року, коли через недбалість та бюрократичну заангажованість керівництва атомної станції виник вибух 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС. Радіоактивний стовп пилу піднявся на висоту півтора кілометри і дістався до країн Центральної та Південно-Східної Європи, Скандинавії, захопив райони Білорусії та Росії. Тодішнє комуністичне керівництво України та СРСР усіляко приховувало факт техногенної катастрофи планетарного масштабу, дозволило навіть проведення першотравневої демонстрації у Києві.

І лише після повідомлень американських та європейських ЗМІ розпочали евакуацію людей з Прип’яті. Майже 130 тисяч місцевих мешканців вимушені були покинути свої домівки і виїжджати в інші регіони України. Тоді понад 600 тисяч громадян зазнали радіоактивного ураження. З використання було вилучено понад 5 мільйонів гектарів земель, а навколо Чорнобильської атомної створено 30-тикілометрову зону відчуження. Саме сюди періодично направляли підрозділи військових та МВС, які забезпечували особливий режим. У складі спеціального батальйону міліції потрапив туди і наш земляк, наймолодший у цьому підрозділі МВС – 21 річний Сергій Мацишин, який після армії продовжив службу у Кременецькому райвідділі міліції. У листопаді 1988 року він був єдиний з обласного управління МВС, кого направили у Чорнобильську зону.                                         – Особливо моторошно було дивитися на спорожнілі міста і села на мертвій території, – згадує Сергій Іванович, – ще зовсім недавно там вирувало життя, а тоді, після аварії, усе довкола мало запах смерті. У той час ми були молодими і не замислювалися над тим, що може трапитись із кожним з нас.

2501 Ті хлопці, які служили зі мною, були справжніми патріотами рідної землі. Ми розуміли одне – нам доручили важливу місію і ми виконували свій обов’язок з честю. Допомагали у роботі єдність, військова дружба, любов до ближніх і України. До речі, тоді, як і тепер, було багато ухилянтів, дехто шукав різні можливості і причини, аби не поїхати у Чорнобильську зону, як нині в АТО. Я свій наказ сприйняв, як і годиться працівнику міліції, без паніки і страху. Щоправда, батькам не сказав куди їду, аби не засмучувати їх. Уже згодом тато з мамою отримали від командування     батальйону подяку за виховання сина і лише тоді зрозуміли, де я служив…                        Мимоволі на очі мого співрозмовника навернулися сльози. Позаду ті неспокійні роки, і батьків уже давно немає, обоє поховані у рідних Крижах. Сергій часто відвідує могилки своїх рідних. І пам’ять про них завжди переплітається зі спогадами про Чорнобиль.

– Повернувшись додому, – продовжує Сергій Іванович, – був щасливим, що живий і здоровий. Але через деякий час звістки про смерть та хвороби побратимів-чорнобильців змусили задуматися, що мене чекає у майбутньому. Та підтримка рідних і друзів, віра і надія на Бога дали позитивний результат. Особливий поштовх до життя додала моя дружина Наталка, яку доля послала мені невдовзі після повернення із Чорнобиля. По-справжньому став щасливим, коли вона подарувала мені доньку Іринку. Тоді я зрозумів, що Господь уберіг мене від хвороб заради неї, заради її майбутнього.

Таких, як я, сьогодні тисячі, об’єднання “Союз Чорнобиль України” зібрав у своїх лавах тих людей, які, не шкодуючи власного здоров’я і життя, зробили усе можливе, аби ця жахлива сторінка в історії людства була перегорнута назавжди.

Сьогодні аналогічна ситуація, хоча замість руйнівної сили атомної енергії маємо агресію російських військ та їх найманців, врятує Україну та ж таки єдність. Перемога буде за нами, вірю, що й цю трагічну сторінку ми перегорнемо назавжди. Треба лише шанувати тих, хто заради України готовий віддати своє життя…

Віктор ХМІЛЕЦЬКИЙ                                       

На фото: Сергій Мацишин із донькою Іриною; під час служби у 30-тикілометровій зоні ЧАЕС (листопад 1988 року). 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*