Повідомити новину

Поширити:

(Аналітичні студії  учасників медіа-фестивалю політичної сатири  «Гарячі припарки»)
 У зв’язку із коронавірусними обмеженнями цьогорічні Шевченківські дні знову звелися до малих форм: усних журналів, онлайн-конкурсів декламаторів,  квестів, презентацій, книжкових виставок, переглядів науково-популярних фільмів. У вузах гуманітарного профілю цей перелік доповнювали виставки плакатів та осучаснених портретів Кобзаря, творчі зустрічі із відомими письменниками, музичні антракти, де звучали пісенні композиції на слова Тараса Шевченка у виконанні відомих українських гуртів «Скрябін», «Тартак», «Бандурбенд», «KOBZAR».
Вже традиційно під час таких заходів цитували літературні дослідження визнаних майстрів слова, зокрема академіка Івана Дзюби («Тарас Шевченко»), звучали фрагменти  із ювілейного методичного збірника «Мій рідний край, моя земля!», виданого у червні 2014 року Черкаським інститутом післядипломної освіти педагогічних працівників.  Але з огляду на те, що цього року відзначаємо 160-ті роковини смерті Тараса Григоровича, то хотілося б побачити свіжу, ваговиту літературознавчу працю когось із відомих особистостей. Такою вважаю кандидатську роботу Василя Стуса «Джерела емоційності поетичного твору (на прикладі поезій Тараса Шевченка)», яка була вилучена кадебістами під час  одного із досудових обшуків і досі не повернута Україні.
У травні 2019-го авторитетний український історик та публіцист Вахтанг Кіпіані презентував свою книгу «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР», але і там немає бодай якогось уступу цієї роботи. А ще пам’ятаємо, як у Пермській колонії суворого режиму у в’язня совісті брутально відібрали поетичну збірку «Птах душі». Щоб розпочати предметну розмову із росіянами щодо повернення цих довершених витворів одного із найяскравіших послідовників Тараса Шевченка  потрібно об’єднати зусилля лідерів ідеологічних партій, аби задіяти  депутатський корпус Верховної Ради,  а для вірнішого, ще й  профільні міністерства та відомства. А ще не забути про національні спілки письменників і  кінематографістів, які у 1989-му ініціювали перепоховання у Києві на Байковому цвинтарі українських письменників і політв’язнів радянського комуністичного режиму – Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.
А тим часом свою лепту у творення сучасної Шевченкіани вносять вчителі-філологи, культпрацівники, журналісти, самодіяльні літератори, активісти громадських організацій. Для прикладу – мистецько-спортивний клуб «Тризуб» готує верстку чергового інформаційного вісника медіа-фестивалю політичної сатири «Гарячі припарки», приуроченого цьогорічному ювілею Кобзаря. Нагадаю, що перший збірник  вийшов із друку 2018-го і є у вільному доступі в обласних універсальних наукових книгозбірнях, а також у центральних міських бібліотеках  Тернопільської області.
У новому виданні вибагливий читач знайде сатиричне розмаїття (поетичні жанри, фейлетони, інтермедію, карикатуру), а також літературно-критичні розвідки та громадсько-патріотичну публіцистику. У своїх викривальних творах автори акцентують увагу як на загальнодержавних, так і на регіональних проблемах у контексті конституційних гарантій щодо свободи слова та друку, намагаються спонукати сучасника до інтелектуального спротиву негативним тенденціям. Варто зазначити, що з часу заснування (2001) на адресу організаторів не надходили твори, що містять екстремістські заклики та натяки на розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
Пропонуємо увазі читачів творчий внесок молодого подружжя Неоніли та Валентина Дзюбів. Педагоги за покликанням, вони досягли вершин професійної майстерності, працюють у Лановецькому районному (міському)  відділі освіти. На особливу увагу заслуговують їхні роздуми про актуальність поетичної спадщини Тараса Шевченка – безцінного духовного скарбу, що справляє благодатний вплив на формування творчого потенціалу нації, плекає моральний дух підростаючого покоління.  Так міцніє і набирається мудрості нова генерація українських патріотів, які узгоджують власну громадянську позицію із світоглядними ідеалами  своїх предків. Бо саме міцний взаємозв’язок поколінь є запорукою збереження тієї самобутньої України, яку так гаряче любив і так  самозречено обстоював наш геніальний Тарас.
Василь НЕРУЧОК,
голова ГМСК «Тризуб», координатор
ініціативної групи «Естафета поколінь»
у Лановецькій міській громаді
 
На вічному шляху до України
 Щоразу, готуючись до Шевченківських святкувань, перечитуючи «Кобзар», переконуюсь, наскільки глибокі,  пророчі Шевченкові слова. Колись свою передмову до видання «Кобзаря»  шевченкознавець Іван Дзюба назвав «На вічному шляху до Шевченка». Тому, перефразовуючи лауреата Шевченківської премії, саме так назву  і свої роздуми, бо шлях до України і шлях до розуміння Шевченка є тотожним.
Академічний стиль сьогодні недоречний, а тому спробую розповісти про те, що відчуваю. Після радянського літературознавства не дуже довіряю критикам, тому беру в руки цю священну для українців книгу і читаю правдиві рядки про нас і для нас. Адже те, що написано серцем, сприймати теж потрібно тільки серцем.  Тож поділюся із читачем  мереживом  своїх  небуденних міркувань.
 Думка 1. Кожному народу, нації, для того, аби вона не загубилась в історичних переплетеннях подій, Господь дає пророка. В його вуста вкладає ті істини, які необхідно засвоїти для подальшої історичної долі. І вибирає Господь, як правило, не із знаті, не із освіченої верхівки, а з самих низів, із плоті і крові народу. Подібно до того, як Господь послав сина свого простій родині теслі. Українському народу послано Пророком селянську дитину, яка рано пізнала сирітську долю, не навчалась в клясичних гімназіях. Сам Всевишній вкладає в  уста його слова вічної Правди, подібно до того, як сказав біблійному Мойсею «Хто дав уста людині? Хіба не я, Господь? Тож іди, я буду в устах твоїх і навчу тебе, що маєш говорити». (Вихід, вірш 11)
Думка 2. Хто не милувався першими картинами Шевченка,  намальованими  у місті Вільно? Цей період творчого становлення початкуючого художника  ще потребує детального дослідження. Але можна з упевненістю стверджувати, що саме у Вільно Шевченко усвідомив глибинну сутність таких понять, як свобода людини та європейські цінності.  Тут він бере уроки малювання не в кого-небудь, а в професора університету. Окрім того, польське повстання, яке застав Шевченко у Вільно, дало йому розуміння того, що за свободу потрібно боротись.
Можна сказати, що перебування молодої людини в Європі завжди позитивно відбивалося на формуванні світогляду. Те саме бачимо у життєписі Сковороди, який утік із золотої імператорської клітки в Петербурзі і подорожував Європою як вільний студент. Тож сьогоднішній безвізовий режим варто розглядати, як позитивний момент, що дає змогу українській молоді  подорожувати країнами, працювати, нехай і не за спеціальністю, навчатися  в європейських вузах. Значна частина із них обов’язково повернеться в Україну. І це буде зовсім інше покоління українців, які матимуть достатньо знань і вмінь, а головне – потребу змінити свою країну на краще.
 Думка 3. Потрапивши до Петербурга, міста великих можливостей, доля Шевченкова і справді не дала йому загубитись серед численних вислужливих землячків з циновими ґудзиками. Саме тут збулась Тарасова мрія – стати вільним, навчатися улюбленій справі: Шевченко стає студентом Академії мистецтв. Молодий талановитий художник потрапляє у вир світського життя. Він міг би стати успішною людиною, мати добрі статки. Але тут стається щось нелогічне: замість робити собі кар’єру під покровом всесвітньо відомого Брюллова, він раптом починає писати вірші. Та ще й такі, які жодної слави йому не принесуть,  а навпаки – накличуть лихо.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, –
От де слава! А то співа:
Грає синє море,
А сам плаче, за тобою
І твоя громада
У сіряках!
Скільки наших українців, потрапивши до так званого брата, зачувши смак грошей, співають про що-завгодно. І як таке могло статися, що, після Революції Гідності та 5-ти років неоголошеної  війни на Донбасі, у національному відборі  на конкурс Євробачення  глядачі віддали перевагу співачці Анні Корсун, яка обрала недолуго-примітивну, але неодмінно англомовну композицію?  Чому юнацтво і молодь, як переважаюча більшість голосувальників, повірили у фальшиву ідеологему, що начебто  україномовний мелос нездатний заінтригувати європейського глядача. Хіба вони не знають недавньої історії української популярної музики, зокрема загальновідомого феномену, коли «Червона рута» Володимира Івасюка звучала мовою оригіналу у молодіжних середовищах усієї Східної Європи? Якщо ми направду хочемо здивувати світ самобутністю національної культури, то чому не делегуємо на міжнародний музичний форум виконавців українських пісень, як це практикують прибалти, білоруси, казахи, грузини, вірмени?.. Чи тут знову бере верх наша запопадливість перед сильними цього світу, які не лише нав’язали нам культ грошей, але й насаджують несмак, бездуховність та аморальну безпринципність.
Запитаймо себе, на якому шляху до України стоїмо? Як довго нам ще іти до своєї землі обітованної, якщо дозволяємо глумитися над безцінним скарбом –  етичними ідеалами та моральними принципами  своїх предків?
 Думка 4. Неоціненна роль Шевченка у формуванні української літературної мови. Він прагнув, щоб вона стала в один ряд із високорозвиненими мовами світу, бо вбачав у цьому вагому передумову звільнення українців від гніту та утисків царської Росії. У своїй творчості поет широко використовував історичні мовознавчі традиції, а одночасно впроваджував нові понятійні категорії, що з’являлися в усіх сферах соціального, науково-культурного і духовного життя народу.
Про мовно-виражальне новаторство Шевченка влучно висловився Іван Франко у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року»: «Ця маленька книжечка відразу відкрила новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».
Авторитетні мовознавці сучасності зазначають, що Шевченко перший в українській літературній мові почав розробляти політичну, наукову і публіцистичну лексику і фразеологію, стрункі синтаксичні вислови політичної думки. А ще вніс в українську мову бойову суспільно-політичну термінологію і фразеологію, систему образного вислову революційно-демократичного світогляду:
Воскресну Я!
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих. Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю Слово.
Саме щире, що йде від серця, сповнене болю і надії, глибокого ліризму і полум’яного  патріотизму слово Шевченка стало для німих рабів, що молилися Господу схоластичною старословянщиною і не мали свого правопису,  тією духовною основою з якої зароджується процес кристалізації нації.  Згадаймо Євангеліє від Йоана: «Спочатку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було Бог».
Великий Кобзар дав українцям цей згусток енергії, відкрив для народу його душу, його єство. Беріть, користуйтесь, примоножуйте, плекайте!
Та де там! Роки тотальної русифікації, час суржикових зарослів –  ми не плекали божественний дар рідного слова. А до тих старих проблем додалась нова  – надмірне засилля англійської лексики, що ми вже не знаємо, чи то маємо казати дедлайн  чи останній термін (українське реченець),  коли вже ми  «подію» називаємо «івентом», маючи на увазі, що англійською звучить престижніше, – це свідчить про небезпечну тенденцію. Англійська підступає до нас разом із великими корпораціями та змінює наше життя: від звичок харчування до способу думання і висловлювання.
То як же нам в таких умовах знайти свою Україну?
Думка 5. Безперечно, одним із найвагоміших творів нашого Пророка є  «Послання і мертвим і живим…» Окреслюючи таку велику аудиторію: і мертвим, і живим, і ненародженим, землякам моїм в Україні і не на Україні…», Шевченко підкреслює важливість того, про що йдеться.  Але тут ми бачимо деякий парадокс:  це твір не для всіх,  це послання суто до національної еліти.  Шевченко підкреслює: державу формує саме національна еліта. Без цього складника побудувати її неможливо. Представники еліти мають моральний обов’язок  перед своїм народом. На це вказує і епіграф, взятий із Біблії:  «А ще кто речет, яко люблю бога, а брата свого ненавидит, ложь єсть».
Шевченко показує: порушувався природний процес: нація, народжуючи «обраних» людей, не отримує від них необхідної віддачі у вигляді розумової та духовної енергії, необхідної для нормального розвитку.
Поет-мислитель наголошує на визначальних для національної еліти ознаках: патріотизмі та служінні своєму народові:
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
Де ж нам узяти таку національну еліту? Плекати! Більше ніде взяти. Ніхто нам цього не позичить! Зі свого  національного лона плекати таланти, формувати в них лідерські якості  на засадах загальнолюдських моральних цінностей. Ключова роль у цьому процесі відводиться національній школі, яку потрібно підтримувати та реформувати відповідно до сучасних вимог.  Щоб нові покоління українців торували свій шлях під егідою  мудрості  та  національної гордості, щоб збулись споконвічні мрії і сподівання:
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України…
Як швидко це станеться? На жаль, такі речі не бувають вже і відразу. Перефразовуючи дослідника теорії нації Лева Ребета можна констатувати, що це станеться тоді, коли в Україні запанує атмосфера свободи і братерства, яка допоможе перетопити населення держави в одну культурну і вольову єдність. Нам варто спробувати прискорити цей процес, свідомо остерігаючись помилок та збочень. Адже зволікання із надією на віддалені перспективи еволюційних змін – рівноцінне пасивному ставленню до справи.
Думка 6. Заклик до єднання. Такого ревного, щирого, з мольбою, розпачем і силою прохання до єднання українців між собою хіба можна ще знайти у нашому найпершому творі національної літератури – «Слові о полку Ігоревім». І звернімо увагу: від XI століття  до Шевченкової доби і до цього часу цей заклик залишається наріжним каменем нашого національного буття.
Обніміте ж брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Чи готові ми зараз до єднання? У селі, місті, регіоні, державі? Українці направду творять дива, коли вони єдині. Але це триває лише моменти. Мусимо навчитись поважати один одного, шукати спільну мову, знаходити компроміси, бо:
В своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.
Геніальність наведеної сентенції в тому, що в ній запрограмована думка про державу (свою хату) як про найбільш вигідну форму існування нації. А побудувати її можна лише спільними зусиллями ! Іншого – не дано! Якщо готові до єднання – побудуємо швидко, якщо ні – дорога до України ще довга.
І на завершення. Шевченко – це  наш дороговказ до України справжньої. Людям властиво створювати собі кумирів. І стосується це не тільки українців. Така вже сутність людська: сьогодні промовляти «Осанна», а завтра кричати «Розіпни!». Тому і дає Господь народам проводирів, щоб не бігли бездумною юрбою за першим ліпшим.
І коли нам потрібно буде зробити важливий, можливо, доленосний вибір, звернімось за порадою до нашого національного пророка Тараса Шевченка, порівняймо те, що чуємо, із його полум’яним Словом, бо саме  воно допоможе нам віднайти, може, тяжку, тернисту, але ту правдиву дорогу до України, яка вже так рясно скроплена жертовною кров’ю  її кращих синів і дочок.
Неоніла ДЗЮБА,
завідувач Лановецького
районного методкабінету

У вінок Кобзареві:

Великий син Великого народу
Великий син Великого народу!
Збурунені Шевченкові рядки:
У них – козацька гордість роду,
Безцінний дар кріпацької руки.
 
Його перо наснажене піснями,
Незламністю людського духу й тіла,
Тих пращурів, що  упивались       степом,
Де тільки тирса стиха шелестіла.
 
Співець могутнього Дніпра-Славути,
Бунтар збереженої в думах волі.
Кайданами брехні і зради скутий,
Відроджений в народній вірі й долі.
 
Він  приоздобив  мову пресвяту,
Заповідав плекати честь і гідність,
Воздав хвалу звитягам давнини
І возвеличив цінності одвічні.
 
Україна кличе!
Кажуть, немає програми  державотворення?
Ось вона, тут! У «Кобзарі»! Читаймо і робімо,
як тут написано, – й збудуємо Україну!
Ю.Мушкетик
 
Помисли, як втоптані стежки…
І намарно всі гіркі  уроки –
Не оремо переліг в’язкий,
Адже це така трудна морока.
 
Виправдань, відмовок – хоч  яких –
Вистачить йому, мені й тобі:
Тож гудуть пирій та реп’яхи
На полях утрачених скарбів.
 
Нація, народ чи біомаса?
Ми по духу вбогі кріпаки:
Це його – пророчого Тараса –
Україна кличе крізь віки!
 
Тарасові нащадки
Вже звикли й до грабіжників – поник
В смиренності наш гнів, а Україна
Жебрачкою, клякнувши на коліна,
Стоїть і просить милостині в них.
Іван Гнатюк
 
Правдиве слово – як коштовний дар,
Створив Тарас для неньки України:
Для діток видав свій «Буквар»,
«Кобзар»  – для кожної родини.
 
Будив народ, покинутий на злидні,
Впосліджений, зневірений, забитий…
Забули все нащадки жалюгідні,
Тож дух козацький пліснявою вкритий.
 
Він вчив нас цінувати труд і хліб,
Бороти мовні перешкоди…
Чому ж  наш виборець «осліп»  –
При владі блазні та заброди.
 
Та ще живе святе передчуття,
У торжество добра
під сяйвом високості:
Вказав нам шлях до гідного життя
Будитель правди, совісті і честі!
 
І храм постане на горі Чернечій!
Уклін тобі, Кобзарю, низько-низько
За мудрість дум, за магію пісень,
За мову чисту  материнську,
І за любов до Бога на щодень!
 
Не раз твої могутні, грізні вірші
Вели на герць – тремтіли вороги.
Жагою волі вкрай наповнювались ніші
У спраглих душах – істинні скарби!
 
Не раз хитнула доля терезами,
А совість розривав кріпацький біль.
Огненно ти боровся із панами,
Що вкрили Україну, наче цвіль.
 
І нам свободу треба боронити,
Нехай облуда з багатьох спаде.
Весну у серці маємо творити –
Садок вишневий хай цвіте!
 
Так, вірю я: настане світла днина,
Життя розквітне у гнізді лелечім,
Духовні крила виростуть в Людини
І храм постане на горі Чернечій!
Валентин ДЗЮБА,
м. Ланівці