Про хворобливі емоції та здоровий глузд

Українське суспільство поступово засвоює уроки толерантності, що їх започатковано Генасамблеєю ООН ще у 2005 році.  З   2015 року ми також відзначаємо День пам’яті та примирення та День перемоги над нацизмом протягом 8-9 травня. Відомо, що за комуністичного режиму 9 травня як святковий День Перемоги був не завжди. Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 грудня 1947 року цей день став робочим, щоправда, із збереженням святкових атрибутів. У ці дні проводились масові пропагандивні, культурно-просвітницькі та спортивні заходи, а у вечірні години, при співпаданні із вихідними днями, здійснювались артилерійські салюти. Як державне свято День Перемоги відновлено 1965 року.

   Але це не змінило характеру сприйняття  цієї історичної дати очевидцями тих буремних подій.  Адже свідомість середнього та старшого покоління пригнічував шлейф негативних спогадів про систему репресивних заходів, що їх практикував комуністичний режим під час звільнення України від німецьких загарбників. Сталін, як тогочасне уособлення російського большевизму, зарахував до категорії зрадників та колаборантів усі  90 %  українців, які зуміли пережити двохрічну німецьку окупацію.   У якості покарання він запровадив репресивну військову мобілізацію українського населення, коли  безпосередньо військові частини мобілізували 16-17 річних юнаків, а також чоловіків похилого віку.  Здебільшого щойно сформовані загони новобранців без належного озброєння, обмундирування та вишколу спрямовувалися у найгарячіші точки фронту на вірну загибель. 

Згідно досліджень Українського інституту національної пам’яті лише станом на 10 жовтня  1943 року Південно-Західний фронт мобілізував і використовував у районі  бойових дій 7 тисяч, а Центральний фронт 2 тисячі 16-17 річних призовників. Існують переконливі докази, що такі загони новобранців були задіяні в ході Чернігівсько-Полтавської стратегічної операції – першого етапу битви за Дніпро. Тоді війська наступаючих фронтів щодоби втрачали загиблими близько 3 тисяч бійців, бо перемоги кувались не завдяки покращеним стратегії і тактиці наступальних дій, а ціною непомірних людських втрат.

 Про трагічні наслідки наступних етапів чотирьохмісячної битви за Лівобережну Україну аргументовано розповідають  численні наукові дослідження вітчизняних та зарубіжних істориків, які поступово екранізуються. У якості достовірно розлогої ілюстрації варто згадати документальну кінострічку Івана Кравчишина «Чорна піхота». 

Прикметно, що комуністичний режим не змінив свого ставлення до тих, хто вижив у цьому  кривавому місиві, але став інвалідом. Адже відомо, що мізерні пенсії інвалідам Великої Вітчизняної війни було призначено лише з 1965 року.

Тут не завадить пригадати  передбачення Степана Бандери, висловлене у праці «Перспективи української національно-визвольної революції», що була видрукувана у 1958 році на еміграції як вишкільний посібник для «внутрішнього організаційного користування». У 2-му розділі названої праці Провідник українського руху Опору застерігає: 

«… Відкритий московський імперіалізм діє проти самостійності України не тільки у формі большевизму, але теж як антикомуністичний російський імперіалізм.

… в майбутньому …Антикомуністичний імперіалізм Москви може прийти на зміну большевизмові».

У достовірності цього проникливого пророцтва ми  переконуємось вже шостий рік. Тим часом українську делегацію на переговорах у Мінську знову очолив Леонід Кучма,  а результату, як не було, так і нема. Мабуть, вже варто поміркувати над переглядом переговорної доктрини. На цьому вже кілька років наполягає Олександр Мороз. Досвідчений політик наголошує, що жодна із європейських країн не зважиться на відверту участь у військовому конфлікті між Україною та Росією, а США, щодо України має власні інтереси, відмінні від наших. Тож маючи 2200 км спільного кордону із країною-агресором, як майже аналогічну протяжність західних кордонів, нам варто керуватися не хворобливими емоціями, а здоровим глуздом, аби врахувати  діюче законодавство та висліди  колективного волевиявлення, тобто  Декларацію та Акт про державну незалежність, норми  Конституції України, а також  результати Всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 року.  Усе згадане спонукає нас дотримуватись нейтралітету та безядерного статусу. Два інші варіанти, коли Україна стає членом НАТО, або ж  потрапляє у колоніальну залежність від Росії рівноцінно гірші, бо в обох випадках наша територія потрапляє під приціл ракетних комплексів то одного, то іншого супротивника.

А тим штатним  патріотам, які вже майже п’ятнадцять років використовують тактику шельмування  та звинувачують його у «зраді» під час різноманітних телешоу Олександр Мороз пропонує замислитись над низкою таких незручних запитань: Чому за роки незалежності фактично ніяких замовлень не одержали танкові і ракетобудівні підприємства? Чому в минулому році закупили 50 дорогих французьких гелікоптерів, блокуючи виробництво своїх – кращих? Чому тішимося списаними американськими катерами, а на території «Ленкузні», де за рік виготовлялась флотилія із 17 суден, аналогів американським катерам, тепер планується ще один торгово-розважальний центр? Скільки і куди потрачено коштів, виручених від техніки та озброєнь колишньої групи військ з Варшавського пакту? Хто продавав і на якій підставі «Кольчуги» арабам? Як почуваються нині Свинарчуки і процвітають їхні діла? Чому кадрові, молоді, бойові генерали безробітні, а високі посади в армії віддаються людям, далеким від військової професії?..

   Як на мене, то цей смисловий ряд ще варто доповнити запитанням щодо причин невиконання державного замовлення по виготовленню сотні танків нового покоління «Оплот»? Адже згідно урочистої заяви Прем’єра Арсенія Яценюка необхідні для цього кошти були скооперовані за рахунок загальнодержавного військового збору?

   Зберігаючи вірність традиції завершуємо сьогоднішню розмову поетичним додатком із кількох розділів поеми Олександра Мороза «Безсоння», аби пробудити у небайдужого читача щиру емоцію, яка зазвичай значно покращує процес запам’ятовування.

Василь Неручок, 

голова Лановецької РО Конгресу українських націоналістів, 

координатор ініціативної групи «Естафета поколінь»

 

Олександр Мороз

Із поеми «Безсоння»

– 12 –

Я б так патріотизм означив:

Сльоза – від пісні, з горя – біль,

Бо над землею ворон кряче…

А я б хотів, щоб хліб і сіль

Людей стрічали скрізь у краї –

Тут зоставайтесь, ждали вас!

У нас роботи море й справи

Такі захопливі, що час

Летить, як мить. В одній родині

Тут живемо́. Ходіть сюди!

Тут наша рідна Батьківщина,

Тут – Україна. Назавжди!

 

Я б так патріотизм означив:

Біда для всіх – вона й твоя.

Не можеш ворогу пробачить,

Коли твоя й чужа сім’я

Наруги змушені боятись,

Коли на води і поля,

На нашу славу зазіхати

Посміє недруг звіддаля.

Тоді – до зброї! Воєдино

Проти біди зімкнем ряди!

Бо є за нами Батьківщина.

Є – Україна.

Назавжди!

 

Але чи так воно насправді

Тепер, коли іде війна?

Війна – чийсь подвиг, чиясь зрада,

Чиясь помилка чи вина?

У кожнім наслідку – причина.

Як запобігти злу, я знав.

Писав. Даремно – домовини

Ідуть. І… «Боже! Боже, збав…»

– 14 –

Нема ради тому горю,

Що між людей ходить.

А ще гірше, коли горем

Гроші верховодять.

А за грішми стоїть злодій,

За ниточку смика,

Щохвилини упокоїть

Батька – чоловіка.

І байдуже – він банкує,

На крові жирує,

І, допоки нитка в нього,

Людей не почує.

Нитка – влада. Не країні

Служить, не народу,

А злодію, котрий тіні

На правду наводить.

То він хреста поцілує,

Напне вишиванку

І до храму попрямує

У неділю зранку,

Щоб «під камери» до входу –

Пішки. Від машини.

…Отакі-то «патріоти»

В нашій Україні.

                                                                   Київ,

                                                          квітень 2017 року

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*