Повідомити новину

Поширити:


Зауважу, що  в інформаційному просторі побільшало тривожних сюжетів з приводу глобального потепління. Адже за теперішньої динаміки  приросту населення визріває проблема дефіциту продуктів харчування, і що не менш важливо – запасів  прісної води.  Хто знає, можливо, саме  підсвідоме очікування майбутніх катаклізмів природи знижує рівень народжуваності у надміру чуттєвих націй. Однак є такі, що не дають волі почуттям та не вникають у високі матерії, а прагматично акцентують увагу на реаліях сьогодення, планомірно нарощують  виробництво, дбають про добробут співвітчизників.

До такого висновку спонукає  еволюція успішних націй планети у період з 1985 по 2020 роки.  Зокрема, за ці 35 років стрімкий  приріст населення виявили: Китай (з 1 065,6  до 1 402,5 млн осіб), Індія (з 750,8 до 1 370,6 млн осіб), Пакистан  з 97,6 до 331, 4 млн осіб), Бразилія (з 141,0 до 266,9 млн осіб). У цьому контексті приріст населення розвинутих європейських країн явно дисонує: Франція (55,5 – 65,5 млн осіб), Великобританія (56,6 – 68,2 млн осіб), Італія (57,2 – 60,2 млн осіб), Іспанія (38,8 – 46,9 млн осіб), Польща (37,5 – 38,3 млн осіб), Німеччина (75, 8 – 83,1 млн осіб).
Щодо німців, то там почали бити на сполох, бо за підсумками 2019-го виявлено, що чисельність населення скоротилася  на 40 тисяч.  Цілком вірогідно, що у згаданих країнах Євросоюзу  наші кваліфіковані спеціалісти матимуть більші шанси на офіційне працевлаштування, як і на перспективу набуття громадянства. У такому разі кожен із членів сім’ї трудового мігранта отримає  пакет соціальних гарантій.
А яку перспективу отримають жителі України, якщо трудова міграція досягне критичної межі? Тоді слід чекати не лише на здороження комірного, а й бути готовими до знецінення і без того куцих соціальних виплат. Цю тенденцію вже відчули на власній шкірі пенсіонери, коли купували свої традиційні ліки. Майже щомісяця на гривню дорожчає буханець хліба, а літр олії (головний скоромний продукт цієї вікової категорії) зріс у ціні більш як у двічі (із 31 до 65 грн).
Знаю, є такі легковіри, що піддакують брехням пройдисвітів, які обіцяють стрімкий ріст добробуту у міру природного скорочення чисельності пенсіонерів. Такі деспотичні виверти вже практикували деякі варварські народи, через це вони і не дожили до наших днів. Пенсіонери зробили свій ваговитий внесок у розвиток суспільства, а тому заслуговують адекватної віддачі. Крім цього, у їхніх помислах живе та неповторна високодуховна Україна, без якої світ помітно збідніє, тобто стане більш податливим до запровадження досі нечуваних афер та махінацій. Ось чому сильні цього світу так планомірно вибудовують стратегію колонізації України, із поступовим спотворенням етичних ідеалів та моральних принципів українського народу, вихолощенням його культурних набутків та генетичної пам’яті.
Таким легковірам я б порадив усвідомити беззаперечну істину, що у тій Божій благодаті, яка проливається на наші плодючі чорноземи у вигляді весняних та літніх дощів є пропорційна частка – на пошанівок нині сущих пенсіонерів.
У дні Великого посту, коли у храмах відправляють поминальні служби, християни не забувають ставити поминальні свічки та просити  Божого змилування усім «Добросердим-малим, тихолюбцям-святим». А ті, що не відвідують Богослужінь, не матимуть гріха, якщо спом’януть «незлим тихим словом» тих своїх  земляків, які прожили тихе, непримітне життя і при цьому не завдали ближнім ані зайвого клопоту, ані відчутної втрати. Саме такий мимовільний спогад про колишніх односельців спонукав лановецьку поетесу Богдану Політикіну до написання розгорнутої епітафії, яку і пропонуємо увазі розважливого  читача.
Василь НЕРУЧОК,
голова ГМСК «Тризуб»
 
 
Дерева і долі людські
(поема-епітафія)
І
Йду селом. Старі дерева
Розрослись – на диво з див.
Хто, коли, з яких оказій
Їх так густо насадив?
 
Захитався клен розлогий –
Вітром збуджений зі сну, –
Із надчахнутої гілки
Викотив сльозу рясну.
 
І береза білолиця
Коси розпустила,
Нахиляючись до дуба
Стиха шелестіла.
 
Як на те, старі черешні
Враз зашепотіли:
Повмирали оті люди,
Що нас посадили…
 
Заскрипіли ясени,
Посохлі горіхи
Похилились на гнилу
Солом’яну стріху.
ІІ
Жив тут Богель,
Жінка, діти, худоба водилась…
Та не довго в його хаті
Те щастя селилось.
 
Прийшла біда в обійстя,
У хату закралась –
Вмерла жінка і життя
В сім’ї скапаралось.
 
Батько сина вигнав з дому –
Десь в світі загинув…
А дочку занапастив,
Взявши за дружину.
 
Отут вона життя своє
Й долю проклинала,
Плачучи ішла до дуба –
Його обіймала.
 
ІІІ
А по той бік від межі,
Де сливня упала,
Мати з сином із війни
Мужа виглядала.
 
Не вернувся чоловік…
Син завербувався…
Розсунулась стара хата…
І пліт поламався.
 
IV
Онде, там, жив Варивон.
Ті були щасливі:
Хоч горбата жінка Зоська,
Зате нелінива!
 
У біленьких сорочках
Удвох жито жали,
Як голуби воркотіли,
А дітей не мали…
 
V
При самісінькій долині
Стоїть хата крайня.
Тут садок ще молодий,
Подвір’я охайне.
 
Замолоду повмирали –
Ліна – від пологів,
Заков’яз і чоловік
Під самим порогом.
 
VI
Онде – хата без верха,
Блимає очима,
Нема кому заглянути,
Рипнути дверима.
 
В ній самотній чоловік,
Що Мітькою звався.
Не впорався з хворобою –
На той світ подався…
 
VII
Під горою стоїть пустка
Між кущів калини.
Зіп’яла її вдова
Та не жила й днини.
 
Необжитою стоїть,
Кого дoжидає?..
Бо вдови уже нема,
Лиш вітер шугає.
 
VIІІ
На горбку через долину
Садок достигає.
Давно в ньому Гнат і Ксенька
Яблук не збирають.
 
По невчасі відлетіли
В небо горопахи…
Десь курличуть за обрієм
Два співучих птахи.
 
ІX
Василь й Віра Дубини
Хата в хату жили.
Обминали їх лелеки,
Бездітні спочили…
 
Скраю Кучмів обійстя,
Розхристане вітром.
Напровесні в гущавині
Барвіночком квітне.
 
Від садиби Чернухів –
Дерева ні сліду –
Нема тіні косареві,
Що вхляв без обіду.
 
Х
У яру, де будяки –
Подвір’я Маланки.
З Олексою дочку мала –
Красуню Тетянку.
 
Висмоктала з неї силу
Сухота проклята…
Сиротливо скривилася
Небілена хата…
 
У Антона Басія
Син пропав без вістки.
Як немає в сім’ї сина,
То й нема невістки…
 
ХI
В новій хаті під горою
Жила молодиця.
Чоловік звався Андрон,
На прізвисько Миця.
 
І красиві і робітні,
Всьому лад давали.
Якась пошесть бідну Надю
І сина забрала…
 
XII
Ще не все мені дерева,
Як йшла, нашуміли –
Чи сердегам-односельцям
Гріхи відпустили?..
 
Богдана ПОЛІТИКІНА
 Beликі Куськівці
Лановецького р-ну,
2004 рік
 

Теги: аналітика