«Правосєк», який з повагою згадує… «сєпара»

Восени 2014 року, коли українська армія програла російським окупантам усі основні бої, на дорогу війни вийшли підпільні загони. Це були підрозділи професіоналів, які не бажали воювати в рядах офіційного війська, оскільки бачили його неспроможність. Проте мовчки сидіти теж не могли.
Був такий підрозділ і в «Правому секторі». Він наганяв жах на російських терористів. Ці хлопці, звичайно, у взаємодії з підрозділами ЗСУ, знищили сотні сепаратистів. Наразі група розпалася. Хтось займається волонтерською допомогою, хтось – громадськими роботами, хтось загинув. Одним із тих, хто воював у цій групі, є Сергій Скальд з позивним «Шпрот». Нині він очолює Чернівецький осередок «Правого сектору». Ще Сергій відомий тим, що колись одним із перших формував в українському суспільстві течію, відому в народі як скінхеди. Словом, чоловік – надзвичайно цікавий, і я дуже тішився, що він погодився на розмову.
– Майже не сумніваюся, що тебе, як і більшість українців, схвилювали події Майдану…
– У грудні 2013 року я був у Чернівцях. Дивився по телевізору, як знущалися з простого народу, і в мене по щоках текли сльози. Дружина зайшла в кімнату, побачила мене в такому стані і сказала: «Тебе марно вмовляти, ти поїдеш»… Наступного дня я вже був у Києві.
– Що тебе вразило у столиці?
– Не буду розказувати легенди, як «стріляв у ментів» чи добивав «беркутят». У нас так півкраїни каже. Найбільше мені пригадується дівчинка, яка приїжджала на Майдан о шостій ранку. Причесана, акуратна. Жила вона на відстані трьох зупинок від метро. Робила нам бутерброди, чай і о восьмій ранку вже їхала в інститут. Близько 18:00 приїжджала знову і допомагала до 21:00. І так щодня, аж до вбивств на вулиці Інститутська. Я, на жаль, не пам’ятаю її прізвища та імені. Проте її мужність, доброта навіки вразили мене. Це просто неймовірно. Студентка, дівчинка – і така відданість справі. Ти багато таких знаєш, що пожертвують сном, добробутом заради ідеї?
– Закінчився Майдан, ми, начебто, перемогли. Ти відразу ж відправився воювати?
– Ні. Спочатку поїхав додому. Влаштувався майстром у віконному цеху на заводі. Трішки пропрацював, але зрозумів, що не можу більше так жити. Зібрав речі і поїхав на схід. Там зустрів побратимів із «Правого сектору». Пройшов вишкіл і в складі розвідувальної групи друга «Шведа» відправився на передову.
– Ти уявляв собі куди їдеш і що на тебе там чекає?
– Після Майдану мене вела ідея створення добровольчого руху і його розвитку. Я думав, що там воюють люди, віддані Україні, її народові. Та все це померло  першого ж дня на позиціях. Тільки заліз в окоп, до мене протягнулася рука з пляшкою пива. Всі – поголовно п’яні. Не буду називати бригаду. Безрезультативна стрільба, самостріли у стані алкогольного і наркотичного сп’яніння – ось результат їхньої «служби». На серпень 2014 року на моїй позиції була така статистика: 80 відсотків убитих і поранених українських солдатів через недбалість, зловживання спиртним, невмінням воювати і так далі.
– Де це все відбувалось?
– Піски. Першу ніч теж довго пам’ятатиму. Мені разом із побратимом Михайлом Медведем зі Львова доручили охороняти позицію «Небо». Було так страшно, що навіть не передати. Ми до другої години ночі стояли, а потім лягли спати. Напруження взяло верх над здоровим глуздом. Тим більше, я зовсім не вживаю алкоголю і не мав чим розслабитись. А зранку, коли нас прийшли міняти і ми вже йшли з позиції, побачили таку картину. На великій швидкості наш бронетранспортер мчав у напрямку розтяжок. Йому кричать, показують, щоб зупинився, а він валить далі. Коли машину підірвало на міні та розвернуло, з неї вискочив контужений солдат, з вух тече кров, а він стріляє з автомата у різні боки. Після того, як закінчилися набої, його почали відкачувати. І тут приходить інше п’яне опудало. Обличчя все розбите. Його запитують: «Ти теж з бронетранспортера?» Хтось кричить: «Ні, це йому свої надавали за те, що п’яним на посту заснув». І це – моя перша доба на фронті. На Майдані, коли бачив смерть людей, плакав. Події на Донбасі вбили у мені жалість і перетворили на страшного циніка.
– Пригадуєш перший свій бій? Які відчуття?
– Президент підписав у Мінську перемир’я вдень. А увечері російські війська  розпочали обстрілювати нас із «градів». Так продовжувалося до опівночі. Потім їхня піхота закидала наші позиції з гранатометів. Лише тоді ми відкрили вогонь у відповідь. Я стріляв з автомата, друзі – з кулеметів. Наша розвідка перехопила їхню розмову по рації. Так ми дізналися, що цієї ночі вбили двох бандитів.
– А можеш пригадати першого вбитого тобою терориста у ближньому бою?
– Тепер про це можна розказати. Під час штурму Водяного він став моїм трофеєм. Обійшов його з боку, перехитрив і «завалив». У нього груди були обвішані наліпками з написами «Почесний отаман війська козацького», «Почесний спецпризначенець».
– Для місцевого населення ви були визволителями чи окупантами?
– Та різні випадки траплялись, проте найчастіше це була подвійна гра. Зайшли в одне село. А там дідусь виходить нам назустріч. І каже: «Я знаю, де сепаратисти». Показав, розказав усе. Ми зайшли в один з будинків, передягнулися в їхню форму, щоб проводити зачистку. Ідемо і знову зустрічаємо того дідуся. І от цей хитрий негідник підходить і каже: «Я знаю, де «правосєки». Потім до нього дійшло, що ми українські військові. Що тут розпочалося: істерика, паніка. Проте ми зраду пробачили. Адже за його ж наводкою вбили двох російських терористів і кількох поранили. Проте наступ наш тоді захлинувся. Зранку найшла команда повертатися в Піски. Хоча були за декілька метрів від Донецька.
– Група «Шведа» у 2014-15 роках була легендарною. Адже від рук її бійців загинули сотні російських терористів. В чому секрет такого успіху?
– Перш за все, ми намагалися діяти холоднокровно, а не на емоціях. Чітко планували свої кроки. Плюс до всього у «Шведа» було надзвичайне відчуття небезпеки, інтуїція воїна, яка ніколи його не підводила. Він вгадував, коли іти, а коли зупинятись. І найголовніше: ідучи на бойове завдання, ніхто не вживав алкоголю. Хоча, коли командира не було, ми дозволяли собі деякі вольності.
– Про що йдеться?
– Перебуваючи у Водяному, ми знайшли неушкоджену баню. Це була неймовірна радість. Хто воював, той зрозуміє мене. Помитися на передовій – дорого коштує. Ми її берегли, прибирали. Та одного вечора хтось не вимкнув там світло. Терористи побачили цей орієнтир і запустили дві міни. Баню вщент розбили. Нас охопила страшна злість. Ми зібралися групою з шести чоловік, озброїлися, обійшли росіян з флангу і відкрили вогонь з РПГ. Це був жорстокий обстріл. Ми бачили, як тіла терористів розліталися по деревах, як гіляки обвисали під шматками трупів. Відімстивши, почали втікати. Але перед тим замінували територію. Знали, нас почнуть переслідувати. Так і сталося, ще хтось підірвався на розтяжці. Це зупинило росіян і вони лише хаотично відстрілювалися. «Шведа» тоді не було. Він поїхав на базу. Хоча перед від’їздом казав нам: не лізьте на рожен, просто тримайте їх у напрузі. Ми трішки перевиконали завдання (сміється).
– У 2015 році ти перейшов під командування легендарного «Лісника». А потім майже відразу ж – у підрозділ друга «Хорвата». Чому? Адже «Лісник» був відомий у військовому світі розвідник. Його буддистські погляди створили над ним завісу таємничості. Досі не відомо, як загинув цей унікальний воїн. Що ти можеш про нього сказати?
– За наказом комкора «Літуна» я та мій товариш були переведені з батальйонної розвідки в центральну корпусну ДРГ під командуванням друга «Лісника». Мені сказали: «О, «Лісник» – це гуру війни, працювати з ним  круто». Я не звик вірити словам, але мені було цікаво, що ж це за спец такий? Перше знайомство – і повне розчарування (хоча я знав, що перший погляд завжди хибний): літня людина, невисокого зросту, сивуватий, великі очі і чорні мішки під очима… Та йому пора на пенсію. Ще й не притаманна сучасним військовим інтелігентна манера спілкування. Завжди спокійний та врівноважений, «Лісник» здавався бібліографічним занудою – суцільна теорія і ніяких практичних умінь. Та якось уранці ми розмовляли про ножі. Як заведено,  хизувалися своїми маленькими «мечами». Коли «Лісник» дістав свій звичайний окопний ніж – «Глок», здається – одразу впало в очі його вміння  легко поводитися з ним. До цього моменту я був упевнений, що добре володію ножовим боєм та маю досвід поводження з холодною зброєю. За десять хвилин тренування з «Лісником» я зрозумів, що мій рівень володіння ножем – це «піди хліба наріж». Він був дійсно гуру ножового бою. З напівдідуся одразу перетворювався на якийсь малопомітний газ, що заповнює простір навколо тебе і швидко й точно наносить ріжучі удари, пояснюючи при цьому, до чого вони призведуть. Думаю, саме після цього наше знайомство стало дійсно цікавим. Він знав усе, що стосується війни: від наведення арти – до виготовлення отрути. І, повірте, в його розповідях відчувалася практика, знання дрібниць та деталей. Він володів безцінним досвідом диверсійно-розвідувальної роботи і залюбки ділився своїми знаннями. Умів донести власну думку і пояснити все так, що здавалося, тільки цих знань вистачить, аби знищити будь-якого ворога. Він був справжнім учителем і командиром.
Одного ранку прозвучала команда «Екіпаж, на вихід». Нас відправляли до Волновахи. «Лісник», щоб не гаяти часу, дорогою, розповідав нам про отрути, способи виготовлення та застосування сироватки правди у домашніх умовах. Ми просто «ковтали» інформацію. А через якийсь час зупинились біля буддистського монастиря – реального «Шаоліня». Я навіть не здогадувався, що «Лісник» був старшим буддистом в Україні. Особливо вразили два хлопці в камуфляжах з поголеними головами. Вони зі щирим виразом обличчя почали кланятися «Лісникові», повторюючи: «Вчителю, ви приїхали». «Лісник» запросив нас до оселі і почав віддавати накази. Ми були захоплені новим амплуа нашого командира. А він, поговоривши з монастирськими підлеглими, одному дав наказ збиратися з нами, а іншому – залишитися на господарстві.
– І чому ти залишив підрозділ такого авторитетного командира і вчителя?
– Це прозвучить дивно, але з ним було надто спокійно. На той час ми не вели активних бойових дій. А я ж гарячий хлопець… От і перейшов до іншого підрозділу.
– Чим займався тоді цей підрозділ?
– Ми виконували диверсійну роботу з виявлення  терористів у Києві. Часом виїжджали на передову. Ця робота давалася важко. Біля Донецька, скажімо, ти бачиш ворога перед собою, а в тилу все утаємничено. Одне бісило: коли проходили вулицями вечірньої столиці, повсюди бачили автомобілі з донецькими номерами: біля кафе, ресторанів, нічних клубів. Злило, що їх власники не захищають свою землю від ворога, вважають себе жертвами і живуть, розкошуючи. А наші хлопці мають боронити їхній Донбас і їхнє спокійне життя в Києві…
– Можеш розказати про один з епізодів цієї роботи?
– На жаль, ні. Але історію, пов’язану з нею, так. До нас у штаб прийшов записуватись один чоловік. Ми відразу ж зрозуміли, що він військовий: постава, вимова, чіткі рухи. Хоча він усе заперечував. З нами тоді перебував отець Андрій, якого я знав ще з Майдану. Він ударив цього зайду в груди. Потім ми його «покрутили» і з’ясувалося, що він засланий козачок із «рашки». Віддали ми його в СБУ, і подальша доля цього терориста невідома.
– Тебе навчали, як проводити розвідку, виживати, зважати на різні дрібниці. Це тобі завжди допомагало?
– В розвідці і диверсійній справі дрібниць не буває. Розкажу про один випадок, який міг погано закінчитися для мирного населення. Але моя з побратимом далекоглядність змінила усе в позитивний бік.
Ми отримали наказ розвідати село Невельське, яке було в «сірій» зоні. Подейкували, що на тамтешній тваринній фермі базуються сепаратисти. Ми зібрались і поїхали. Підходячи до села, знайшли місце висадки противника. Наш командир, а «Шведа» тоді не було, і його заміняв інший, почав скиглити. Мовляв, повертаємося, ми ж переконалися, що вони тут були. Нехай далі працюють «гради». Проте нас насторожило, що довкола ферми немає розтяжок, патрулів. І я з кількома побратимами вирішив залізти всередину. Сфотографувались у лісопосадці, сказали, якщо загинемо, ці фото нехай прикрасять наші могили, і пішли. Снайпер «Моріарті» виліз на водонапірну башту, щоб нас прикривати. Зайшли на ферму, побачили кількох доярок, механіка. Ще почали приходити цивільні. Побачили нас, стали розпитувати. Через якийсь час ми зрозуміли, що потрібно забиратися. Адже інформація про нас пішла в село. І скоро тут можуть з’явитись любителі «русского міра». Передаємо на базу, щоб забрали нас. Там відповідають: «Водіїв немає, обідають». Розуміємо, що машина буде не раніше ніж через три години. Йдемо в село, заходимо в перший двір, де є гараж, просимо господаря, щоб відвіз, обіцяємо заплатити. Той, дивлячись на зброю, навіть нічого не заперечував. Приїхали на базу. Взяли у військових бензин, віддали цьому чоловікові в рахунок оплати. Вже наостанок водій дізнався, що ми з розвідки ДУК ПС. Його обличчя зблідло, він сповз із водійського сидіння від страху. Проте, оговтавшись, поїхав геть. Ми ж швиденько сіли в джип і поїхали забрати інших бійців, які чекали в лісопосадці. Тоді вся наша компанія зрозуміла, що, аби вижити, потрібно покладатися лише на себе. А найголовніше, що ми врятували від смерті простих людей. Якщо б не перевірили, чи є на фермі «сєпари», то лежати б тепер цим людям у могилі.
– Ти з групою брав у полон сепаратистів? Як вони поводилися, коли потрапляли у ваші руки?
– Серед них багато боягузів, які воюють за гроші. Але добре пам’ятаю один випадок. Це було під мостом у Пісках. Ми виїхали на бойові і, як завжди, у перший день розбіглися по ЗСУшних позиціях – зібрати інформацію, ну і, звісно, боєкомплекти. Пішли під міст. Стоїмо, куримо. Бачимо, їде таксі – водій та пасажир. Зупинили їх, обдивилися транспорт. І тут солдат, що перевіряв, ледь помітним жестом кличе до багажника. Там під «запаскою» лежить пакет, а в ньому – кілька сотень георгіївських стрічок. Відразу і водія, і пасажира поклали обличчям до землі. Пасажир – величезний, чорнявий, наче циган, ще й кучерявий. Лежить тихо, спокійно. А от водій одразу запанікував: «Я тут ні до чого, везу за гроші, клянусь…» Завжди видно, коли людина обманює. Особливо, якщо на нього «дивляться» приблизно вісім стволів. Відвів водія вбік, кажу: «Тебе пасажир під розстріл підвів, застрелиш його – житимеш». Він, не роздумуючи, погодився: «Добре, тільки не в обличчя стрілятиму, задом поверніть». Це остаточно розвіяло сумніви. Вони не знайомі. Водія віддали контррозвідці, хай інформує, а «цигана» – до себе. Завели його у двір, поставили на коліна, до стіни обличчям, руки за голову. Підхожу, питаю: «Зрозумів, до кого потрапив?» Він спокійно відповідає: «Так». Кажу: «Будемо вчити тебе Батьківщину любити». А він: «Я родіну люблю, только нє такую. Без вас будєт моя родіна». Ось такий діалог. І це під прицілом, серед «ворогів». Наскільки смілива людина була. Я бачив, як росіяни в паніці мочилися. Бачив, як клялися, що їх обманули. А тут був ворог – лютий, ідейний, але вартий поваги. Ніхто пальцем його не зачепив. А СБУ забрала. І от сьогодні, коли я дивлюся сюжети, де наші полонені офіцери зрікаються України (зрозуміло, вижити хочеться…), згадую того «сєпара»  з повагою.
– Наразі ти не воюєш, а очолюєш Чернівецький осередок «Правого сектору». Було важко перейти з виру війни у мирну стихію?
– Важко. Особливо тоді, коли на фронті вбивають хлопців. Проте я розумію, що тут теж потрібно працювати. Бо Чернівці для багатьох здаються мирним, спокійним містом. Але тут чи не найбільша в країні корупція, контрабанда. Тому, наголошую, є над чим працювати.
– Ти був колись серед тих, хто організовував в Україні рух скінхедів. Що збереглося з тих часів?
– (Сміється) Майже нічого. Тату на тілі (їх не змиєш), музика і такі нечасті зустрічі з друзями минулих років. Все інше відійшло в небуття.
Михайло УХМАН