gazpostach

Пашка «Берест» – файний хлопець!



1222 Зранку прокидаюсь, іду на кухню, щоб випити чаю і взятися до роботи. Тут ще нікого немає. І не дивно, адже тільки шоста година, всі сплять після важкого дня. Десь через 15 хвилин до мене приєднуються  хлопці, які стояли вночі на КПП, роблять каву, діляться останніми новинами, а вони, на жаль, знову невтішні. Ворог застосував проти нас заборонені міни, хоча цьому уже ніхто не дивується, а ми, як завжди, толерантні й у відповідь стріляємо з автоматів, тому що боїмося місії ОБСЄ.

Раптом чуємо: на першому поверсі, де спальні, лунає сміх. «Пашка «Берест», напевно, прокинувся. Файний хлопець”, – сказав один із присутніх на кухні. Я спускаюся вниз і бачу винуватця гамору: Павло (позивний «Берест») розказує  історію про якогось «Дериземлю», а слухачі лягають від сміху.

Цього молодого бійця знають багато людей у Тернополі і за його межами,  адже він є  членом Правого сектору, бійцем ДУК і свідомим громадянином, якому не байдужа доля рідного  міста і країни загалом. Він бере активну участь у житті нашого міста, часто виступає на різних зібраннях і найголовніше – він порядна людина. Хтось зауважить: знову хвалить, і пише тільки хороше. Та все це – щира правда.

Хочу зазначити, що на початку мого перебування на передовій, і на базі ДУК ПС зокрема, мені було психологічно важко, адже не кожен може приїхати туди, де рвуться снаряди, і почуватися спокійно. Так ось, Павло й інші тернополяни, які перебували на базі, допомагали мені в усьому, і завдяки їм, я переборов страх, тож тепер маю можливість передавати для читачів газети найсвіжішу інформацію.

Щодо «Береста», то він – унікальний хлопець. Його позитивний настрій, уміння навіть у надскладних ситуаціях подарувати довколишнім  радість,  на війні цінується високо.

– Друже «Берест», ти є членом кількох організацій. Це – непростий вибір, адже людина бере на себе величезну відповідальність і наражається на небезпеку. Що спонукало тебе стати на цей шлях?

  • Спочатку я був у «Тризубі» ім. Степана Бандери. Ця організація здатна вести за собою людей, щоб змінити Україну, адже усім і без війни зрозуміло, що так далі жити не можна, – почав мову Павло. – Я навчався в 29 школі, потім у Державному педагогічному університеті. Під час навчання перейнявся національною ідеєю і зрозумів, що без неї не буде майбутнього. За півтора роки служби в армії мої переконання зміцнилися.

Служив саме у криваві 2014-2015 роки і бачив, що коїлося в армії, точніше, нічого не відбувалося того, що було необхідним. Мені показали, як розбирати і збирати автомат, що я й до того умів. Кілька разів їздив на полігон стріляти. Аж по три патрони вистрілювали, а були деякі хлопці, які один раз на півроку стріляли. І цей безлад допускали тоді, коли вже точилися кровопролитні бої. Я служив на Дніпропетровщині, тож, з огляду на регіон, багато моїх офіцерів, які нині у Нацгвардії, готові були служити москалям. Деякі з них втікали в окупований Крим за ”кращим майбутнім”.

Півроку тому ми були для офіцерів безплатною робочою силою. Багато строковиків не витримували умов служби: наприклад, у нас на 100 солдатів було тільки 5 умивальників і туалетів. Я уже не казатиму про зарплатню солдата-строковика – 154 гривні у місяць. Хлопці свідомо лягали в психіатричні лікарні, отримували “білі” квитки, щоб не служити в цій пострадянській, «нафталіновій» армії. Теперішні солдати кажуть, що ставлення офіцерів до них змінилося, навіть вчать воєнного ремесла, та все-таки до ідеалів нам далеко.

  • І саме тому ти вибрав добровольчий батальйон, а не якийсь підрозділ ЗСУ?
  • Так, я не хочу служити за контрактом, мені не потрібні їхні гроші. Дивлюсь на безлад в армії і тривожно за долю України. Я служу і воюю добровольцем, у мене адекватні командири, поряд зі мною друзі, які прикриють у бою і не зрадять за гроші. Я не збираюся сидіти в окопах і чекати, поки бандитська міна розкришить мені голову, хочу сам в них стріляти, прогнати їх із України. А командування армії під час обстрілу звітує в Євросоюз, ОБСЄ, тим часом звичайні хлопці повертаються додому в трунах, залишаючи сиротами дітей. В такій армії я бути не хочу.
  • Друже «Берест», розкажи про свій перший бій із терористами?
  • Це було 23 лютого. Бандити нам тоді добряче дали прикурити, «привітали» нас із Днем захисника Вітчизни усіма видами зброї. Хоча ми теж у боргу не залишились, і після нашої відповіді в москалів були 200-ті й 300-ті. До речі, ми стояли з десантниками ЗСУ. Можу відверто сказати про них, адже вони вже демобілізувались. Так, це були справжні воїни, вони не зважали на Мінські домовленості і відкривали вогонь по терористах, щойно останні нахабніли. Якби так робили усі – перемога вже була б за нами.
  • Як ти почувався перед першим боєм?
  • Спочатку було страшно, адже не боїться тільки дурень. Над головою свистіли кулі різного калібру, пролітали міни. Але ж я знав, для чого тут, розумів, що мені треба захищати цю землю, тому переборов себе, став до кулемета і відкрив вогонь. До того ж я відчував за спиною підтримку батьків і моєї дівчини, а це додає сил.
  • На фронті склалася доволі неоднозначна ситуація: солдати п’ють, офіцери займаються контрабандою, чоловіки, які підлягають мобілізації – втікають. Як із цим, на твою думку, боротись?
  • Нам потрібен гетьман, командувач, який поведе усіх в наступ. Інакшого виходу немає. Так, це призведе до великих втрат, але хіба нині не гинуть люди? І далі гинутимуть за такого розвитку подій. Ця війна вигідна нашій владі, щоб за нею приховати свою бездарність, тупість, нездатність керувати державою. Тому її потрібно змінити, а заодно – і військове керівництво, яке не вміє і не хоче воювати, а лише наживається на чужому горі. У нас величезний воєнний потенціал, здатний забезпечити перемогу, та свідоме гальмування війни – топить нас у крові. Стосовно дезертирства і поведінки солдатів на війні, то у цьому теж винна наша влада. Факти – річ уперта. Наприклад, за п’янство карають невиплатою грошей. Та кого це зупинить? Потрібно створювати штрафні батальйони і цих правопорушників – корупціонерів, алкоголіків, контрабандистів карати найважчими роботами. Ось що дасть результат. Представникам усіх рівнів влади необхідно проводити серед чоловіків роз’яснювальну роботу щодо мобілізації, збільшити грошове забезпечення. Прикро, що наші тернополяни лідирують серед втікачів. Легше за все кричати: ”Слава Україні!” На цьому наш патріотизм закінчується. До речі, більшість воїнів на передовій –російськомовні, вихідці з центральної, південної, північної частин України. І вони не носять вишиванок, не кричать: ”Путін – мурло!” На запитання про те, який зміст вкладають у поняття «патріотизм», відповідають: ”Це – наша країна, і ми за неї воюємо”. Я знаю багатьох хлопців, які були уже двічі, а то й тричі поранені, проте знову повернулися на фронт і продовжують бити ворога. Чому ми ніяк не усвідомимо: якщо москалі розпочнуть наступ, то вже буде пізно чимось зарадити, тому нині, цієї ж миті, потрібно брати в руки зброю і бити супостата, щоб потім не залитися власною кров’ю.

 

Михайло УХМАН









Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*