Остерігаймося людців фальшивих та облудних

Мій Боже милий, знову лихо: по-новому відміряно тривалість українського битого шляху і наші сумні демографічні перспективи. Тепер, виявляється, мусимо не 40 літ блукати пустелею, а 75, в близькому майбутньому залишиться нас не 20 мільйонів, а лише 10. Ну, певно ж, якщо навіть лядське плем’я уже замовило собі 5 мільйонів рабів. Телеоракул Портніков, який бозна чиїй конторі служить, пророкує, що замирення з Польщею почнеться через 15 років після закінчення війни на Донбасі. А от вгадати, коли то АТО скінчиться, у нього моці не вистачило. У найвигіднішій позиції польський міністр Ващиковський. Знай, бризкає слиною і розсіває ворожнечу. То-то урожай збере Україна, ще й для Польщі вдосталь зостанеться. Стає міністр у позу і зверхньо та повчально, ніби Бога за бороду зловив, погейкує: «З Бандерою ви до Європи не увійдете!» Але ж ви якось з Пілсудським, котрий мав Гітлера за рідного брата, УВІЙШЛИ? Схаменися, чоловіче, все відбудеться з волі Всевишнього. І не пхай носа до чужого проса. Порядні брати-поляки давно зрозуміли, що будувати політику на грунті злоби і ненависті – собі ж шкодити. Забувати минулого не треба, але варто віднайти у собі мужність, щоб зрозуміти один одного, чесно дослідити умови  життя і діяльності кожного народу в конкретний історичний період. Мусимо вміти прощати сусідів,  як і вибачатися за власні гріхи. А щодо пана міністра, котрий апріорі зачиняє перед українцями двері на Захід, скажемо: якщо ключі від Європи зберігаються в кишені міністерських штанів українофоба Ващиковського, – до такої Європи не хочемо.
Тепер дещо з минулого. І не доведи, Господи, зблудити на дорогу брехні. Володів у нашому селі фільварком граб’я (граф) Антоні Островський. Мав три сестри: одна виїхала до Львова, друга, котра була дуже файна і добра до українців, посіла маєток у Костусі і Колодіївці, а вбога Клєма проживала разом з братом. Мати родини – стара грабіна  – прожила майже 60 років і в 1928 році похована на сільському  польському цвинтарі. На дорогому пам’ятнику з хрестом чавунна таблиця сповіщає, що тут знайшла свій останній спочинок «Franciszka zhr. Baworowskich hr. Rawita Ostrow-Ostrowska». Диво дивне, але пам’ятника не скалічила як руйнівна куля московського антихриста, так і не лягла на постамент, відколи пам’ятаю, хоч би одна квітка від шанувальників польської старовини. Про панську господарку розмахуватись не буду, бо граб’я був собі “добрячий та плохий» і потрохи морги розпродував. Одначе сільські люди у нього незле заробляли і, хоч пан був паном, до усіх ставився чемно.
Родина Островських, єдина в селі, розмовляла польською, сільські поляки, як один, – українською. Коли почалась заворуха, то лише Мнєчко Жаровський, котрий привіз свої гроші з Америки і розбудувався, заговорив польською. Через що, напевно, вивезли бідаку з сім’єю у Сибір, де він і пропав. Отже, Островський ставився до селян з повагою, мав їх за «панів господарів»,  хоча я сумніваюсь, що у співжитті двох соціальних рівнів панувала  романтична ідилія. Жителі мого села  запам’ятали його як доброго, щирого чоловіка, котрий нікого не кривдив. У селі вже надзьобувалась серйозна господарка  – було 9 кератів і кілька молотарок. Ніхто ніколи не чув від пана Антоні лихого слова. Щоб там «сьвіня», «кабан», «бидло» чи грайливе «пся крев» – у лексиконі граб’ї такого не було. Лише свою молоду і чарівну  дружину Каміллу називав він  з люттю «курва зацєнта». Вибачте і не полохайтесь, інтелігентні пані та панове, але для польських хлопів це криве слівце до розмови, як приправа до їдла. Для польських аристократів – також.
То чим же так провинилася молода грабіна,  котру закоханий Антоні вимацав аж в австрійському місті Граці? А вона, бідна, як переповідали в селі, мала з паном «дурне життя». Тому виходила у суботу чи передсвяткові дні на дорогу перед маєтком і чекала. Приїздив на легковім автомобілі – колись казали «особівка» – якийсь молодий німець, дав би Бог, щоб не член націонал-соціалістичної партії. Мав рукавиці по лікті – краги, і називали його «бурміш», можливо, й бургомістр. А сільські хлопчаки за всім спостерігали – головне за авто, але за німцем і молодою грабіною теж. Ото сідала пані у машину до цілком імовірного націонал-соціаліста і верталась додому лише через кілька днів. А часом приїжджала аж через три місяці. Граб’я тяжко страждав і вирішив якось пристосуватись до фривольних вибриків вогнистої Камілли. Оскільки у нього покоївками були сільські дівчата, то накинувся одного разу на Стефку Яремову (Марчукові) і хотів її згвалтувати. Прудка дівчина вирвалась і так штебехнула граб’ю, що він аж впав. Плакав і скаржився «не мам жиця». То є речі житейські, але в галицькому богомільному середовищі наші пани після подібного бути моральним взірцем уже не могли.
Проте люди не забули, що Островський допоміг матеріалами і подарував  для церкви у Дичкові монстранцію, а Камілла, коли вже втікали за кордон, роздарувала прислузі  дуже багато зі свого одягу. Казали, що витягла когось з-під німецького арешту.
Не забудьмо і про вбогу  Клєму. Її надмогильний горбик  – поряд з пам’ятником матері-грабіни. Любила Клементина дружити з сільськими дівчатами, помагала людям і навіть була хресною мамою для моєї сусідки Ганисі Гудзій, чим та дуже пишалася. Принесла якось моєму хворому татові цитрини та помаранчі і радила не встидатись, як буде щось потрібно.
Не відкинемо ще одну галузку родового дерева Антоні Островського – його єдиного сина Антоні. Мама Камілла дуже трусилася над  ним. Проте з сільськими хлопцями гратись не боронила. Паничі, а приїжджали зі Львова грабової сестри сини Юрко і Дзідзьо, бігали по селу з сільськими, робили «геци» – бешкетували, шарпались з місцевими хлопцями. Розповідав мені Михайло Куш – зачинатель будови нашої церкви, пом’яни його, Господи, і, люди Красівки, не забудьте, як одного разу зчепились зі львівським гостем. Поборолись, добре викачались в поросі, а тоді Дзідзьо злапався за голову і заверещав: “Крев, чекай-чекай, повєзєш мі до шпіталя». Виявляється, Місько з необережності обшмаркав йому голову. Сміх та й годі, і діти – як діти! Разом з Антоні підростали і його збитки.
Працювала на фільварку сестра мельника Івана Писаренка з Дичкова, котрий молов у Баворові. Панський синок Антоні так собі сподобав Ганисю, що захотів з нею одружитися. Молода грабіна «хлопки» не хотіла та й граб’я  не дуже поохочував. Насідали на сина, як могли, з тим і поїхали у тривожні часи до Австрії.
Невдовзі туди перебрались і Ганися з Антоні. Жилось невістці під панським крилом незатишно, втішалась тим, що плекала маленьку дитину. Потім захворіла, нещасна, і потрапила до лікарні. Пан і пані тимчасом забирають сина, дитину і втікають до Америки, полишаючи хвору Ганисю напризволяще. Згодом, покривджена та хвора, вона вернулась до Дичкова.
Ось короткі враження моєї сестри Ольги. Вона їхала саньми з бірківського млина і наздогнала Ганисю у Вільшині. Та була обдерта, з синіми від морозу ногами, голодна і пригнічена, надривно кашляла. Сиділа на санях, прикривши ноги мішком, трусилась, здригалась від плачу і, давлячись, їла, що взяла сестра у дорогу. Часто схлипувала, що то все грабіна зробила, котра мала граб’ю за віхоть соломи. “Пани вкрали мого чоловіка і дитину, а мене, як непотріб, лишили». Це було страшне горе, і вчинок Островських неможливо зрозуміти чи виправдати. Молодий Антоні побував за України на колишній Батьківщині. Не знаю, чи каявся за страшний гріх, але несуттєві дрібниці де з ким обговорював. Його донька усіх розпитувала, чи її мама була гарна? Гарна, дуже гарна, дитино, лише панська кривда скалічила її життя. Українська жінка Ганна Писаренко, котра мала носити графський титул,  прожила  життя у рабстві, нужді і печалі.
 
Ярослав ДЕМИДАСЬ