gazpostach

Олексій УГНЯ: «Жодного перемир’я з терористами!



Бути патріотом в Тернополі чи Львові набагато легше, ніж на сході чи півдні нашої країни. Хочу розповісти читачам про звичайного сільського чоловіка з Херсонщини, який до війни працював в колгоспі, їздив на заробітки в Росію, проте у важкий для України час, зрозумів, що за неї потрібно боротися, інакше можемо втратити її.   

Олексій у 2014 р. підтримував Майдан, але в його сім’ї були маленькі діти, потрібно було заробляти кошти. В місцевому колгоспі грошей не було, Олексій поїхав на роботу в Москву. Працював разом з білорусами, тоді йому  вдалося заробити чимало грошей. Вдруге поїхав в Росію саме тоді, коли тривала активна фаза війни в східних регіонах України.

Фірма, в якій чоловік працював, не заплатила людям за виконану роботу. Він переїхав в інше місце, де працювали молоді донеччани, які повтікали від бойових дій. Ці хлопці закидали Олексієві: «Херсон – це Донбас? Ні! Значить ти – бандера»!

Ці слова дуже вплинули на нього, він подумав: «Нам потрібно вчити краще свою історію, напевне – ми справді бандери». Отримавши розрахунок на роботі, він приїхав в Україну, пішов добровольцем у військкомат, а звідти – воювати проти росіян.

Це був 2015 рік, шоста хвиля мобілізації. Серед бійців можна було зустріти бізнесменів, фермерів, банкірів, які копали окопи з вчорашніми п’яницями і безхатьками. Люди залишали все і йшли воювати, всіх вела ідея – боронити рідну землю від агресора. Як згодом сказав один із знайомих Олексію: «Як би не ця клята війна, ми б не відчули себе українцями».

Олексій донині пригадує свій першу бойову операцію. Група бійців в складі якої перебував «Пельмень», таке псевдо дали йому хлопці, вийшла за лінію фронту у село Кам’янка, поблизу Авдіївки, яке на той час ще перебувало під російськими окупантами. Там була наша спостережна камера, яка перестала подавати сигнал. Як виявилося, вороги перерізали кабель і замінували територію. Українським бійцям потрібно було зайти на ворожу територію і зняти камеру.

«Я весь тремтів, коли виконував це завдання, адже в будь-який момент вороги могли підійти до нас і розстріляти, проте все обійшлося» – пригадує Олексій.

Після Кам’янки у хлопців ще було чимало розвідувальних виходів, попереду завжди йшов світлої пам’яті Олександр Колодяжний, потім командир роти «Старий» і «Пельмень» з побратимами. Вони збирали інформацію про особовий склад російських найманців, їхню техніку, прикривали групи БПЛА. Проте найбільша їхня бойова операція мала відбутися згодом.

Командування ЗСУ і безпосередньо 74 ОРБ, запланували тактично покращити своє становище і захопити величезний промисловий масив на околиці Авдіївки, так звану «промку». В бойовій операції також брали участь підрозділи 58 бригади ЗСУ і добровольці.

Кілька груп заходили на цю територію, російські окупанти не очікували від наших воїнів такої сміливості, тому в перші дні ніякої протидії з їх боку не було. Навіть більше, коли вся «промзона» аж до Ясинуватської дорожньої розв’язки була під контролем українських військ, тодішній ватажок терористів Захарченко впевнено говорив по телебаченню, що вони контролюють цю територію.

Спочатку російські найманці пробували вибити наших воїнів із стрілецької зброї різного калібру: кулеметів, АГС, СПГ та це їм не вдавалося. Українські бійці перекривали їхнім ДРГ шляхи наступу, доброволець Володимир Регеша (Санта) знищував їх живу силу з гранатометів.

«Мій командир Олександр Старина перед заходом на промзону сказав нам: «Це буде другий аеропорт, я вам обіцяю». Я не був в ДАП, але те, що творилося згодом на «промці», запам’яталося надовго.

В першу ніч, коли я стояв на посту з побратимами «Парусом» і «Тофом», мені «прилетів» осколок від гранати, врятував бронежилет. Наступного ранку до мене біг веселий «Старий» і кричав: «Вітаю, ти пройшов перше хрещення» – пригадує ці події Олексій.

На дачах, що неподалік промзони, стояли бійці 53 бригади ЗСУ, але між хлопцями з 74 окремого розвідбатальйону і ними не було жодної комунікації. Бійці з 53-ї вночі влаштували величезний бій з кремлівськими найманцями, проте їм боєкомплекту вистачило тільки на пів години. Вони вирішили замінувати підходи до своїх позицій і йти до розвідників, щоби позичити патронів. «Пельмень» з друзями почули, що хтось до них крадеться і хотіли відкрити вогонь, вони не знали, що це бійці з 53 бригади ЗСУ. Розвідники вирішили підпустити незнайомців поближче і в останній момент, сумніваючись, хтось з побратимів Олексія закричав: «На землю, руки вгору». У відповідь прозвучало: «Свої, свої, свої..»! Таким чином вдалося уникнути пролиття української крові.

Проте бійцям з 53-ї в перші дні не щастило, наступного дня у них на міні підірвалася вантажівка з боєприпасами і важкими кулеметами. Згодом довелося частинами все завозити, щоб мати змогу воювати далі.

Наступ наших військ на цій ділянці фронту тривав до точки, де знаходився так званий «будинок Павлова». Далі нашим хлопцям не давали команди наступати, не було політичного рішення, хоча всі передумови для цього були.

Російські найманці разом із сепаратистами пробували відбити втрачені позиції, працювали їхні БМП, танки, міномети, але наші хлопці утримували позиції. Терористи викладали відео з-під мосту, посту ДАІ, на якому демонстрували, як стріляють по українських воїнах. Наші бійці переглядали ці відео, вираховували вогневі точки ворога і знищували їх.

Хоча був промах також з нашими позиціями. До українських захисників приїхали журналісти, зробили репортаж про бої в «промзоні» і висвітлили окремі елементи наших позицій. Російські окупанти зорієнтувалися і почали гатити туди, така журналістська необережність принесла чимало лиха українським військовим.

«Після оголошення чергового перемир’я до нас приїхав російський генерал, який ходив нашими позиціями і запитував, чому ми стріляємо по російських солдатах. «Так їх тут немає, ви ж самі про це говорите, як ми тоді по них можемо стріляти» – відповідали ми генералу. Він не знав, що на це відповісти і зігнувши голову у супроводі охорони йшов геть, адже багато бійців почувши, що якийсь москаль є на наших позиціях, збиралися  до купи і були готові розірвати його – згадує ці буремні дні Олексій.

Через півтора року Олексій повернувся додому, але вже через два місяці почав думати, що знову потрібно їхати воювати. В одному районі з ним жив його бойовий побратим на псевдо «Комар». Вони зустрічалися час від часу, обговорювали можливість поїздки на війну, тим більше, що мирне життя уже їх не влаштовувало. В окопах були їх справжні друзі, які готові на все заради перемоги над ворогом.

«Комар» поїхав першим на фронт, Олексій провів його до Маріуполя. Вийшовши з автобуса, вони закурили, а в цей час речі «Комара» поїхали далі. «Сергій, може повернемося додому, іншим разом приїдеш в частину»? –  запитав Олексій друга, але той категорично відмовився і пішов оформлятися. «Пельмень» тим часом взяв відношення від частини для себе і поїхав додому готуватися. Він востаннє бачив свого друга.

Через три дні Олексію зателефонував побратим «Карсон» і сказав, що «Комара» вбили російські окупанти. Через деякий час «Пельмень» теж приїхав на фронт і підписав уже контракт з 74 окремим розвідувальним батальйоном. Це був 2018 рік.

Хоча характер бойових дій змінився, але стратегія війни для наших розвідників залишилася та сама. Олексій з побратимами під Маріуполем займали «сіру» зону, допомогли лінійним підрозділам утримувати уже зайняті позиції.

Через кілька місяців їх перекинули знов на «промзону», планувалося, що спільно з бійцями ДУК «Правий сектор» буде готуватися подальший наступ, але знову в командування не було політичної волі.

Олексій Угня перебуває на війні уже п’ять років, проте ще не втомився, він готовий воювати і знищувати ворога. Незважаючи на те, що Херсонщина не славилася патріотизмом і при теперішній владі повилазило багато прибічників «руского міра», Олексій продовжує закликати до боротьби.

«Це не я прийшов на російську землю, а вони прийшли до нас зі зброєю, тому мають бути знищені. А наша країна має бути вільною від російської нечисті. Тому ніякого перемир’я з терористами, хто віддає такий наказ – це  зрадник» – підсумовує свій воєнний шлях боєць 74 ОРБ з псевдо «Пельмень»!

Михайло УХМАН









Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*