Майже тридцять п’ять літ минуло з того часу, як його Миколу Кавецького запроторили за грати. Вісім років колонії суворого режиму «заробив» за те, що померзлим колгоспникам, які з-під снігу висмикували буряк, вивозив на поле горілку, тушонки, ковбасу. Тоді це було нечувано – дбати про фактично рабську силу. Соціалістична реальність диктувала зовсім інші умови: працювати до знемоги, виконувати план, а людина – дрібне коліщатко у гіганській системі, без обличчя, душі, потреб.
Що не дає спокою 75-річному Миколі Павловичу Кавецькому, чому він досі, хоч з того часу минули десятки років, шукає правди і справедливості?
Його долю вирішив… журнал «Перець»
Микола Кавецький – з вигляду жвавий чоловік, з ясним розумом, цікавий співрозмовник. Йому випали важкі життєві випробування, переніс два інфаркти, операцію на серці в інституті Амосова. Хоч як на свій вік виглядає дуже добре. Проживає у с. Бобулинці Бучацького району, з дружиною тримають велику домашню господарку – так підтримують дітей і внуків, які живуть у містах. Але йому просто не дає жити та наруга, несправедливість, яких зазнав за молодих літ. Ось його розповідь.
- Я працював головним бухгалтером у найбільшому у Бучацькому районі колгоспі імені Горького. Спеціалізувалося господарство на тваринництві та вирощуванні цукрових буряків та зернових. У 1079-81 роках були несприятливі погодні умови – через ранні раптові зими буряки опинялися під снігом. Щоб не втратити урожай, колгоспники виривали корені з-під снігу вручну. Люди мерзли, втрачали здоров’я. На їхнє прохання у колгоспі провели загальні збори, на яких вирішили харчувати зайнятих на збиранні сільскогосподарських культур за кошт господарства. Для цього закупляли у споживчій кооперації більш калорійні продукти – тушонки, консерви, ковбаси. А коли холоди ставали нестерпними, механізаторам й іншим працівникам вивозили на поле по 100-150 грамів горілки – для зігріття організму. Скажете, то вже цілком не за правилами? Але ж людям була полегша, і на полі не залишалося ані метра незібраного урожаю – усе було зібрано, здано державі. Колгосп був у передовиках за усіма показниками.
Продукти від споживчої кооперації завгосп отримував по довіреності на склад, а зі складу виписувалися на харчування. Гроші перераховувалися через банк на споживчу кооперацію. Ясна річ, що горілку не дозволяли виписувати, то ж мусили ці витрати «маскувати» під продукти харчування.
Та знайшовся скаржник (насправді ця людина керувалася почуттям помсти), який написав у журнал «Перець», що, мовляв, людей у колгоспі споюють. Журнал передав скаргу у КРУ.
Так закрутився маховик з викриття «розкрадання соціалістичної власності». На цій справі міліціонери і прокурори заробили зірочки до погонів і посади. Засудили мене і голову колгоспу, звинувативши у розкраданні дев’яти тисяч карбованців. Хоч, ми були зовсім не винні, але повернули у касу цю суму. Незважаючи на це, народний суд Бучацького району виніс мені вирок: вісім років колонії суворого режиму. Згодом обласний суд пом’якшив вирок – до шести років загального режиму. Я не мав можливості шукати захисту, бо тут же, у судовій залі, мене заарештували і відвезли у Чортківський СІЗО. Писала, їздила до столиці мати, але сільську жінку, вдову (батько загинув на фронті) і слухати не хотіли.
В’язень, якому обіцяли золоті гори
Після суду Миколу Кавецького етапували у колонію в Рівненській області. Тоді робота була обов’язком для зеків, і фактично дармову робочу силу використовували максимально. Засуджений з вищою освітою і господарською жилкою тут же проявив себе. «Хазяїн» (так називали начальника колонії) призначив Миколу виконробом. Чоловік з посмішкою згадує: під його керівництвом були навіть «цивільні» майстри – не з числа засуджених. Цех, у якому він працював, раніше ніколи не виконував план, «давав» щонайбільше 85 відсотків. А з приходом на зону Кавецького виконували на двісті відсотків і більше. За це «хазяїн» отримав орден Жовтневої революції, а начальник цеху – орден Трудового червоного прапора. Сам в’язень щомісяця мав похвальні грамоти. Адміністрація зрозуміла, що «вхопила Бога за ноги», і ніяк не хотіла відпускати в’язня, хоча той мав усі підстави для пом’якшення покарання.
- Спочатку просили: залишайся, судимість знімемо, будеш начальником цеху. А коли я не погодився, уже махали кулаками: «Зашлемо на край світу», згадує п. Кавецький.
Неволя з фантастичним заробітком
Погрози справдилися – хоч у судовому порядку засудженому замінили позбавлення волі на «хімію», але відправили аж у Комсомольск-на- Амурі. Робота у три зміни, перший інфаркт… Але і там Миколу Павловича визнали – незабаром він став диспечером управління усіх дванадцяти будівельних трестів у Комсомольську-на-Амурі, а фактично був за начальника. Робота у його руках кипіла, і за це його цінували. «Якщо перший секретар облвиконкому на той час мав зарплату 500 карбованців, то я заробляв 520», – згадує він.
Але неволя є неволя, навіть із таким фантастичним заробітком… Коли настав час звільнення, він поїхав звідти, хоча його просто благали залишитися і обіцяли керівні посади не лише для нього, а й дружини, дітей. У рідних Бобуленцях важко захворіла мати, і це стало остаточним аргументом залишити далекосхідний край.
«Не хотів знову до тюрми»
Повернувшись додому, Микола Кавецький не залишився обабіч активного життя – його запам’ятали як доброго господарника, і незважаючи на судимість, запросили головним економістом у колгосп Бучацького району. Він працював до 2000-го, поки колгосп не перейшов у статус приватного. Зобачивши, що за нових умов на фінансову дисципліну взагалі перестали зважати, Микола розрахувався, бо «не хотів знову до тюрми».
За часів Кучми цей чоловік зробив дуже багато для району – фактично завдяки йому великі фінансові потоки – на будівництво шкіл, доріг – скеровувалися у Бучацький район. Такий був час – особисті знайомства (Кавецький знався з людьми з адміністрації Президента) вирішували дуже багато.
Але він не скористався знайомством із впливовими людьми задля особистої справи, яка його мучить і понині. За що його судили? За те, що добре працював «на благо Родіни»? Бо ж не за помахом чарівної палочки перевиконувалися плани – за цим стояла його виснажлива праця і тих померзлих на полі колгоспників, яких зігрівав «стограмами» і розкішною як для рабів їжею – тушонками, ковбасами…
У пошуках справедливості
Судимість муляла чоловіка. У 1999 році він звернувся зі скаргою на вирок у порядку нагляду. Але в обласному суді відповіли: підстав для задоволення скарги немає. У 2012-у написав до народного депутата Юрія Кармазіна. Той надіслав депутатське звернення у прокуратуру. І знову – відмова, мовляв, нема підстав для реабілітації, відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Втім, Микола Павлович не полишає надії, бо нема нічого страшнішого, ніж незаслужена кривда. Чи має шанс для реабілітації? За його словами, суд не взяв до уваги протоколу зборів членів колгоспу від 5 лютого 1982 року, на яких люди говорили, що й справді, їм постійно вивозили на поле горілку, продукти. Будівельники підтверджували, що їм справляли «квітку». Усі в один голос твердили: Калецький нічого не розкрадав. Також суд не досліджував й іншого важливого документа – протоколу зборів колгоспників від 1079 року, на яких ухвалили годувати працюючих за кошт колгоспу. Окрім того, чоловік зазначає про численні хиби судочинства, для якого доля підсудного була абсолютно байдужою, а на перший план виходив захист режиму соціалістичної законності. Фальшування, перевага одних доказів над іншими, заплющування очей на очевидні факти – такими методами його судили.
Микола Калецький переконаний, що має усі підстави для того, аби звернутися про перегляд судового рішення за нововиявленими підставами. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами строками не обмежено. Власне, зараз чоловік просить сприяння у юристів Української Гельсінської спілки з прав людини.
Микола Кавецький – не перший, хто звернувся до редакції з питань реабілітації. Ми уже писали й про інших господарників, життя яких покалічено судимостями за надуманими звинуваченнями.
Зараз у правозахисному середовищі точиться жвава дискусія стосовно законопроекту№ 2033а (щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок). Йдеться про запровадження на національному рівні тимчасового механізму перегляду вироків у кримінальних справах, в яких особи були засуджені без належної доказової бази за тяжкі та особливо тяжкі злочини на підставі Кримінально-процесуального кодексу України від 1960 року і досі відбувають покарання. Хто б сумнівався, що таких людей дуже багато. І вони повинні мати шанс…
Ольга КУШНЕРИК
