Наші бійці на фронті можуть багато, але їм не дають цього зробити

На передовій мені вдалося зустріти тернопільську волонтерку, громадську діячку, депутатку Тернопільської міської ради Христину Феціцу, яка вкотре привезла нашим бійцям допомогу.
До кого вона приїхала, що привезла, хто допомагає їй займатися такою потрібною справою, Христина коротко розповіла в інтерв’ю для газети «Свобода».
– Христино, скільки років ти допомагаєш нашим захисникам у боротьбі з московськими  окупантами?
– Як тільки розпочалася війна – з 2014-го.
– Були волонтери, які допомагали рік, другий, а потім,  коли це перестало бути «мейнстрімом», покинули цю благородну справу. Тільки одиниці залишилися в рядах волонтерів. Яка в тебе причина такої відданості?
– По-перше, війна ще не закінчилася, по-друге, нашим захисникам потрібна підтримка. Ми маємо бути надійним тилом, щоб вони почувалися потрібними і знали, за кого воюють.
– З чим ти завітала в гості до українських бійців?
– Це дороговартісні технічні речі, домашні ласощі. Хоча забезпечення в армії стало кращим, та хлопці хочуть борщику від Львівської волонтерської кухні чи смачного медівничка. Вони з нетерпінням чекають домашніх голубців, вареників… Основна допомога – це великий мікроавтобус для захисників. Для снайперських підрозділів – хороші якісні триноги. Для операторів квадрокоптерів – планшет, накопичувачі пам’яті, далекомір.
Два літальні апарати, які  рятують життя нашим хлопцям та допомагають бачити якнайдалі. «Флаймокіти» з додатковими батареями і певним приладдям…
– Це все вартує кілька тисяч доларів. Звідки кошти? Хто допомагає сучасним незламним українським волонтерам?
– Набагато важче стало допомагати українським воїнам, оскільки в мирній частині України мало хто говорить про війну. Дуже мало про неї повідомляють у новинах. Декілька секунд показали події на фронті, а решту часу присвячують Верховній Раді, пандемії… Хоча ми живемо в мирній Україні тільки завдяки нашим захисникам.
– Люди це розуміють?
– Хтось розуміє, тому допомагає, більшість – не розуміє. Але війна триває.
– Хто допомагає: політики, підприємці чи, можливо, пенсіонери?
– Є і підприємці, і політики, і звичайні люди, хоч і не багаті, але дають часточку свого заробітку. Вареники ліплять бабусі і жінки, які вдень працюють, а ввечері збираються, щоб наші бійці могли відчути домашній затишок.
Не можна не згадати Львівську волонтерську кухню, яка з 2014 року працює і виготовляє борщові набори. Вони виконують велику роботу, адже овочі потрібно обробити, почистити, пошинкувати, висушити і потім все скласти в пакети. Також чим можуть допомагають і студенти.
Люди нам довіряють, бо робимо фото звіт про кожну річ – чи то гроші, чи пачка печива, електричний кабель. Люди розуміють, що вони потрібні, й активніше допомагають.
– Кілька років тому ти потрапила під мінометний обстріл неподалік ДАП. Розкажи про день, який міг для тебе бути останнім?
– Тоді все закінчилося добре, хоча ми могли не повернутися в Тернопіль. Це – війна. Одного дня ти п’єш чай з бійцями, а через деякий час їх вже немає серед живих. Тоді хлопчину, до якого ми їхали, вбив снайпер. Важко про це згадувати. Вдячна Богу, що ми залишилися живі, що береже щоразу, коли приїжджаємо на фронт.
– Що найбільше потрібно нашим захисникам сьогодні? Чого не вистачає, щоби перемогти московських окупантів?
–  Передусім, коптерів. Завдяки цим літальним апаратам бійці мають більше можливостей. Найголовніше, можна проводити розвідку, зберігаючи життя бійців.
– Яка думка у наших хлопців про військову допомогу з боку держави?
– До 2019 року забезпечення налаштувалося, воїни відчували чималу підтримку. А за нинішньої влади проблеми військових перестали бути пріоритетними. Їм навіть забороняють стріляти у відповідь, не дають боєприпасів.
– Це поширені чи поодинокі випадки?
– Не можу сказати напевно. З різними бійцями спілкувалася, і вони жалілися, що не можуть воювати на повну силу. Доводиться ховатися і від своїх наглядачів, і від ворогів.
– Що може забезпечити нашу перемогу?
– Єдність і взаємодія підрозділів. Молоді офіцери гарячу кров мають, вони готові завжди йти в бій, а старші полковники хочуть зірочки заробити.
– Не боїшся, що тебе після цих слів не допустять в зону ООС?
– Я живу в Україні. Це моя земля – куди хочу, туди їду. Я висловлюю власну думку і вважаю, що вона правильна. Будьмо сильні! Слава Україні!
Михайло УХМАН