Михайло Іващук: Війна і публіцистика

«Боже милосердний, душа розривається на клаптики…

Нехай тіло кожного загиблого українського воїна

буде розпізнано, знайде родичів і поховане гідно»

З великим жалем я звертаюся до надзвичайно трагічної і сумної сторінки в історії російсько-української війни – обміну тілами загиблих і їх розпізнавання. Таких українських загиблих – дуже і дуже багато. Наскільки мені відомо з окремих повідомлень у ЗМІ, на які я раніше звернув увагу, на Україну від початку війни повернули вже 15 тисяч тіл, з них – 10 тисяч цьогоріч. Зокрема, 6057 тіл загиблих отримала Україна в межах Стамбульських домовленостей, і це відбулося на початку минулого літа. Тоді тіла в мішках привезли у рефрижераторних вагонах і передали до різних міст, зокрема до Бучі, Харкова, Одеси, Полтави і Тернополя. Тут ідентифікують репатрійовані тіла, яким спочатку присвоюють порядкові номери.

Розпізнавання тіл – це надзвичайно складна робота. Щоб її прискорити, фахівці працюють у три зміни. А ще прискоренню ідентифікації тіл загиблих, зменшенню навантаження  на систему ДНК-експертиз сприятиме механізм, який нещодавно запропонували в Інституті судових експертиз Мін’юсту, – використовувати для розпізнавання відбитки великих пальців рук, які раніше бралися при оформленні закордонних паспортів – 35 мільйонів. Такі відбитки пальців, відібрані з тіл загиблих, можуть бути порівняні з цими даними за допомогою спеціального програмного забезпечення. Це здійснюється протягом кількох хвилин.

Ще про деякі деталі ідентифікації тіл загиблих українських воїнів.

Подекуди, наприклад, у Полтаві (в область вагонами доставили тіла тисячі українських воїнів) це    здійснюється також і в польових умовах – у наметах, встановлених за містом біля залізничної колії, оскільки морг не в змозі розмістити таку кількість тіл. У Тернополі загиблих ідентифікують на території психоневрологічної лікарні. І якщо нині ми дізнаємося, що є звістка про того чи іншого Героя, який загинув рік-два тому, то ці імена й були встановлені у результаті таких спільних досліджень. Це – титанічна, болюча, страшна і важлива робота, яку я прирівнюю до покути. Ось як пишуть про полтавську битву за імена: «Поблизу залізничної колії працюють десятки спеціалістів: слідчі, судмедексперти, вибухотехніки. У повітрі стоїть сильний трупний сморід — багато тіл у стані глибокого розкладання». «Боже милосердний, це важко читати, душа розривається. А щоб зробити таку роботу, то треба мати і досвід, і силу волі, і залізні нерви». «Як боляче читати такі новини. Душа розривається на клаптики від розуміння того, скільки хлопців померло на війні, скільки родин чекають на звісточку про те, що вони живі. А потім дізнаються, що ідентифікували тіло». «Моя повага робітникам. Нехай тіло кожного загиблого українського воїна буде ідентифіковано і знайде родичів та буде поховане гідно».

Цифра «6057» – стільки тіл українських захисників, які загинули переважно в Курській області. Про це 3 червня в радіоефірі сказала  народна депутатка України Софія Федина. Загалом українську військову операція на території держави-агресора оцінюють по-різному: армійці і прості люди. Я – з простих людей, я не виправдовую, і мені дуже болить за таку велику кількість смертей, і навіть за одне втрачене життя. Але на Курщині загинули не тільки ті українські воїни, яких повернули у мішках, тож втрат під час виконання цієї операції було значно більше. Надто дипломатично висловився у своїй статті Валерій Залужний, який наголосив, що ціна Курської операції йому не відома, «проте очевидно, що вона була надто високою».

Чи треба замочувати, що тіла загиблих залишаються на полі бою після того, як українські військові відступають і не мають змоги підібрати вбитих чи важкопоранених, які без не наданої вчасно медичної допомоги помирають, хоча за сприятливих обставин могли б вижити… Так само потрапляють до «полону» і російські загиблі. Та й будемо відверті в іншому, про що чомусь не заведено говорити. Тіла загиблих українських воїнів  не потрапили б додому, якби їх не підібрали із землі і руїн саме ті, хто їх і вбив: щойно чи недавно… Це – гуманність чи блюзнірство? Чи саме нинішніми звичаями і правилами війни регламентовано таке милосердя у ставленні до загиблих, завдяки якому їхні рідні, у разі упізнавання тіл, мають змогу здійснити гідне захоронення?

Я не знаю…

І називаю ще одне ім’я – Василь Драбишинець, з Тернополя. Він – знаний український поет, талантом якого, як і творчістю багатьох інших тернопільських поетів і поеток, я захоплююся. Про нього писав у газеті «Свобода». Маю у своїй бібліотеці майже всі Василеві поетичні збірки, які він подарував мені. Який стосунок до нинішньої війни має поет, про якого згадую? Прямого ніякого… Василя Драбишинця передчасно не стало ще задовго до війни. Пішов із життя бунтарський характер, який про себе сказав: «…Цей світ мені записував права, які душа сприйняти не схотіла». І я тільки можу уявити собі, як гнівно писав би поет про  російських загарбників, як таврував би цих злочинців – усіх негідних людей він в одному з віршів емоційно   назвав «ці кляті виродки-козли»… Я ж асоціюю Василя з війною тому, що тіла загиблих українських воїнів перевозили у рефрижераторах, а Василь (за фахом – журналіст, але завжди – робітник) свого часу і працював механіком таких білих поїздів, тож, мабуть, протестувала б його душа, адже поетові особливо боляче  було б усвідомлювати те, як пристосовують ці потяги нині. Механік і поет, який, як він сказав про себе,  об’їздив «всі країни СНД»: до південних пісків, до Заполяр’я, Воркути і до Байкалу. Цим маршрутам  присвятив цикл віршів «Російський меридіан» (збірка «Тіні у розбитих рамах», 2003 р.), віршів не хвалебних, а правдивих… Про свої поїздки («Пів земної кулі я проколесив…», «Полинові шляхи», 1997 р.) писав поет і в інших своїх книгах.

Летіла даль, і я за нею вчвал,

Були і Північ, Південь, Схід і Захід.

Нас било так, немов дев’ятий вал,

Що насміхались турки і казахи.

Із нас, «хохлів», сміялись москалі,

Глуха тайга і тундра в заметілях.

…Тож ким і чим були ми на землі,

Якщо не знали, що таке неділя?

(Із поетичної збірки «Пливу Дніпром в човні Богдана», 2000 р.)

Я в Байкалі – ноги мив,

В Каракумах – рибу вудив.

…Та з відкритими людьми

Зустрічався скрізь і всюди.

(Із поетичної збірки «На руїнах наших душ», 2001 р.)

В нас явори схилялися додолу,

А поїзди гриміли у Сибір.

Кого спитати мав про людську долю,

Якщо ніде не вірив сам собі?

(Із поетичної збірки «Діалоги супроти ночі», 2000 р.)

І ось ці москалі, які, з словами поета, колись «сміялись з нас», тепер, можливо, є військовими, скажімо, із Сибіру, куди «гриміли» Василеві поїзди, і   вбивають українських воїнів. А коли роз’єднувалися республіки, то з Тернопільщини на Схід (мені так запам’яталося, можливо, десь неточно) передали до тисячі рефрижераторних вагонів. Тож для мене однозначно в одну колію вишиковуються: і поетові білі мирні потяги, біля яких він колись працював, і які колись із Заходу на Схід перевозили м’ясо тварин, і такі ж білі поїзди, які тепер, вже у воєнний час, зі Сходу на Захід перевозять у мішках тисячі полеглих українських солдатів…

…Хай згине наш ворог увесь до ноги,

Благаю богів,

щоб Вкраїна воскресла!

(Із  поетичної збірки «Діалоги супроти ночі», 2000 р.)

Я вкотре прочитую книги поезій Василя Драбишинця, якого можна із задоволенням цитувати безкінечно, і вкотре переконуюся, що поет завжди писав оголено і пророчо. Він щось передчував: «Кого спитати мав про людську долю». А, вдаючись до військової термінології, поет писав:

Чи ми – дивізія «штрафна»?

Чи ми піддослідні нікчеми?

Чи нас диявол всіх найняв,

Що ми від нього не втечемо?

(Із поетичної збірки «Тіні у розбитих рамах», 2003 р.)

Леденіє душа моя від думок про страшні жертви війни: і ті, що в могилах, і ті, які поки що в мішках – у холодних вагонах, у кузовах машин-рефрижераторів чи у наметах десь на околицях міст, біля залізничних колій. Справжніми героями є експерти, які працюють з тілами загиблих воїнів і зменшують кількість безіменних Героїв. Якими словами мовити про їхню професійну і громадянську самовідданість, про біль наших важких втрат і світло нашого подвигу? Нехай бодай би тими кількома римованими рядками, які народилися у пору бабиного літа і в осмисленні жахіть війни…

 

Вірш – реквієм

 

Як згадаю, що ховали війни

в тих мішках, у білому вагоні…

(Написано з відчаю)

1.

Поїзди летіли білі-білі,

Розсікали гаму кольорів…

Поїзди везли із Тернопілля

Провіант і смуток яворів.

Диски накрутили четверть віку,

А Земля зробила безліч кіл,

І тоді в холодні потяги без вікон

Склали штабелі солдатських тіл…

Ними були поїзди забиті…

Мертвих тіл багато – тисяч кілька.

Правда, без імен, їх треба відродити

Для родин, які чекають звісток

у поштових скриньках!..

2.

А поки що в застебнутих мішках

Покійники існують, як примари.

Хоч мають порядкові номери, та в дужках

Примітка: «Безвісти пропалий».

Отож, багато треба ще зробити,

Щоби ім’я на мертвого вказало.

А поратись в мішку, де тіло, давно вбите, –

Цей труд геройським визнати замало…

Як імена відкриють, то нарешті

З’єднати можна береги мостами:

Син чи батько з іменем воскреслим

На порозі хати й на Алеї стануть…

3.

На війні, буває, щось применшують.

А, буває, збільшують масштаб.

У мішках – трагедії завершені…

Що в житті ми робимо не так!

Всіх полеглих, мабуть, і не ділять:

Хто і як у вічність відійшов?

Та не всім куток в землі одразу зміряють,

Багатьом загиблим яма спершу – то мішок…

Так було, бо не було могил,

Клали у мішки не випадково.

Чи не всі вони так згодом ляжуть до труни,

Як тоді, коли ховали в «ковід»?

Ці мішки з тілами у вагоні,

І сльоза на маминім лиці

Будуть душу мучити до скону

Та на серці множити рубці.

Не один війною я болію,

Не лише мені вона руйнує світ.

Де кінець твоїм стражданням, Україно?

Коли Бог людей на мир благословить?

 

Всі собі зізнаймось про війну,

Будьмо чесні, зрячі, не лукаві.

Скажем правду про її ціну:

Це – дорожче значно, ніж… розлити каву…

4.

Жив поет віршами…. Знав простуди,

Бо завжди мав справи з холодами.

Він не знав, що озвіріють люди

І його вагони встелять мертвими тілами.

Для поета вогник миготів,

Як під стук коліс писав свої катрени.

Нині – це вагони мертвих тіл,

Тут не рими, тут шукають – гени…

А тіла вкладуть, як клали колись туші

Вбитих задля реберця худобин.

Мій Васильку, хто б тебе примусив

Уявити потяг на таку подобу?

5.

У двадцятім й першому столітті

В Україні дня нема без бою.

А коли втішають трави розмаїттям,

То в мішках людей везуть, як бараболю…

Поїзди ідуть, мабуть, ще ті,

Що на Схід везли харчі для зголоднілих.

А тепер під гаслом: «На щиті!»

До вкраїнських міст привозять тіло…

Хоч щитів й мечів давно нема,

Вислів цей з війною повернувся.

І зв’язок він має, зокрема,

Із трагічним відступом від Курська…

6.

Чому загиблі втратили ім’я?

Не видали солдатам медальйонів?

Чи документи ворог в кулаці зім’яв,

Як мертвих брав «гуманно» до полону?

А там – чекання, обмін і намет,

Експерти опрацьовують останки…

Та скільки зберегло прикмет

Тіло, часом знищене, як танком?

Спишуть з тіла те, що буде зримо:

Смерть раптова, чи могло ще жити?

Та був відступ, пекло, й побратими

Мали взяти чи, на жаль, лишити?

Вічність й дні минули від боїв…

Та й дощі загиблих поливали

Разом з крапелинами сльозин,

Що стікали по обличчю мами…

Ще могли потішитись ворони,

Дикий звір сіпнути за рукав…

Не тримають мертві оборони,

А хіба про це ніхто не знав?

7.

В теплу пору бабиного літа

Думаю про те, що буде далі.

У намети увірветься віхола

І морозом всіх живих придавить…

Очевидно, знайдуться «буржуйки»,

Хоч тепла від них наполовину.

Зблизька пічка ще зігріє руки,

Але холод вчепиться за спину…

Тож мій голос – за настання тиші.

Певен, і від мене щось залежить.

Я не з тих, хто каже: «Не колише…»

Та боюся траурних кортежів.

Правда, їм і по війні ще бути.

Бути, і як землю вкриє іній,

Бо така вона, робота, як покута, –

Із мішків ще довго воскрешати ім’я…

8.

Прийде час історії війни,

То напишуть, як вона вбивала,

Як для розпізнавання одних

Долучились наш Тернопіль і Полтава…

Незліченно буде експонатів.

Під музейним склом – мішки…

Не новенькі, з кантом, як при святі,

А саме ті, де мертве тіло було і кістки…

9.

Ляже тема на папір печально.

Хоч від цього стане мені легше.

Бо тіла в мішках – це стогони прощальні,

Біль яких що в світі перевершить?

…Буду я молитись, як повільно

Йтиме кожен поїзд вздовж перонів.

Бо згадаю, що ховали війни

В тих мішках,

у білому вагоні…

Михайло ІВАЩУК

м. Тернопіль