gazpostach

  Мій учитель – моя гордість



Наближається 29 річниця проголошення незалежності України – найзначимішого  зі всіх державних свят. На долю нашого покоління випала честь бути свідками її народження і становлення. Звичайно, її творцями стали цілі покоління борців за незалежність. Проте сьогодні я хочу віддати шану тим, хто на зламі дев`яностих минулого століття стояв біля її витоків.

Початком нової ери в історії нашої держави став день 24 серпня 1991 року, коли було ухвалено Акт проголошення незалежності України. Ця подія – заслуга пантеону діячів, які зробили гідний внесок у розвиток та становлення української державності. Але ми не завжди знаємо сучасників, людей, які живуть поряд, присвятили життя справі відновлення самостійної України. Тому свою розповідь я присвячую великому вчителю, видатному науковцю і державному діячу, співавтору тексту Акта проголошення незалежності України Леонтію Сандуляку.

У далеких вісімдесятих я навчалася на біологічному факультеті Чернівецького державного університету. Для випускниці сільської школи все було нове і незвичайне: красиве старовинне місто з вишуканою архітектурою, дивовижної краси будівля  університету, ботанічний сад, гомінкі вулиці, на яких люди розмовляли здебільшого російською, молдавською та румунською, вимогливі і водночас дуже людяні викладачі. Мої ровесники, хто мав щастя бути студентом у ті роки, знають, як тяжко ми «гризли граніт науки», бо для багатьох з нас стипендія була основною статтею доходів. І одна трійка під час сесії вирішувала долю студента на цілий семестр. Тому ми добре знали звички усіх своїх викладачів і намагалися підлаштовуватися під них: де може бути «лафа», а де потрібно знати все до найменших дрібниць.

Особливо вирізнявся викладач анатомії людини Сандуляк Леонтій Іванович. Докорінно відмінною була його методика викладання. Лекції завжди цікаві, насичені не тільки «сухою» теорією, а й захоплюючими фактами з життя. У них часто впліталися дотепні жарти, дискусії зі студентами. Ми не боялися ставити відверті питання. Він легко і доступно давав відповіді, на які у ті часи говорити було не заведено, а тепер це називають статевим вихованням. Часто лекції мали продовження на кафедрі за чашкою кави, де ми вели бесіди на різні наукові теми і, не боячись, відстоювали власну думку. Леонтій Іванович, жартуючи, ставив нам «двійки», якщо ми не вивчили тему. Проте це нас зовсім не засмучувало, бо ми знали, що наступного разу обов’язково отримаємо «п’ятірку».

А ще подейкували, що він рано одружився, народилися діти, він вчився в медінституті, а батьки не мали змоги допомогти матеріально. Тому змушений був працювати вночі медбратом в психіатричній лікарні, а вдень бути присутнім на лекціях. Сидів завжди на першій лаві перед кафедрою викладача і дрімав, поклавши голову на конспект. Коли викладач, розізлившись, будив його, то Леонтій дослівно переповідав йому зміст почутого.

На все життя запам’яталася подія з нагоди апробації його докторської дисертації, на яку з`їхалися світила медицини з різних куточків України. За 20 хвилин він мав викласти суть дослідження, основою якого стало його власне відкриття, яке мало значно полегшити лікування інсулінозалежних хворих. Леонтій Іванович запросив на захід мене і ще одного студента медінституту, посадив нас по обидва боки від кафедри, за якою виступав. Тоді я вперше побачила, що мій вчитель може хвилюватися. Промова була блискучою, а ми, як я тепер розумію, були «групою підтримки». І я горда з того, що тоді стала йому у пригоді.

Минали роки, відбувалися зміни у моєму житті, я вдосконалювалася професійно. У спілкуванні зі школярами підсвідомо втілювала ті принципи, що й мій вчитель: учні завжди були і є для мене партнерами і друзями. Неодноразово, особливо у радянські часи, мої старші колеги вказували на те, що між учителем і учнем має бути певний бар`єр. Проте такими є мої життєві і професійні пріоритети. Про Леонтія Івановича часто згадували на наших ювілейних зустрічах у Чернівцях. Лише раз зустрілася з ним у стінах рідного університету, коли він уже був народним депутатом Верховної Ради Радянського Союзу.

А далі – перші важкі роки становлення незалежної України. Я повністю поринула у вир непростого життя: виховувала власних дітей, здобувала фах історика, намагалася вивести на достойний рівень звичайну сільську школу, колектив якої очолила, займалася вивченням історії  рідного краю і, звичайно, виховувала справжніми патріотами України своїх учнів. Великою радістю для мене були ті факти про мого вчителя, які я дізнавалася із засобів масової інформації: 1983 рік – захистив докторську дисертацію, започаткував новий науковий напрямок в ендокринології;  1989 рік – перший демократично обраний народний депутат Верховної Ради СРСР останнього скликання від міста Чернівці; перший голова «Зеленого Руху Буковини»: саме у цей час він зробив значний внесок у боротьбу з невідомою хворобою дітей – алопецією (облисіння), якою хворіли і діти Чортківщини. 1989 рік – перший голова Чернівецької крайової організації Народного Руху України; 1991 рік – у співпраці з Левком Лук`яненком співавтор  Акта проголошення незалежності України; 1992-1995 рр. – перший Надзвичайний і Поважний Посол України в Румунії; 2002 рік – побачила світ його книга «Одного відкриття історія та хроніка», 2004 — професор, проректор з національно-патріотичного виховання студентів та перший проректор Бориспільського інституту муніципального менеджменту при МАУП.

Л.І. Сандуляк – визначний учений у галузі гістології, ендокринології, екології та валеології, автор понад 150 наукових праць. Його наукове відкриття про роль еритроцитів у транспортуванні інсуліну має велике практичне значення у лікуванні такої поширеної хвороби, як цукровий діабет.

Сучасні інформаційні технології значно розширюють межі спілкування людей у всіх куточках світу. Хотілося знайти свого вчителя. І у цьому допомогла всесвітня мережа Фейсбук. Як виявилося, Леонтій Іванович є її активним користувачем. Він не тільки відгукнувся на моє запрошення у друзі, а й надіслав  номер телефону.

З великим трепетом набираю номер і чую такий знайомий і такий же молодий і бадьорий голос. І куди поділися роки – у нас так багато спільних тем для обговорення. Великим подарунком стали його книга «Не мовчіть – і вас почують!» і видання його учнів: «Леонтій Сандуляк: людина, політик, громадянин», які Леонтій Іванович люб’язно мені надіслав. Читаю і перечитую їх, відкриваю нові грані цієї непересічної особистості. З особливим хвилюванням перечитую ті сторінки із життєпису Леонтія Івановича, де він описує події, що передували підписанню Акта про проголошення незалежності України, моє серце переповнюється гордістю за те, що саме він, мій вчитель, стояв біля витоків народження держави. Він працював разом з такими визначними особистостями, як Левко Лук`яненко, В`ячеслав Чорновіл, Леонід Кравчук, Дмитро Павличко та багатьма іншими.

Сьогодні Леонтій Іванович проживає разом з дружиною неподалік Києва. Незважаючи на поважний вік, багато працює, пише нову книгу, переймається усіма подіями, які відбуваються в країні. Є почесним жителем міста Чернівці.

Ось такий він – перший у багатьох справах. Першому завжди важко, тому що не всі розуміють, не всі вірять, багато таких, кого влаштовує жити по-старому. Але його не зупинили перешкоди, відсутність справжньої підтримки чи навіть відкрита ворожість тих, кому його починання, ініціативи, заклики були байдужими. Вже у радянські часи він мислив і діяв, як європеєць. Позиція Леонтія Івановича Сандуляка завжди була такою: якщо не я, то хто? Вона є прикладом для наслідування молодому поколінню, яке хоче жити у справжній європейській державі.

З роси і води вам на довгі роки, шановний Леонтію Івановичу!

Надія ЙОСИФІВ

с. Бичківці, Чортківський район









Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*