Повідомити новину

Поширити:

Галина Заяць закінила Тернопільський національний економічний університет та Національний університет біоресурсів і природокористування України, проте залюбки захоплюється рукоділлям.

Майстриню цікавить не лише сам процес, як його результат. Вона бере нитки та гачок, застосовує свої знання і навички, щоби в результаті побачити перед собою омріяний образ. У цьому й суть її роботи – створити оригінальну, неповторну річ. А працює вона без поспіху та з любов’ю.

– Пані Галино, для початку прошу вас трохи розповісти про себе. Хто ви в цьому житті?

– Я – українка, для мене дуже важливо, що маю честь прожити нею своє життя. Також я – тернополянка, яка просто закохана в своє місто. А ще я – надзвичайно щаслива людина, бо я – мама, дружина, донька, сестра. Для мене немає чогось ціннішого, ніж моя сім’я та мої рідні, які завжди зі мною поруч. Моє життєве кредо: «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими», тому впевнено можу сказати, що я – людина із силою волі.

– Після таких слів про вас може скластися думка, як про «залізну леді». Звідки ж тоді такий потяг до мистецтва?

– Моя світлої пам’яті бабуся із с. Сорока, що на Гусятинщині, дуже любила вишивати. В її хаті було багато вишитих рушників на образах, подушок, картин, занавісок, обов’язково вишите вбрання для всієї сім’ї. Відколи її пам’ятаю, завжди пригадую з голкою і нитками в руках. Вже школяркою я стала більше цікавитися її працею, пильніше спостерігати за нею. Потім просила, щоб вона мене навчала, давала пробувати сама щось вишити. Хоча на початках мені мало що вдавалося, голка часто колола дитячі пальчики, але я вже змалку була впертою, тому не здавалася. А якою була моя радість, коли під терплячим керівництвом бабусі нарешті вишила свого маленького кривоногого Діда Мороза! Тоді я хвалилася ним всім, хто був збоку. І саме тоді народилося хобі всього мого життя – вишивання, до якого згодом додалися в’язання та шиття. Більше часу на улюблену роботу з’явилося під час декретної відпустки. Малеча спить, мама переробила усі хатні справи – можна і за вишивку чи в’язання братися…

До речі, зараз моя донечка Яна вже підросла, їй 9 років, і я впізнаю в ній себе. Вона, як і я колись бабусі, теж намагається допомагати мені. Разом ми зробили кілька іграшок для неї. Ті, до яких вона доклала свою працю, стали її улюбленими. А ще Яночка дуже гарно малює, бачу в ній великий потенціал, тому ми віддали її на різні художні гуртки, вона в захопленні від них. У майбутньому я обов’язково запишу її в художню школу.

Найулюбленіші іграшки на патріотичну тематику

– У донечки є улюблені іграшки. А у вас? Можете назвати свій найулюбленіший виріб?

– Звісно, є, і не один. Це – іграшки на патріотичну тематику та в національних кольорах, на ідею яких мене надихнув мій емоційний стан під час війни.

– Бачу серед ваших іграшок кілька зайчиків. Чи не є ці звірята вашими талісманами, бо мають подібність з вашим прізвищем? Тільки вам зізнаюся, що в мене теж є талісмани, правда, не звірята, а комашки, думаю, ви вже здогадалися, які саме.

Ніколи раніше над цим не задумувалася, але, дійсно, зайчики мені вдаються чи не найкраще (сміється).

– За стільки часу, відколи у вас з’явилося це хобі, іграшок, напевно, назбиралося дуже багато. Де ви їх зберігаєте?

– Насправді, їх було не настільки багато, як ви думаєте. Річ у тім, що вишивання чи в’язання – це кропітка праця, яка потребує багато часу. А ще ж є основна робота. Та й більшість моїх іграшок не затримуються в нас вдома. Часто я дарую їх на свята родичам, друзям. Вже кілька маленьких україночок за кордоном граються моїми звірятками. А на днях ще одна моя іграшка – лялька-україночка в національних кольорах – попрямувала до Англії.

До речі, зараз я почала виготовляти іграшки спеціально для того, щоб дарувати їх дітям, які втратили на фронті батьків, і тим, в яких війна забрала рідну домівку.

Завжди намагаємося допомогти армії

А як вплинула війна на ваше життя?

– По-перше, через всі ці обставини відбулося повне переосмислення життя та потреб. По-друге, за цей рік я зрозуміла, що краще, ніж удома, немає ніде. Коли ми з донечкою були в Польщі, Англії нас завжди тягнуло назад, додому, тому жодного разу там надовго не затримувалась. Завжди намагаємося хоч чимось допомогти нашій армії, влітку ходили плести маскувальні сітки, приносили продукти харчування, допомагали виготовляти окопні свічки. Також ми стараємось періодично перераховувати певні кошти волонтерам, які безпосередньо контактують з нашими воїнами та забезпечують їх усім необхідним.

Якби вам дали можливість прожити життя наново, що б ви у ньому змінили?

– Незважаючи на жодні труднощі, які були, є і, напевно, ще не раз доведеться долати, якби мені дали можливість прожити життя заново і щось змінити в ньому, то я би… нічого не змінила, окрім того, що повернула б у своє життя тих людей, яких дуже сильно люблю і втратила назавжди.

Життя – це не суцільні труднощі. У ньому також є багато приємних, веселих, навіть кумедних моментів. Згадайте один з них на завершення розмови.

– Пригадую випадок, коли я вирішила зв’язати для донечки іграшку так, щоб вона про це не знала – зробити їй сюрприз. Підібрала схему на гарну маленьку кицьку, а коли настав хвилюючий момент дарування, запитала, що б вона хотіла отримати, про яку тваринку мріє, а вона відповіла, що симпатичну зелену жабу. Тож сюрприз вийшов не для неї, а для мене.

Автор: Тарас КОМАРИНСЬКИЙ

Теги: рукоділля, Галина Заяць