Любомир ГРИНЮХ: «Спочатку було тихо, а потім розпочалися запеклі бої» 

Любомир Гринюх – боєць 80-ї бригади, який перебував в Донецькому аеропорту у січні 2015 року. Він бачив, як помирав Володя Трух із Гусятина. Був серед тих, хто знайшов мертвого Івана Вітишина з Тернопільського району. На його очах отримав поранення Ігор Римар з Бучацького району.
Нині львів’янин, Любомир Гринюх розповідає про героїзм і звитягу наших воїнів під час боїв із російськими окупантами за Донецьке летовище. 
– Взяла злість, коли вперше побачив живого кремлівського найманця. Хотілося вбивати їх, – пригадує боєць. – Проте кругом стояли їхні танки, БТРи.
Того дня заїхало три вантажних автомобіля з нашими солдатами. Два попрямували до нового терміналу, інший – до диспетчерської вежі. Потрібно було якнайшвидше забрати з машин воду, патрони, їжу, одяг. Адже окупанти давали на це декілька хвилин і відкривали вогонь, навіть якщо не встигали розвантажитися.
Нам тоді пощастило – надто не стріляли. Нас розподілили на пости, і ми почали чергування.
– Більшість тих, хто заїхав в ДАП, були вихідцями із західних теренів України, святкували Різдво за  звичаями. Не було важко усвідомлювати, що вдома ваші близькі їдять кутю без вас?
– Звичайно, адже, незважаючи на небезпеку, що чатувала за кілька сотень метрів, думки поверталися додому, в коло сім’ї. Хоча ми з побратимами із восьмої роти «Катею» і «Реньом» зуміли організувати святкову вечерю. Приготували борщ. Сухі набори залили окропом – і страва готова. Я мав шоколадки, тому свято не оминуло нас.
– Колядували тихенько?
– Та де там. Увечері всі прислухалися, щоб не пропустити ворога. В тиші, яка моментами охоплювала ДАП, спочатку дивилися в тепловізор, а потім стріляли. Загалом перші дні були тихими, а потім розпочалися запеклі бої. Першою їх жертвою став боєць із Тернопільщини – Ігор Римар.
– Ігоря в цьому бою важко поранило, коли він стріляв з кулемета по російських найманцях. Як ця втрата вплинула на тебе?
– Хлопці відтягнули Ігоря Римара в так званий штаб, де Ігор Зінич намагався надати медичну допомогу. Туди нікого не пускали, щоб не травмувати психіку бійців. Побратим Іван Камянчин кричав: «Іди звідси, тобі не потрібно його бачити».
Страху не було, лише охопила страшенна злість, що друзі так страждають через цих російських недоумків.
Окупанти намагалися нас атакувати, відкрито просуваючись. Пригадую, як одного разу вони пішли в наступ з боку цвинтаря, в напрямку першого поста через злітну смугу. Дрібними перебіжками, по три чоловіки, вони наближалися до нового терміналу. Кожен з нас прагнув взяти кулемет і вийти їм назустріч, щоб знищити бодай одного окупанта. Ротному довелося криками заганяти бійців на свої пости, адже там майже нікого не залишилося.
На терористів спрямували артилерію, яка похоронила їх на місці. Хто залишився живий – добивали з кулеметів. Коли працювала наша артилерія, ми могли навіть поспати, відпочити.
– У важкі моменти, коли окупанти атакували вас, не було бажання зв’язатися з рідними, попрощатися?
– Майже ніколи не телефонував, тільки писав повідомлення. Переважно вдень, коли наставала тиша. Мої рідні довго не знали, що я перебуваю в аеропорту. До останнього я їх заспокоював, що все буде гаразд.
А вже з 15-го січня в Донецькому летовищі розпочалися суцільні бої. Окупанти якимось чином проникли поверхом вище і почали закидати через пробоїни в стелі гранати. З’явилося дуже багато поранених. Ситуація ускладнювалася тим, що до нас не могли під’їхати бронемашини, їх підбивали, палили.
Уже 16 січня окупанти кричали нам з нижнього приміщення нового терміналу, щоб ми здавалися, вигукували нецензурні слова. Перебуваючи під нами, ці покидьки отримали можливість занести вибухівку і згодом підірвати термінал.
Ми не знали, як їх викурити звідти, адже не мали карти комунікацій аеропорту, переходів, тоді як в московських найманців все це було. В тому і була їхня перевага.
– Проте ви трималися…
– Ніяких глобальних рішень ніхто не приймав. Боротьба зосередилася на невеликому квадраті, який ми утримували. Командир роти дав наказ тримати оборону центральної частини терміналу та трьох постів, які виходили на злітну смугу.
– Не було можливості контратакувати?
– Наші розвідники намагалися пробиратися на третій поверх, вишукували московських найманців і знищували їх. Проте окупанти постійно прибували на летовище з боку гаражів, Донецька, старого терміналу. Вночі нам було трохи легше, бо вороги не мали тепловізорів, але використовували ганчірки, вмочені у солярку, підпалювали їх і кидали, аби мати змогу нас бачити.
– В умовах повного оточення наші бійці не мали наміру покинути термінал?
– Ні, усіма нами керувала злість на себе, що не можемо всипати їм, а також на наше командування, яке не дало наказу артилерії знищити російський танк, який  стріляв по нас.
Якби не деякі чинники, наприклад, нестача карт аеропорту, робота російських танків, ми могли б відбити старий термінал. Наші хлопці чітко стріляли з гранатометів по ворожих позиціях, розташованих навпроти, знищували вогневі точки.
Злагоджено працювали розвідник Зеник і Тарас Колодій, який дивився в тепловізор і, як тільки когось бачив в старому терміналі, наказував Зенику: «Стріляй». Відстань до окупантів була трошки більше ста метрів, для хорошого гранатометника – це іграшки. Зеник влучав, і кремлівських виродків охоплювала паніка.
Сьогодні ми знаємо, що все можна було зробити по-іншому. Тоді ж не було розуміння, як діяти далі. Адже неможливо щось планувати, коли намагаються отруїти газами. Дехто з хлопців пробував повзти до виходу, але зупиняло те, що там чекали найманці. Доводилося лягати на землю і таким чином рятуватися, хоча газ все ж потрапляв у легені.
Окупантам вдалося пробити дірку збоку від нас, куди вони почали кидати вибухівку. Боєць «Сєвер» з 90-го батальйону крикнув: «Готуйтеся, зараз буде вибух». Мені саме дали команду зібрати зброю, яка валялася всюди, аж тут вороги підірвали термінал.
Вибух не завдав великої шкоди: були знесені деякі перегородки, хлопці отримали контузії. Мені щось поцілило в шолом, порвало бронежилет, ударило в груди. Я підійшов до Ігоря Зінича і кажу йому: «Щось у грудях болить, дай знеболююче». Він витягнув шоколадку і відповів: «Тримай, вона тобі знадобиться».
– Навіть в той момент ніхто не планував залишати летовище?
– Прибували МТЛБехи і забирали поранених, але всі, хто міг воювати, залишалися. Повторюю, якби була вказівка, ми навіть пішли б на штурм. Та хмари згущувалися над нами.
17 січня 2015 року вкотре приїхала бронемашина забрати поранених. Не встигли її розвантажити, як з другого поверху росіяни розстріляли її з РПГ. Вона загорілася, і важкі поранення отримав Володя Трух із Тернопільщини. Йому розірвало руку, посікло осколками, хлопець помирав біля нашого поста, хоча Зінич намагався порятувати Володю. Перед смертю він ще попросив сигарету чи запальничку, не пам’ятаю точно. Я підійшов до нього, а через кілька хвилин він помер. Навкруги вибухали боєприпаси, все навколо світилося – феєрична ніч.
Ротний зі старшиною зробили вилазку, щоб покарати підлоту, яка стріляла в МТЛБ. Частково їм це вдалося зробити. Ротний повернувся з пораненою рукою, але промовив: «Я влучив». Старшину, пораненого, довелося витягувати з-під розбитого КАМаЗа, який стояв неподалік.
Росіяни та їхні посібники лізли зусібіч, тоді ми змусили начальника штабу Гуріна викликати вогонь на себе. Тим більше, що наша артилерія била по третьому поверху, кругом терміналу, тож нам ніякої шкоди не завдала. За винятком кількох осколків. Один з них навіть влучив у мене.
– Ніхто з побратимів не пропонував виходити з ДАП?
– Ми готувалися до кінця земного життя. За кілька годин до другого підриву в аеропорту панувала тиша. Хлопці складали особисті речі, я знайшов сухий спирт, варив і розносив всім каву. «Сєвер» шукав гранатометника,  хотів знищити ворожий кулемет на другому поверсі, з якого окупанти розстрілювали наші машини. Я тихенько підійшов до нього і кажу, що добре стріляю з гранатомета. «Сєвер» пояснив, що нам потрібно знищити вороже гніздо, оскільки вночі мають приїхати машини та евакуювати нас. Я знайшов два гранатомети, почистив і став чекати.
Тим часом наш лікар Ігор Зінич на псевдо «Псіх» виліз зі спальника і вирішив оглянути поранених. Я попросився в його спальник, адже було дуже холодно. Відправив дружині прощальне повідомлення, бо всі вже розуміли, що приходить кінець. Тоді до мене зателефонував друг і запитав: «Навіщо ви утримуєте термінал?» Не встиг йому все пояснити, як пролунав другий вибух, і я втратив свідомість.
Мене привів до тями побратим – Тарас Колодій. Я подивився навколо і побачив яму – все кругом провалилося від вибуху. Хтось почав кричати, щоб займали кругову оборону, проте ми були відкриті зусібіч перед московськими  терористами. Я виліз із терміналу, обійшов його, хотів комусь допомогти і ледве не впав у провалля через сильне головокружіння.
Побратим «Сокіл» пропонував взяти кулемет ПКТ і тримати оборону, хоча нас вже оточили вороги. Поряд поранений побратим Олександр Мошонкін пив воду, мішану з соляркою, тому що іншої не було. Хтось споживав лід, бо дуже хотів пити. Страшенно заважав холод.
Неподалік знайшли нашого лікаря – Ігоря Зінича. Він ще був живий, коли хлопці дістали його з-під завалів. Помер, так і не отямившись. На моїй позиції трималися я, «Сокіл» і «Сквер», інші загинули.
Далі був полон, але це – вже інша історія. До речі, коли вороги змусили нас розгрібати завали ДАП, там я знайшов тіло Івана Вітишина з Тернопільщини. Російські найманці наказали, щоб я обшукав тіло вбитого побратима. При ньому були фото його дочок та ікона Матері Божої.
Хоча минули роки, ми не маємо права пробачати злочини російським окупантам.
Михайло УХМАН