«Льошу вбили?.. Як же я тепер без нього?»

За роки війни я бачив і зраду, і мужність, і жертовність. Неодноразово міг загинути сам, проте пам’ятається інше: де б не був, що не робив, загибель побратимів постійно стоїть перед очами. Такі історії важко описувати, але потрібно. Люди повинні знати і розуміти: війна – це страшно. Тому ми маємо перемогти московських окупантів, аби швидше це жахіття закінчилося.
Листопад 2016 року в селищі Мар’їнка, що біля Донецька, був неспокійним. Час від часу російські війська відкривали вогонь. Підрозділи 92 бригади ЗСУ і Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»  стріляли у відповідь. Хоча наше командування наголошувало: триває перемир’я, тому маємо зберігати режим тиші.
Деякі бійці звикали навіть до такого стану, розслаблялися. Якщо воїн не воює, не копає окопи, не йде вперед – він деградує. Як наслідок, «актуальними» стають наркотики, алкоголь. Бійців тягне на різні нерозумні вчинки, які «вилазять боком» їм і командуванню.
Цей листопад невпинно підходив до завершення. На вулиці ставало чимраз холодніше. Дув пронизливий вітер, він змушував нас виходити на пост закутаними, як капустина. Адже за такої погоди дуже важко вистояти 4 години.
На той час ми ще не мали «буржуйок», тому змушені були мерзнути. Командування ЗСУ забороняло їх  встановлювати. «Щоб не дати ворогу можливості виявити нас», – говорили вони. А місцеве населення ходило кожного дня і про все доповідало окупантам. До того ж терористи безперешкодно запускали свої «дрони», вивчаючи наші позиції.
Але найбільш образливим виглядало те, що противник щодня вільно грівся біля пічок у своїх бліндажах. І зовсім не боявся бути виявленим. Хоча відстань між нашими позиціями становила трохи більше 200 метрів.
Вони грілися і насміхалися з українських бійців, які страждали через недалекоглядність і нерозважливість командування.
Одного дня я чергував на позиціях з 11 до 15 години. Зі мною мав бути Пашка, боєць ЗСУ з Львівщини. Проте він поїхав на полігон разом із старшим на взводному опорному пункті. Тому я пішов на пост сам, доповів по «тапіку», що все добре і, скрутившись колобком за мішками, почав вдивлятися у напрямку кінного заводу. Мені пообіцяли, що на підмогу прийде «Фугас», але того ранку він уже чергував на посту, тому спав, і я сказав побратимам, щоб особливо не поспішали його будити.
Минуло пів години, ніхто не стріляв. Вітер був такий сильний, що не хотілося виходити з бліндажа. Однак потрібно було дивитися за дорогою, щоб якийсь «зальотний мирний громадянин» не намагався щось шукати в нашому районі.
Вкотре оглядаючи дорогу, я побачив, як з сусідньої позиції, не ховаючись, до мене йде боєць і несе на плечах газовий балон.
– Ти куди йдеш? – крикнув йому. – Не бачиш, що вони спостерігають за тобою, і ти в них, як на долоні…»
– Мені пофіг. Нічого вони мені не зроблять, – відповів «безсмертний» (як я відразу його охрестив) і пішов далі. Я зрозумів, що він напідпитку, тому не було сенсу з ним розмовляти. Проте пообіцяв собі обов’язково поговорити з командиром роти «Фоксом», до якої ми були «припарковані». Хто, як не він, мав пояснити своїм бійцям необачність такого «ходіння».
Минуло ще пів години. Час тягнувся дуже повільно. Зателефонували зі штабу, поцікавилися ситуацією на позиції. Ці російськомовні «штабісти» завжди ніяковіли, коли я відповідав їм українською мовою. Вони звикли, що тут усі балакають на «русском». Проте знайшовся один боєць, який команди віддає – державною, доповідає – державною. По той бік «тапіка», чуючи нашу мову, автоматично, хоч і невпевнено, теж переходили на солов’їну. Я завжди насолоджувався такими моментами. Уявляв собі їхні обличчя, коли вони чули мій голос.
Доповівши, що все гаразд, я поклав трубку, перевірив магазини з патронами і заховався за мішки.
І буквально через кілька хвилин пролунало два одиночних постріли. Я виглянув на дорогу, озирнувся. Не побачивши нікого, набрав штаб і доповів, що росіяни двічі прицільно з автомата стріляли по нас. «Спостерігай», – сказали мені.
Я поклав телефон і став біля мішків ближче до дороги, аби краще контролювати ситуацію. Раптом хтось застогнав неподалік. Я ще остаточно не розумів: чи то вітер, чи людина видає такі звуки. Проте цікавість тягнула мене на дорогу. Я вийшов, подивився ліворуч. Там лежав солдат. Він побачив мене і простягнув руку в моєму напрямку. З його рота сочилася піна, яка була  червоною. Він чомусь не міг говорити, лише стогнав і його пальці стискали повітря.
І тут я зрозумів, що росіяни не просто стріляли по моїй позиції, вони поцілили в бійця, який ішов у моєму напрямку. Я хотів кинутися до цього хлопця, забувши про елементарну обережність, як пролунала кулеметна черга. Окупанти відтинали мене від пораненого, не даючи можливості наблизитися. Ліг на землю і почав повзти. Але кулемет продовжував відсікати мене, і кулі лягали все ближче.
Росіяни добре бачили мене і вичікували, бавилися, передчуваючи другу жертву. Я лежав на землі і кричав пораненому. «Підповзи ближче, друже, хоч трохи». Хлопець дивився на мене жалісливими очима, подавав рукою якісь знаки, але з рота вже йшла кров. Він так і не зумів наблизитися – поранення були надто серйозні. А я теж безпорадно лежав на прицілі ворожого кулемета і найгірше було дивитися в його очі. Вони плакали і просили: «Врятуй мене… Врятуй мене…».
Я був озброєний ручним кулеметом Калашникова. Примостив його на мішки і почав насипати по двох російських позиціях. Добре, що орієнтири було видно. Дим з їхніх пічок піднімався з бліндажа і вказував мені, куди маю стріляти.
Вистрілявши магазин, я знову кинувся до хлопця, але окупанти ще раз нагадали про кулемет. Я завив від злості… Запрацював «тапік». Я відповз до нього, підняв трубку і першим закричав:
– У нас поранений. Прикрийте вогнем, не можу витягнути…
– Чому стріляєш, а не доповідаєш? – почув голос «Фокса»?
– Тому що у нас поранений. Прошу, щоб «Волга» (так чомусь називалася наша сусідня позиція) прикрила вогнем. Я тоді зможу витягнути його…
– Який поранений, де? Чому вогонь без доповіді? – знову прокричали у відповідь…
Але я вже нікого не слухав. Мені було начхати на командування. Необхідно було кликати на допомогу, але ми ще не мали рацій. І будинок, в якому перебували побратими, був за двісті метрів. Зв’язатися з хлопцями змоги не було. Я безпорадно роззирався навкруги і раптом побачив неподалік «Папараці», тобто волонтера й оператора, який всюди ходив з камерою.
Він почув постріли і спрямував камеру в мій бік. Я крикнув йому, перемагаючи вітер:
– Поклич хлопців, у нас поранений»…
На щастя, він почув і за якусь мить бійці по одному почали підбігати до позиції. Кілька з нас відкрили масований вогонь у бік ворога, а «Клей» підбіг до хлопця і витягнув його з поля обстрілу. Він почав знімати бронежилет, розрізати одяг, аби перев’язати рани. Я ж тремтячими руками стягнув з нього «балаклаву» і побачив, що мої руки в крові. Мимоволі подивився в очі пораненого бійця. Вони вже не горіли вогнем, не просили врятувати, а просто тьмяніли.
До того я, ще молодий доброволець, уже бачив смерть на фронті. Але цей хлопець був першим, хто відходив на небо, лежачи на наших руках.
Куля калібру 5.45 зайшла йому в бік і вдарилася об задню стінку бронежилета, який не дав їй пройти навиліт. Тому вона пошматувала внутрішні органи, як потім показала медична експертиза. Навіть якщо б я тоді зумів його витягнути, хлопець все одно помер би. Але таке пояснення не приносило душевного спокою.
Ми ще кілька хвилин постріляли в напрямку ворога, приїхали медики, які констатували смерть бійця і забрали його тіло.
Потім була неприємна розмова з ротним «Фоксом» і контррозвідниками. Мені сказали йти з позицій і до завтрашнього дня не з’являтися там. Увечері я мовчки сидів в будинку і не розумів, що зі мною відбувається. Мені хотілося напитися і забути про все, як страшний сон. Проте побратими все розуміли, підтримали морально і я стримався.
Вийшов за будинок, щоб подивитися на терикон, з якого нас постійно обстрілювали. І побачив, як їдуть наші БМП. Командування батальйону вирішило помститися за свого вбитого воїна. Бойові машини працювали з трьох точок. Безпосередньо з наших позицій окупантів добивали «Пашка», який вів вогонь з кулемета, і «Німець», який гатив з РПГ.
«Я стріляв по бліндажу, який горів, і бачив палаюче тіло «сєпера». Воно вилізло з вогню і верещало не своїм голосом. А ми мстили за смерть Льоші і постійно здавалося, що ще мало…» – сказав мені «Пашка», коли повернувся вночі з позицій. Мені теж чомусь стало легше.
Хлопця, який загинув, звали Олексій. Він був родом з Харківської області, мав дружину, маленьку дитину, які жили в квартирі його матері. З ними ще мешкав його брат-наркоман. Коли Олексій воював і був живий, брат не чіпав сім’ю. Як тільки він довідався про загибель брата, то побив його дружину, зламавши їй ребра, і свою маму. Вони викликали поліцію, але та протримала наркомана добу і відпустила. Він прийшов додому і сказав до дружини Олексія: «Забирайся! Ти тепер тут ніхто!». Дівчина з дитиною змушена була їхати в далеке село, де жила бабуся Олексія…
Зрештою, про це я дізнався згодом від «Рижого» – друга загиблого Олексія. Хлопець переписується з його дружиною і якось показав мені перше повідомлення від неї: «Льошу вбили?.. Це правда?.. Як же я тепер без нього?»
Хто хоч раз дивився в очі смерті, той назавжди стане іншим. Хто бачив, як помирає на руках побратим, той ніколи не зможе пробачити ворога. Хто втрачав на війні, той йтиме до кінця – до Перемоги.
Михайло УХМАН
На фото: друг «Клей», який витягував Льошу. Та сама позиція…