«Ластівка» з Тернопільщини прикриває вогнем піхоту

«Ластівка» з Тернопільщини вважає, що в житті треба шукати правильний орієнтир, щоб стояти твердо. Вона його для себе знайшла – здобувати на фронті свободу, територіальну, цілісність і мирне життя на рідній Батьківщині.

Ірина на псевдо «Ластівка» – військовослужбовець батальйону імені Тараса Бобанича окремої механізованої бригади ЗСУ. Ця, на перший погляд, тендітна та дуже гарна дівчина – навідник розрахунку гармати М119. Це американська гаубиця, яка служить українцям для знищення окупантів.

Разом зі своїм артилерійським підрозділом «Ластівка» нині підтримує вогнем піхотинців і штурмовиків, які обороняють Бахмут. Для АрміяInform вона розповіла про свою роль в команді артилеристів, про вогневі завдання, артилерійські й життєві орієнтири.

Про роботу жінки-навідника гармати, від якої залежать життя людей

«Ластівка» розповідає, що робота навідника гармати – це насамперед орієнтування гармати, визначення ОТН – основної точки наведення:

– Після виконання орієнтування чекаємо на інформацію про ціль. Отримуємо необхідні дані й далі я працюю з прицілом гармати. Виставляю дальність та кут, наводжуся на ОТН. Це все. Далі роблю постріл.

Ірина говорить, що на Бахмутському напрямку висока інтенсивність роботи артилерії, тому завдання у неї бувають різні:

– Якщо наша аеророзвідка виявляє ворожу позицію чи техніку, то ми працюємо по них. Прикриваємо вогнем нашу піхоту, яка заходить або виходить з позицій. Думаю, що це найважливіше завдання. Від твоєї праці залежать життя людей. Коли добре вдається їх прикрити, коли вони потім дякують за це – це неймовірні відчуття. Часто наша піхота надає нам оперативну інформацію про цілі. Це позиції та ворожа техніка, яка їх обстрілює. І від твоєї влучності залежать життя твоїх побратимів. Це велике подвійне щастя – коли вдається знищити окупанта і зберегти життя наших піхотинців.

Про артилерійські та життєві орієнтири

Робота навідника нагадує військовослужбовиці деякі світоглядні моменти, допомагає осмислити певні речі, знайти правильний орієнтир. До речі, у мирному житті молода жінка була викладачем суспільних дисциплін, тому розуміється на людських цінностях. Стверджує, що на війні, як і в житт,і треба орієнтуватись на досягнення власних цілей:

– Час від часу нам треба наново орієнтувати гармату на бусоль або на сонце. Гармата робить багато пострілів і може зміститися. Тож це необхідно зробити, аби забезпечити точність прицілювання. Вважаю, що нам так само в житті треба шукати правильний орієнтир, щоб стояти твердо. Необхідно знайти цей людський правильний орієнтир, від якого вимірюватиметься все інше, цінності, принципи. Це для того, аби й в житті досягати цілей. Ось така життєва філософія від артилеристів. Тому всім бажаю знайти правильні орієнтири в нашому світі.

Про військове життя пташки вільного польоту

Ірині подобається бути у складі армії, вона звикла завжди бути корисною та активною. Не зрадила своїм життєвим принципам і під час повномасштабного вторгнення:

– Мені подобається бути тут. Я в цивільному житті завжди була активною людиною. Ми проводили вишкільні табори. Ходили на 10 днів у гори, жили в наметах. Це були великі пригоди й брати участь в них набагато краще, ніж споживацьке розслаблене життя. А сьогодні у нас ще одна дуже серйозна важлива життєва пригода, яку варто прожити, прожити до кінця. І я не могла бути осторонь. На початку широкомасштабного вторгнення я вдома займалася забезпеченням нашого, тоді ще добровольчого формування. Я розуміла, що від моєї роботи також залежить багато. Але бути фізично на великій відстані від побратимів та друзів і спати вдома мені було важко. Тому ночувати в полі легше морально. Бо ти знаєш, що ти робиш щось важливе, береш участь в цьому всьому. Ти бачиш все на власні очі, носиш бронежилет. І ти розумієш, що ти береш участь в цій великій битві.

«Ластівка», як і птаха, прагне бути вільною, почуває себе досить комфортно у польових умовах, серед природи, поряд з побратимами:

– І ще мені здається, що тут в лісі, коли ми сидимо, п’ємо каву, зварену на вогні, сміємося, про різні речі говоримо, про високе чи просте людське, це більш справжнє життя, аніж життя великих мегаполісів. Ми живемо по-справжньому, радіємо сонцю, кожному дню. Кожний наш день – це свято життя. Ми прокидаємося, ми живі, ми маємо друзів коло себе, ми маємо рідних, які нас чекають. Маємо наші сім’ї, маємо любов між собою. Це щастя. Ми маємо вільну країну. І воюємо, щоб вона була вільною до кінця. Це гарно. Ми живемо змістовно. Живемо сенсом, а не просто так ганяємося за якимись задоволеннями. Тому я щаслива, що я тут.

Ось такі вони – дівчата-захисниці з Тернопільщини. Хоробрі цілеспрямовані, рішучі і незалежні, як вся Україна. З такими військовослужбовцями наша країна точно непереможна.