Лариса Роздольська про магію вишитих рушників

Великодні кошики асоціюються не лише з паскою, ковбаскою, писанками, а й вишитим рушником, яким вони накриті.

З давніх-давен кожна господиня старалася, щоб її пасочка була найсмачнішою, писанка – наймальовничішою, рушник – найкрасивішим і найоригінальнішим. На жаль, уже вдруге українці змушені зустрічати свято Воскресіння Господнього в умовах війни, яка накладає свій відбиток на усі аспекти їхнього життя. Тож сьогодні ми поспілкуємося із майстринею Ларисою Роздольською, яка зуміла на вишитих рушниках поєднати радість Христового воскресіння з гіркотою війни.

Про бабусю килимарку і крильця ангела

– Пані Ларисо, для початку коротко розкажіть про себе. Звідки у вас талант до вишивання?

– З пелюшок я проживаю в місті Тернополі. Тут закінчила школу і здобула  педагогічну освіту. Десять років працювала вчителем початкових класів, а потім поповнила ряди держслужбовців, також отримала диплом магістра державної служби. Поміж роботою – сімейні клопоти і, певна річ, рукоділля у всіх його проявах. Плела гачком, спицями, шила… Але найбільше вільного часу  присвячувала вишивці. Процес вишивання ніби краде мене з реального життя, відволікає від проблем і буденних клопотів. Важким випробуванням було моє кількарічне перебування в Італії на заробітках. Вдень невтомно працювала, а вечорами вишивала. Перебивала сумні думки вишиванням. Знала, і це мине! А ще результат праці дуже тішив. Тоді це були картини, цілі серії картин. Вишивала за готовими розробленими схемами. В багатьох італійських сім’ях вони зайняли чільне місце в оселі. Кілька найулюбленіших картин привезла додому, вони і зараз прикрашають мій будинок.

Після повернення в Україну вишивала сорочки для рідних, першу – для мами. Але сам процес вишивання змінився. Став більш творчим і усвідомленим. Мене вже не влаштовували готові схеми сорочок, я захотіла вишивати за своїми схемами. Знову самоосвіта… Почала сама створювати схеми сорочок. Можливо, це не був професійний досконалий процес, але це була вдумлива творча праця.

Коли донька досягла повноліття, в мене з’явилася свіжа ідея – вишити весільного рушника для неї. Тут треба було знову все добре вивчити, зважити всі «за» і «проти». Так і зробила. Вишила рушник для донечки, а там і наречений знайшовся (усміхається). А в мене свіжі схеми весільних рушників почали народжуватися. Вишивала близьким родичам на весілля.

Звідки цей хист? Це характер у мене такий, що без діла не можу сидіти. Хвилинку боюсь змарнувати. Задоволення отримую, коли створюю щось красиве і корисне. А любов до прикладного мистецтва у мене з дитинства. Моя бабуся Леся (по татовій лінії) була відомою в селі «килімаркою» (від слова «килім», що означало «килим»). Вона ткала різнобарвні килими з овечої вовни. Мені у спадок перейшло їх кілька. Навіть у довколишніх селах її знали, а жила вона в с. Гаї-за-Рудою, яке сьогодні входить до складу Залозецької громади. В бабусиній хаті було всього дві кімнати, і в одній з них стояв величезний дерев’яний ткацький верстат. У дитинстві ми з сестрами годинами сиділи на підлозі і спостерігали, як зосереджено бабуся працює. Щоб вийшов малюнок, вона вираховувала ниточки основи, через які пропускала моташки, чи то човник називався, з вовною. Ще й ногами працювала, натискала підніжки, які то піднімали, то опускали нитки основи килима. А лядою, вряди-годи, гучно збивала всі переплетені ниточки докупи. Дуже цікавий процес. Ніхто з нас не перейняв вміння килими ткати. Малі були, думали, що бабуся буде жити вічно, що ще є час. І помилялися… А могла ще й цьому ремеслу навчитися. Проте я добре запам’ятала слова бабусі: «У килимі не можна переборщити з кольорами та візерунками, їх має бути не багато, але й не мало…» Тільки згодом я зрозуміла, що мова йшла про гармонію та баланс, які є ключем до успіху в будь-якій сфері життя. Отак і Великоднє свято, яке наближається, також ґрунтується на гармонії та балансі, які шукає кожен із нас в своїй душі. Саме такі почуття спонукали мене зараз взятися вишивати великодні рушники, якими ми звикли прикривати кошики.

Взагалі, у мене вже були три пасхальних рушнички. Один у спадок від тієї самої бабусі, що килими ткала, мені дістався. Йому півстоліття точно вже виповнилося. Два інших я просто відшила колись від знайомих. До речі, цікава історія трапилася, коли одного з них вишивала. Моїй донечці тоді три роки якраз виповнилося. Вона вже багато говорила на той час, проте звук «р» не вимовляла. На рушничку, який я вишивала, мала бути вишита паска, а збоку – два ангели. І от одного дня, коли з-під голки у мене почав чітко проглядатися ангел, прийшла донечка подивитись. І питає: «То хто?» Кажу: «Ангел». «А то що?» – продовжила вона, тицяючи пальчиком. «Крильця!» – відповіла я. Донечка хвилинку ще затрималась біля мене, а тоді побігла геть, радісно вигукуючи: «Крррильця! Крррильця! Крррильця!» Отак мій вишитий пасхальний рушничок ще й функцію логопеда виконав. То як же не вірити у магію вишитих рушників, у їхню надприродну силу?! Вони проживають разом з нами життя і точно наповнені змістом.

На великодніх рушниках поєднала радість Христового воскресіння з гіркотою війни

– Звідки виникли ідеї поєднати війну і Великдень?

– Так це саме життя поєднало. Клята війна прийшла на нашу землю. Вона внесла корективи в святкування Великодня, але ж не відмінила його! Не можу робити вигляд, що все є таким, як раніше. Я хочу, щоб люди усвідомили важливість тих, хто захищає наше життя, хочу, щоб розуміли, що наша безпека та безпека нашої країни в руках кожного українського воїна, що став на захист рідної землі. А що я можу? Вишивати, щоб закарбувати на полотні цей історичний момент на пасхальних рушничках.

Переможемо! Минуть роки, відбудуємо Україну. І будуть дорослими наші онуки. І десь-колись, в період Великодніх свят, коли шукатимуть рушничка, щоб кошика прикрити, серед нових своїх радісних пасхальних рушничків знайдуть старого сумного бабусиного рушника. Защемить в серденьку, і не схочуть вони допустити знову таких поневірянь для нашого народу, які переживаємо всі ми сьогодні. Отак війна з Великоднем у мене поєдналася – в жовто-синіх барвах із зображенням солдат. Хтось підтримає таку ідею, хтось засудить… Але таке моє бачення, таке моє розуміння. Кожен рушник – це моя віра в світле воскресіння Христове, в перемогу життя над смертю, в світле майбутнє України, в нашу перемогу.

Саму ідею я почерпнула з історії. В часи Другої світової війни учасники ОУН та УПА теж святкували Великдень зі зброєю в руках. Вояки УПА покинули рідні домівки, батьків, матерів і віддали себе повністю одній великій справі. Їм випала честь і обов’язок здобувати Україні волю. При зустрічі вояки на свято вітали один одного такими словами: «Христос Воскрес! Воскресне Україна!» Про це пишуть історики, ці моменти відображені на великодніх листівках того часу. Більшість цих святкових листівок друкували тоді за кордоном. Великодні листівки вояків УПА, з одного боку, відображали релігійний контекст святкування Великодня, з іншого – символізували боротьбу за незалежність нашого народу.

Натрапила я в мережі на фотокопії великодніх листівок того часу. На них, окрім традиційних релігійних атрибутів, зображені зброя, військовий одяг, національні символи тощо. Це дослідники пояснюють тим, що контекст святкування Великодня в Україні у 1940-х рр. збігся із військовими діями за незалежність нашої держави. Сьогодні давні великодні листівки є цінним джерелом для істориків та краєзнавців, адже вони передають атмосферу тієї епохи й нагадують про те, що боротьба триває.

Вловив хтось із вас паралель з сьогоднішніми подіями? Отож бо! Я думаю, що треба поєднувати традиції і сучасне життя, яким би воно не було. Тому й з’явилися постаті солдат на моїх ескізах пасхальних рушників, як знак вдячності тим, хто захищає наш спокійний сон, як спосіб відображення дійсності в умовах війни.

Згідна, що в ідеалі на традиційних пасхальних рушничках не має бути зображень воїнів зі зброєю в руках, бо рушнички мають створювати радісну атмосферу свята. Але війни теж не має бути! Ніколи. Але, на жаль, вона зараз триває. То що, будемо робити вигляд, що все, як завжди, що нічого не відбувається? Зрештою, маю надію, що Всевишній змилосердиться над українським народом і незабаром ми будемо славити Його ім’я під мирним небом. І рушнички будуть знову традиційними без жодного натяку на військові дії.

– Скільки приблизно часу у вас йде на вишивання одного рушника?

– Важко відповісти однозначно. І це стосується не лише пасхальних рушників. До уваги слід брати обсяг роботи, бо є рушничок, який має в собі 40 тисяч хрестиків, а є простіший, що навіть 10 тисяч не набере. Це по-перше. По-друге, слід врахувати, скільки часу ви присвячуєте вишивці щоденно. Але якщо все дуже узагальнити, то на вишивання пасхального рушничка йде близько місяць, а весільного – 6-8 тижнів.

– На завершення розмови можете привітати читачів зі святом.

– Вірю, що навіть під час війни радісний дух Воскресіння знайде шлях до кожного серця. З Великоднем усіх!  Нехай у вашому житті завжди вистачає хліба, тепла і любові. Зичу вам міцного здоров’я та мирного неба над головою. Нехай кожен Великдень приносить до вашого серця радість і надію на життя, що триває. Не чекайте, що хтось скаже – говоріть, не чекайте, що хтось зробить – робіть. Бажаю вам ніколи не знати, що таке лінощі, і на повну радіти кожному дню, що нам Бог дарує.