Купила мати для сина хату, а тепер – одна гризота…

Понад шість років триває спір між покупцем і продавцем за будинок в одному із сіл Теребовлянського району.
Усе почалося у 2014 році. Померла жінка, яка проживала самотньо. Після її смерті син, який прийняв спадок, вирішив продати господарство. Придбати зголосилася сусідка – для свого сина та його багатодітної сім’ї. Жінка тішилася перспективою, що четверо внуків зростатимуть біля неї. Продавець пристав на пропозицію про сплату грошей частинами. Відтак, у 2014-у сусідка сплатила йому 79 тисяч гривень, а наступного року ще 1800 доларів. Передачу грошей оформили розписками. Син із сім’єю вселилися у будинок.
Здавалося б, усе добре, залишалося лише оформити договір купівлі-продажу у нотаріуса. Однак… Продавець не поспішав, а згодом відмовився оформлювати перехід права власності. Сім’я продовжувала проживати у будинку, але, так би мовити, на пташиних правах – без права власності та реєстрації.
Врешті покупець звернулася до поліції, вважаючи, що продавець є шахраєм: взяв гроші, а оформляти договір відмовився.
Поліція неохоче розслідувала справу, кілька разів закривала кримінальне провадження, мотивуючи, що це цивільно-правові відносини, які слід вирішувати у порядку цивільного судочинства. Заявниця оскаржувала постанови про закриття у суді і домагалася продовження розслідування, яке триває досі.
У 2018 році продавець «пішов у наступ» – він теж звернувся до поліції – із заявою про те, що у його будинок без правових підстав вселилася чужа сім’я і відмовляється виселятися. Незабаром він звернувся до суду – з позовом про усунення перешкод у користуванні будинком, шляхом виселення сім’ї із шістьох осіб.
Позов мотивований тим, що відповідачі без отримання дозволу позивача самовільно вселилися в належний йому на праві власності будинок, спричиняючи тим самим перешкоди в користуванні та розпорядженні належним йому майном.
У Теребовлянському суді поставили під сумнів те, що сім’я вселилася самовільно, та, взявши до уваги розписки про передачу грошей, відмовили позивачу.
А от в Тернопільському апеляційному суді дійшли протилежного висновку, посилаючись на постулат про непорушність права власності. Відповідно до Цивільного кодексу, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
Оскільки продавець має право власності на будинок, то перемога була за ним – суд вирішив: сім’ю виселити.
Зовсім інший підхід продемонстрували у Верховному суді, де нещодавно переглядали цю справу. Судді нагадали про принцип пропорційності, який полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами особи, пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар.
Безсумнівно, виселення для сім’ї стане надмірним тягарем.
Суд також нагадав про основоположну засаду цивільного законодавства – добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Дії власника майна не повинні суперечити закону і порушувати прав інших осіб та інтереси суспільства. Тобто правомочності власника не є безмежними, закон може встановлювати певні обмеження здійснення права власності – з метою забезпечення рівноваги в суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.
І, врешті, особливий акцент зроблено на тому, що двоє дітей із сім’ї відповідача на час звернення власника будинку до суду були неповнолітніми, а на теперішній час залишається неповнолітньою одна дитина. Суд нагадав, що відповідно до  Закону України «Про охорону дитинства», діти – члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Малолітня дитина не може самостійно обирати місце проживання.
Судом апеляційної інстанції не з`ясовано, чи є у відповідачів будь-яке інше житло, не враховано, чи дотримано принцип пропорційності при позбавленні відповідачів разом з малолітньою дитиною житла, яке є постійним їх місцем проживання з 2014 року, чи не покладено на родину надмірний тягар виселення їх із спірного будинку.
Отож справу передали на новий судовий розгляд у суд апеляційної інстанції. Судді мають дати відповіді на непрості запитання, сформульовані вищою інстанцією і, відповідно, прийняти рішення.
Остаточна «крапка» у спорі за хату буде не скоро, бо навіть якщо родину не дозволять виселяти, це не надасть їм права власності на будинок. Тому, схоже, судові війни триватимуть ще довго. Цієї тяжкої гризоти не сталося б, якби купівля-продаж будинку відбувалися суто за законом, а не по-сусідськи.
Ольга КУШНЕРИК