gazpostach

Казахський нокаут після фінського нокдауну



Україна – Казахстан – 1:1

“Не чекали…” – так можна підсумувати враження українських вболівальників після матчу нашої збірної з командою Казахстану, результат якого виявився цілком несподіваним.

Тепер майже даремним видається  невеличкий подвиг двотижневої давнини у Франції, адже якщо його значення, за визнанням самих наших гравців, мала б знецінити (і таки знецінила) нічия з Фінляндією, то ступінь його “девальвації” після матчу з казахами навіть важко визначити. Образно кажучи, якщо нічия з Фінляндією була неприємним нокдауном, то “полюбовний” рахунок у грі з Казахстаном – це вже глибокий нокаут.  На тлі гнітючих вражень від двох поєдинків у Києві відносний успіх у Сен-Дені під Парижем  видається якоюсь аномалією, на кшталт погожого сонячного дня серед похмурого, дощового тижня. Складається враження, що якийсь вершитель футбольної долі вирішив злісно пожартувати над нашою збірною, мовляв, ага, вам дуже сподобався рахунок 1:1 у першій грі – тіштеся ним і в наступних матчах…

Тішитися, звичайно, нічим. Все йде до того, що чемпіонат світу в Катарі наступного року може обійтися без нас. І звинувачувати в цьому наші збірники мають не травми, не суддівські рішення і не підступи коронавірусу, а свою власну недолугість і нездатність скористатися своїм шансом. Їх, отих шансів “запечатати” гру задовго до її закінчення, у футболістів збірної України було цілком достатньо, щоб уникнути такого ганебного  ендшпілю. Звісно, на тлі, приміром, домашньої поразки Німеччини від Північної Македонії результат матчу в Києві виглядає не настільки вражаючим, але що нам до німців – вони, врешті-решт, все ж вирішать свої проблеми; уявити Кубок світу без Бундестіму неможливо, а от без нас – цілком звично. А тепер вже й цілком реально. Та що там чемпіонат світу – тут треба хоча б не зганьбитися через кілька місяців на Євро-2020, тим більше що гра нашої команди на таку можливість нині дуже прозоро натякає. Дивлячись (переважно у супроводі матюків) за діями гравців нашої команди у матчі з казахами, починаєш краще розуміти, чому поява Зінченка в основному складі “Манчестер Сіті” стає центральною подією для української спортивної преси. І чому Малиновський здебільшого задовольняється роллю гравця ротації в “Аталанті”. І чому Яремчуку краще не шукати щастя у топ-чемпіонатах, а тихенько вдовольнятися статусом першого парубка на бельгійському селі. І чому для Михайличенка футболка збірної України видається ще надто великою. І чому “Ференцварош” – саме підходяща команда для Зубкова… Андрій Шевченко, звісно, не може бити по воротах суперників замість своїх підопічних, але чому, приміром, Шапаренко, котрий дуже непогано провів гру з Францією, в матчі з Казахстаном був зовсім “ніякий” – щодо цього (і не лише) до головного тренера і його штабу можуть виникнути запитання.

Навмисно не торкаюся в деталях перебігу самої гри – думаю, хто хотів, той її дивився – теж, не виключено, в супроводі нецензурних висловлювань. Залишу це колегам, які передають деталі поєдинку в стилі поліцейського протоколу: той того на такій-то хвилині штовхнув, той тому зробив підніжку, той того вдарив ліктем… Останнього дня березня збірна Казахстану, напевно, сама цього не очікуючи, вдарила команду Андрія Шевченка, яку вже почали возносити до небес, під самісіньку здуховину. Наскільки нищівним був цей удар – дасться чути уже восени. Але перед цим доведеться пройти через Євро-2020, яке вже зараз очікується з обгрунтованим побоюванням…

Ігор ДУДА   

 

 

 









Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*