gazpostach

Його заповіт

Він ретельно тупотів перед кабінетом черевиками, струшував сніг з куртки, який «доніс» аж до дев’ятого поверху – у редакцію. «Не буду довго вас займати. Розкажіть про заповіт», – за такою рішучістю, здається, ховав ніяковість. Спершу виглядало так, що цей молодий чоловік вступив на стежку війни за спадок, мабуть, оскаржує заповіт, укладений не у його користь. Бо ж у його віці рано щось комусь заповідати. Але, ні… «Суто теоретично: я помираю, кому перейде моя власність? Є старенька мати, старша непутяща сестра і нормальний молодший брат. Я не проти, щоб мій будинок успадкувала мама і брат, але тільки не сестриця – вона усе життя висить на шиї у матері. Та найліпше було б, якби будинок перейшов Алінці – дочці брата».

Я відповідаю, що за таких обставин варто укласти заповіт у користь Аліни. Власне, це і є вичерпна відповідь. Відвідувач не зводиться зі стільця, чогось чекає… Він так і не зняв кепки, мне у руках рукавиці. «Але якщо я передумаю віддавати усе Аліні?» «Тоді скасуєте заповіт», відповідаю. І раптом він каже: «А я й справді помираю. І не знаю, як мені вчинити. Аліні уже пообіцяв будинок, щоправда, у 17 років айфон 7 більше означає, ніж якась хата. Вона, здається, навіть не запам’ятала, що я їй обіцяв… Але якщо розповіла батькові, то вийде трохи зле».

Йому з вигляду років тридцять п’ять, може, трохи старший. Починаю розуміти, що лисина під кепкою – не данина моді. Хворобливий? Певною мірою, так, але «не до вмирання», як у нас говорять з наголосом на перший склад.

Проте у Володимира – рак. Ось уже чотири роки він бореться, хвороба не відступає, радше – перемагає. Учора разом з другом він ходив робити МРТ. Друг мало його не хоронив, коли лікар озвучував невтішні результати: метастази ринули в інші органи. Саме друг підштовхнув: готуйся, роби заповіт та інше.

Володимир це розповідає спокійним голосом, без надриву. Я ж для підтримки бесіди лепечу: щороку рак діагностують у 130 тисяч українців. (Лише вчора прочитала цю статистику і запам’ятала.) Здається, мої слова мали б трохи нівелювати страхітливість життєвої драми цього чоловіка, але це радше для мене, він й так спокійний.

«Вчора я подумав: заповім я Алінці хату, хоч їй вона і не потрібна – тато збудував великий будинок, мама-заробітчанка придбала квартиру в Тернополі.  І що?… Чекатиму у стінах хати, поки зійду з цього світу? А я ще багато чого не побачив. Колишній однокласник, який робить сири на півдні Італії, кличе: «Приїжджай, поживеш у мене, а не схочеш – поряд здають в оренду хатину. Поїздиш, побачиш Вічне місто, Венецію, Флоренцію й багато іншого, заради чого люди долають тисячі кілометрів». От я думаю: як вчинити? Продати хату (вийде якихось 30-35 тисяч доларів) і рванути за ці гроші у світ. Але якщо не встигну… Не встигну продати, а заповіту не буде…»

Пояснюю: спадкоємцем першої черги є матір, тобто спадкуватиме вона, якщо не буде заповіту. Сестра і брат – спадкоємці другої черги, відтак, закликатимуться до прийняття спадщини лише за умови, що відмовиться матір. Врешті, можна укласти заповіт і водночас продавати будинок. І скасувати його, якщо договір купівлі-продажу відбудеться.

«Оце останнє мені дуже підходить, оце я і хотів почути» – пожвавився чоловік.

Ми ще довго розмовляли. Володимир говорив, що не сповідається, а багато «напартачив» у житті. Подумки сповідається, а до священиків має засторогу – «вони ж люди». Колись мав добру посаду, був серед регіоналів у сусідній області. Коли переміг Майдан, розрахувався («дурний, думав, будуть переслідувати») і поїхав у Францію на заробітки. Там «заробив» рак. Проживав перших півроку у Парижі в цілковитій антисанітарії – прохідну кімнатку, а точніше, диван, орендував у румунських циганів. Тоді й почав хворіти. Повернувшись, приїхав на Тернопільщину – поближче до родини.

Власне, цей текст я планувала викласти у формі роз’яснення із царини спадкового права, бо саме за юридичною порадою звертався до редакції Володимир. Але… Чужі життєві долі, буває, залишають у журналістському сприйнятті такі борозни, що самі формують канву публікацій. Тож, мабуть, грунтовніше про заповіт та спадкування за законом – в одній із наступних публікацій на прикладі, що не так вражатиме.

… На прощання Володимир сказав, що ще має надію, «бо немає такої людини, яка не сподівається на диво».

 

Ольга КУШНЕРИК







Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*