Історія сучасного Тараса Бульби

«Якби вони тільки знали, як я їх люблю! А коли дивлюся, як вони, рідні брати, мої сини, які з дитинства були найкращими друзями, бачать одне в одному ворога, самому повбивати їх хочеться. Клята політика! Клята війна!..»
З цим чоловіком ми познайомилися на відпочинку в Одесі. Він працює завгоспом на одній з турбаз. Невеличкого зросту, худорлявий, з чорними, мов смола, вусами. Володимир Петрович завжди усім усміхався, сипав жартами, залицявся до жінок. Я подумала, що в нього немає сім’ї. Та, коли познайомилися ближче, була приголомшена почутим.
Володимир Петрович родом з Молдови. Коли йому не було й п’яти років, батьки переїхали в Україну. Тому чоловік каже, що у нього дві Батьківщини, і обидві він любить і шанує. Тут він ріс, навчався. Служив в армії. Звідси пішов воювати в Афганістані.
Одружився. Кохана народила йому двійню – Ігоря й Андрія. Володимир Петрович пригадує той день, коли забирав дружину з синами з пологового. Як радів. Як допомагав коханій міняти пелюшки, вкладати дітей спати. Попри це гарував на двох роботах, щоб його сім’я мала усе найнеобхідніше.
Коли хлопцям виповнилося три роки, в сім’ї сталося горе. Їхня мама померла – увірвався тромб в серці.  Це було настільки несподівано і страшно, що й донині, коли Володимир Петрович згадує ті дні, у нього тремтять руки, з очей котяться сльози. Чоловік з того часу так і не одружився. Каже, що його половинка чекає на нього на небі.
Він присвятив себе синам. Виховував їх справжніми чоловіками.
«Я завжди говорив їм, щоб трималися купи. Щоб захищали один одного. Вони слухали мене і не розуміли, як може бути по-іншому».
Виявилося, може…
Хлопці пішли в армію. З тих пір все змінилося. Ігор став патріотом України. Андрій же дивився на нього з насмішкою і говорив, що це не держава, а руїна.
Тож, коли почався Майдан, Ігор був одним із перших, хто відстоював честь держави, стояв за проєвропейський вибір. Був під снайперськими  кулями на Інститутській. Витягував поранених, хоронив товаришів. У той час Андрій відсиджувався вдома. Якось він познайомився з дівчиною з Донбасу, яка приїхала в Одесу на відпочинок.
«Андрія мов загіпнотизували. Він вірив кожному слову, слухав її. Таке враження, що якби сказали йому вбити батька з братом, він так би й зробив. Це був вже не мій Андрій», – з сумом пригадує батько.
Коли почалася війна на сході, Андрій зник. Батько не знав, де він. Ігор також переймався долею брата. Чув від знайомих, що бачили Андрія на фронті. Тож Ігор, не роздумуючи, пішов добровольцем в АТО, свято вірячи, що брат вчинив так само. Думав, що знайде його, допоможе, якщо той потрапив у біду.
Ігор воював довго. Потрапив під обстріл. Вибухом гранати йому відірвало руку. Повернувся додому калікою.
«Ви би бачили його очі. Він, як мале цуценя був, ображений на увесь світ. Постійно мовчав, ходив сумний, понурий. Я намагався з ним поговорити, розпитати. Та результату не було. Аж якось, коли він прийшов додому напідпитку, я знову почав розмову. Тоді він не витримав, розплакався й сказав: «Тату, він там, на боці ворога. Він «сепар», – чоловік опустив очі. По мужньому обличчю покотилися сльози. Йому було і соромно, і боляче одночасно. На цих словах Володимир Петрович встав з-за столу і вийшов.
Потім персонал турбази розповідав: Ігор дізнався про те, що Андрій воює на тому боці, коли потрапив у полон. Більше того, Андрій вбив його найкращого друга…
Володимир Петрович практично живе на турбазі, не хоче повертатися додому. Бо Андрій відрікся від сім’ї, а Ігор з горя запив так, що деколи не впізнає рідного батька, виганяє з дому, б’є.
«Так соромно за них. Інколи хочеться сказати, як Тарас Бульба: «Я тебе породив, я тебе й уб’ю!» За що воюють, кого захищають? Поясніть, бо я не розумію!»
Зоряна ДЕРКАЧ