Повідомити новину

Поширити:

Учора, 12 грудня, виповнився рік, як не стало нашого колеги, хорошої людини, цікавого співбесідника, невтомного природолюба і неперевершеного майстра світлотіней Богдана Михайловича Приймака (1948 – 2016). Помолімося ще раз за його світлу душу.
Його барвиста життєва дорога обірвалась на сумній станції між двома ювілеями. У 2013 році у дружньому  редакційному колі «Свободи» ми, його колеги по газетному цеху, сердечно вітали Богдана Михайловича, заслуженого журналіста України, із 65-літтям.  Працівники нашого часопису різних поколінь: ті, хто працювали з ним не одне десятиліття, і ті, що знали  його лише за унікальними світлинами, щиро бажали йому  активного довголіття, міцного здоров’я, сімейної злагоди та безмежної радості від талановитих дітей і щебетливих онуків, про яких пан Богдан справді піклувався, як зразковий батько і турботливий дідусь. І ніхто не міг собі навіть уявити, що до сімдесятирічної зупинки йому вже не судилося дійти.
Богдан Михайлович був з когорти тих майстрів, для яких фото не просто аматорство, чим, як це не прикро, сьогодні грішить чимало періодичних видань, а високе мистецтво про наше з вами життя, неповторний літопис  часу на високих регістрах творчості.
А втім, не буду вишукувати красномовних епітетів, скажу лише, що за понад сорок років роботи фотокореспондентом, в яку він завжди вкладав неординарний талант і незвичайний ракурс, його знімки прикрашали сторінки колишньої популярної молодіжки „Ровесник”, благословенної ідеологом національної незалежності В’ячеславом Чорноволом „Західної України”, численних загальноукраїнських видань. І звичайно ж, півтора десятка літ світлини у „Свободі” та її спортивному дітищі „Гол-плюсі” були саме його – фірмового авторства.
Варто згадати і про те, що фото світлої пам’яті пана Богдана додали шарму кільком документальним, краєзнавчим та поетичним книгам тернопільських літераторів. А з нагоди свого шістдесятиліття Богдан Михайлович організував персональну виставку своїх мистецьких перлин в обласному краєзнавчому музеї. До речі, чимало з них принесли тернопільському фотомайстрові загальноукраїнське визнання. Він був неодноразовим лауреатом міжнародних та всеукраїнських фотоконкурсів.
…У пенсійному віці цей невисокий на зріст сивочолий чоловік, збагачений життєвою мудрістю та вагомим досвідом, свій диво-інструмент, на превеликий жаль, примостив на „лаву запасних”. Його все більше захоплювало домашнє господарство, заспокійлива музика особистої пасіки на медоносній Гусятинщині, щасливі онуки, і ще з часу активної творчої праці філософський погляд на повсякденну суєту, жартома любив повторювати, що в усьому винуваті лемки і москалі. А коли жарти закінчувались, всерйоз говорив про любов до України, переживав за її майбуття, цікавився політикою. А коли аргументи палкої суперечки закінчувались, на його привітному обличчі розпливалась сонячна посмішка і він по-дружньому казав: «Хлопці, бережіть себе, бо вся ця суєта нічого не варта».
Уважно вислухавши скарги когось із компанії про напружений ритм життя і нервові стреси, добродушно радив готувати чай з мелісою, яку сам вирощував і щедро роздавав друзям і знайомим.
З того часу минуло вже чимало часу, а мені чомусь досі пам’ятається його дзвінкий сміх, анекдот про жидів і баночка липового меду, яку Богдан він душі подарував до чаю. Бери, мовляв, у мене є його вдосталь. Вистачить і дітям, і внукам. Здається, дрібниця, але ця мить у пам’яті закарбувалась надовго. Не знаю, чому, але сьогодні можу припустити, що річ, мабуть, була не у вартості гостинця, а в щирості його безмежної душі, творчій натурі талановитого митця, котрі, як зіницю ока, дбайливо зберігаємо в золотому фонді редакційного архіву і передаватимемо її майбутнім поколінням, як найдорожчий скарб світлої пам’яті Людини з великої букви і неперевершеного фотомайстра.

Богдан НОВОСЯДЛИЙ

На знімках – ось такі воістину мистецькі диво-картинки Богдана Приймака, які він майстерно вихоплював із буденної прози життя, прикрашали найавторитетніші всеукраїнські та обласні видання.