gazpostach

І тільки очі…



2311Хотілося залишити все і втекти. Марта сиділа біля вікна, вбираючи весняне сонечко, яке зігрівало світ, але чомусь обпалювало серце. Кожен дотик теплого промінчика вдивлявся в її сіро-блакитні очі й підштовхував зробити крок назустріч змінам. Думки її були далеко, а світ проминав повз. Післясмак улюбленої музики виїдав зсередини, але її не замінити іншою – кожне слово пісні таке рідне.

І ось телефонний дзвінок. «Так. Доброго. Я вас слухаю, Володимире Петровичу. Куди? На котру потяг? Добре. До побачення».

Вона працює редактором у видавництві, вивчала психологію, тому в співпраці з авторами відчувала себе як цукор в каві. Цього разу її не цікавило ні хто автор, ні скільки часу там доведеться згаяти. Просто тікала від буднів.

П’ять годин торохкотіння коліями – і Марта приїхала. Таксі вже чекає, щоби відвезти її кудись, де вона ще не була. Зазвичай  ця ділова дама не витрачає час на безглузді прогулянки, цього ж разу вона вирішила дати вихідний своєму внутрішньому трудоголіку й пройтися містом.

Рукопис книжки перечитала ще в дорозі. Головний герой чимось її зачепив, в’ївся в її думки і не відпускав. Вигаданий нібито персонаж, але все ж…

Весняна спека відібрала бажання йти пішки, тому Марта повільно вийшла на зупинку й вирішила поїхати маршруткою. Чекати довелося недовго. Кинула поглядом по салону, обираючи зручне місце. Ненароком помітила синювато-сірі очі чоловіка в спортивному костюмі. Він якось загадково дивився у вікно. Захоплення очима незнайомця було втрачено, щойно вийшла на своїй зупинці.

Наступного дня вранці вона вже мала бути на зустрічі з автором. Маршрутка більше нагадувала банку з консервованими огірочками, які Марта щоліта бачила в бабусі на ганку. Переповнена маршрутка немов би чекала її і лишила одне вільне місце біля самісіньких дверей. Ледве втиснувшись, передає гроші за проїзд. Піднімає голову. І… його очі. Знову. Погляд тепер не у вікно, а на неї. Дві пари очей одного кольору, але різного відтінку, трималися міцно, ніби не хотіли відпускати одне одного в швидкості руху. Ще кілька зупинок – і маршрутка вже порожня.

Їй час. Марта піднімається і бачить, що він також готується виходити…

– Дівчино, у вас неймовірно красиві очі.

До зустрічі залишилось ще півгодини, і в них є час, щоб познайомитися. Його звати Денис, і він має зустрітися зі своїм батьком.

– Ось і тато – Олег Станіславович.

– Олег Станіславович? Карпенко? – здивовано перепитала жінка.

– Добрий день, Марто. Бачу ви вже познайомились з Денисом. Він і є прототип головного героя моєї книжки. Я вам про нього розповідав по телефону…

Ольга ТКАЧЕНКО









Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*