Хай Україна знає своїх героїв

Хочу розповісти усій країні, всьому світові про свого рідного брата, Сидорчука Миколу Вікторовича – старшого лейтенанта, командира 3-го взводу охорони 8-ї роти охорони 3-го батальйону охорони Генерального штабу Збройних сил України. 17 жовтня він мав би святкувати своє 24-річчя.
Серце обливається кров′ю, а душа несамовито кричить, коли розповідаєш  про таку дорогу людину в минулому часі. Мій брат народився в селі Малі Вікнини Збаразького району. Як пишався тато! Як тішилася мама та дідусі й бабусі! Мені тоді було 2 роки та 4 місяці, і я мало що розуміла. В дитинстві Коля був таким гарним, як дівчинка. І, як усі діти, не вимовляв усіх звуків, найважче йому давалася буква «к». Його запитували «Як тебе звати?», А він  казав: «Оля». Брат ріс дуже допитливим, кмітливим, розумним і добрим хлопцем. Напевно, тому в школі на різні свята Коля був лише позитивним персонажем – Миколаєм, Дідом Морозом. Його завжди ставили за приклад іншим, батьки з гордістю ходили на батьківські збори і раділи синовим успіхам.
Наколядувавши на Різдвяні свята, Коля віддав усі свої гроші, аби  мені купили сережки. Ось таким він був – добрим, чуйним, щирим. На «відмінно» закінчив Вишнівецьку музичну школу. Мав багато друзів, був фанатом футболу. Не одна дівчина потайки була закохана в нього.
Після закінчення школи Коля вступив до Національної академії Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у Львові. Багато хто не вірив, що син селянина зміг сам, без сторонньої допомоги, чи, як у нас кажуть, без блату, стати офіцером.
Спочатку було дуже важко, але сімейна підтримка і молитви до Бога – найсильніші. Коля провів у стінах академії 4 роки. Коли приїжджав додому, кожного разу, з кожною новою зустріччю я помічала, як брат мужнів.
28 лютого 2015 року він отримав посвідчення офіцера і звання лейтенанта. Його направили на службу до Києва. Неможливо словами передати, з якою великою гордістю ми по телебаченню дивилися на свого Колю, який 9 травня перед Президентом приймав присягу у молодого покоління. Про службу Коля мало що розповідав. Уже пізніше ми дізналися, як він, молодий офіцер, переживав і страждав, коли доводилося возити по домівках тіла загиблих у зоні АТО товаришів по службі та добровольців. Навіть важко уявити, як його чутливе серце це все витримувало, пропускало крізь себе сльози матерів, дружин та дітей…
Він нас беріг, а на себе не мав часу… Ви тільки уявіть, він був учасником АТО на території Луганської і Донецької областей, і лише через місяць перебування там повідомив нам про це. Не хотів травмувати рідних, усе переживав сам… І лише з Божою допомогою зустріли ми Колю на рідній землі.
Він обнімав нас, і з його очей текли сльози. Тоді я зрозуміла, наскільки йому було там нестерпно важко. Приїхавши у рідне село, Коля на колінах дякував Богові за щасливе повернення та цілував землю. Вдома пробув лише 10 днів і знову до служби. Ну, хіба це справедливо?! Чому йому не дали часу для реабілітації? Це так українська армія дорожить своїми героями?
А психологічна травма через півроку дала про себе знати. Коля почав скаржитися на сильний головний біль. Проте ніхто з його керівництва не звернув на це особливої уваги, не повідомив батьків. Лише 5 червня, коли йому було вже дуже погано, зателефонували нам. Чому медики лише через три дні госпіталізували його?
«Бо загрози життю не було», – відповідали безсердечні на наші запитання.
8 червня 2017 року сталася страшна біда – ми втратили дорогу нам людину, без якої кожен день – це сірі будні. Коля разом із татом і швагром добирався в лікарню на метро. Військове керівництво навіть не забезпечило його транспортом. Поки рідні стояли у черзі за жетонами, Коля пройшов за посвідченням. А вже через 5 хвилин його знайшли на платформі неживим. Він потрапив під поїзд… Як?! Чому?! Ніхто не бачив, немає жодного свідка, крім машиніста. Але той вигороджує себе. Виливає бруд на  людину, яка на фронті заради нашого спокою ризикувала життям і здоров’ям. На превеликий жаль, таких героїв, як мій брат, полягло вже багато. Чи хтось буде відповідати за це? Сумніваюся… Але якщо їх омине людський суд, то Божий розсудить по справедливості. Там не відкупитеся!
Але як жити далі? Як дивитися на зчорнілих від горя батьків, бабусю, на брата, для якого Коля був і залишається взірцем. Як кожного вечора дивитися на телефон і чекати дзвінка від дорогої людини?..
Спи спокійно, любий братику…
А тим часом наша сім′я висловлює щиру подяку за підтримку та співчуття всій родині, односельчанам, священику, однокласникам, педагогічному колективу місцевої школи, колегам, товаришам по службі та всім, хто розділяє з нами це величезне горе. Усі, хто знав Колю, згадайте його і  помоліться  за його світлу душу…
Сумуюча сестра Тетяна СИДОРЧУК,
 м. Тернопіль