26.11.2022 23:51

Повідомити про новину

Поширити:

“…Тільки “полки погані” застарілих мислей і форм і зв’язаних з ними амбіцій та провини – заступають дорогу.
“Потопчімо ті полки погані”… І тоді з роз’ясненими очима і
щирим серцем увійдемо в ті відчинені двері”.

М. Шлемкевич.

Серед видань, що набули найбільшого резонансу, – двотомник спогадів Григорія Костюка “Зустрічі і прощання”. Книги побачили світ у 2008 р. в київському видавництві “Смолоскип”, яке очолює уродженець Тернополя, кандидат філологічних наук Ростислав Семків. Сучасне перевидання “Зустрічей і прощань” – перше масштабне видання в Україні праць Г. Костюка.
Воно особливо цінне для нас тим, що у другому томі вміщені спогади про наших земляків, зокрема філософа, публіциста, редактора, видавця, громадського діяча Миколу Шлемкевича.
Григорій Костюк, зокрема, відзначив: “Це була людина широкомасштабного державного думання, з добротною європейською освітою і культурою, філософ з покликання й з фаху, людинознавець і психолог. Він увесь свій небуденний талант віддав на пізнання людини взагалі, а української зокрема. Пізнанню замуленої бездержавністю української людини Микола Шлемкевич присвятив багато своїх праць…”.
На жаль, його ім’я ще й досі невідоме широкому загалу.
Отже, Микола Шлемкевич (псевдоніми та криптоніми: М. Іванейко, Р. Срібний, С. Вільшина, М. Ш.) народився 27 січня 1894 року в селі Пилява (нині Бучацького району) в родині священника Івана Шлемкевича та Ядвиги Бучацької. Освіту отримав у народній школі в с. Сновидів, навчавсь у гімназії в Бучачі, чотирирічній гімназії у Львові, Віденському університеті (1912–1914 рр., Австрія). Статті на філософські теми почав друкувати зі студентських літ. У 1915 р. в Сновидові М. Шлемкевича, який тоді проживав там, заарештувала російська армія і вивезла у Сибір.
Лише після революції 1917 р. він повернувся в Україну. У Києві працював секретарем редакції “Робітничої газети” (1917–1919 рр.), у видавництві “Книгоспілка”. Цю діяльність поєднував із політичною – переклав у 1918 р. “Диктатуру пролетаріату” К. Каутського, що вийшла того ж року і сприяла протикомуністичній пропаґанді. Він був свідком зародження та занепаду незалежності України.
Після встановлення більшовицької влади М. Шлемкевич зазнав переслідувань і перейшов на нелегалне становище. З Києва він переїхав на Звенигородщину (нині Черкаська область), де вчителював у сільських школах. У 1919 році повернувся в Галичину. Згодом повторно виїхав до Відня продовжувати університетські студії. У 1926 році завершив навчання написанням докторської дисертації “Сутність філософії”. Українською мовою доповнена праця опублікована під назвою “Філософія” у 1934 році. Під псевдонімом М. Іванейко почав друкувати у 1926 році в “Літературно-науковому віснику” нариси на теми української духовності, тут також видрукував цикл подорожніх нарисів “Вітер” (1928–1930 рр.). Повернувшись до Львова після студій у паризькій Сорбонні (1928–1929 рр.), активізувавсь як головний ідеолог (був членом Проводу) політичної організації Фронту національної єдності, редагував двотижневик (від 1936 р. – квартальник) “Перемога” (1933–1939 рр.); належав до редакцій щоденника “Українські вісти” (1935–1939 рр.) і тижневика “Батьківщина”.
У 1936 році М. Шлемкевич написав чергову працю – “Проблема української інтеліґенції”.
Після приходу радянських військ у Західну Україну навесні 1940-го нелегально перебравсь у німецьку зону окупації. Під час німецько-радянської війни М. Шлемкевич – співробітник Українського центрального комітету в Галичині, головою якого був знаний учений-енциклопедист В. Кубійович, від 1943 року – член політичної ради при його Президії. У 1942 році М. Шлемкевича обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ).
У 1941–1944 роках він – головний редактор “Українського видавництва” (Краків–Львів); одночасно – і співредактор місячника “Наші дні”.
Наступні сторінки життя та діяльності мислителя пов’язані з еміграцією. Саме там М. Шлемкевич окреслив завдання перед своїми співвітчизниками: “Збудувати духовну батьківщину в скитальській спільності, бути скромними цеглинами задля розбудови незримої “держави душ”.
Отже, з весни 1945 року М. Шлемкевич перебував у Австрії, а згодом – у Німеччині. Прибувши в Німеччину, розгорнув активну діяльність. Вчителював в українській гімназії у м. Берхтесґаден, учасник реорганізації Українського державного центру, створення Української національної ради та видання “Енциклопедії українознавства” під орудою В. Кубійовича, співредактор журналів “Проблеми” та “На чужині”, співпрацював із письменницьким об’єднанням “МУР”. Наприкінці 1945 р. організував видавництво “Українська освідомна служба”. У 1946 року за його участю вийшов перший випуск нової книжкової серії “Життя і мислі” – “Українська синтеза або українська громадянська війна”. Наукові розвідки публікував у записках Української вільної академії наук, членом якої був, і НТШ. Уже біженцем у Відні та Мюнхені – співзасновник і заступник голови Екзекутивної ради УНР.
У 1949 році М. Шлемкевич переїхав до США. Тут він жив у Елізабеті, а згодом – у Кренфорді неподалік від Нью-Йорка і став однією з найпомітніших постатей серед аме­риканських українців. Продовжую­чи співпрацю з редакцією “Енцик­лопедії українознавства”, брав участь у створенні Літературно-мистецького клубу в Нью-Йорку, у квітні 1950 року став співзасновником Союзу ук­раїнських національних демок­ратів, а на початку 1960-х заснував Ук­раїнський науково-публіцистичний інститут. Завдання цього інституту М. Шлемкевич вбачав у поширенні найрізноманітнішими способами – від листування до друкування довідників і готування статей в ен­циклопедії різних країн – інформації про Україну, її пробле­ми. До виконання цієї місії прилу­чався не лише як організатор та ініціатор, а й як автор.
Микола Шлемкевич також значну увагу приділяв патріотичному вихованню дітей і молоді. Прихильник та співробітник Пласту, один із світлих умів діаспори, він кинув гасло: “Відшукання загубленої української людини”. Реалізуючи його, молодь, окрім численних і постійних постів у Пласті, охоче займалась українознавчим шкільництвом, українознавством, далеко від домівок вивчала побут та традиції українців.
У 1956 році М. Шлемкевич заснував видавництво “Ключі”, в якому друкував журнал “Листи до Приятелів” та книжки – власні й інших авторів. Його обрали дійсним членом (академіком) Української вільної академії наук, і він зайняв провідне місце у її філософській секції.
Услід за книжкою “Українська синтеза чи українська громадянська війна?”, що витримала два видання (1946 і 1947 рр.) в Мюнхені, у Нью-Йорку побачили світ нові праці: “Загубле­на українська людина” (1954 р.), “Галичанство” (1956 р.), “Верхи життя і творчості” (1958 р.). Ще одна підготована книжка “Християнський ренессанс” так і не була опублікована. У цих книжках, відзначили в посмертному слові співробітники журналу “Листи до Приятелів”, наче реалізувався весь життєвий шлях їх автора, шлях че­рез дві війни, революцію, через ка­тастрофи, що їх принесли Україні і світові два тоталітарних режими – сталінський і гітлерівський. “Висока освіта й культура, допитлива думка, чисте й чесне українське серце надали цим книжкам трива­лого значення. У них Шлемкевич зводить бій за перемогу людини, зокрема української, над злово­рожою силою. У них також бачи­мо Його, як людину, що любить свою вужчу батьківщину Галичи­ну, а водночас є справжнім соборником-патріотом усієї України”. Журнал “Листи до Приятелів” і став, по суті, головним твором останнього періоду життя нашого земляка. За­снований у 1953 році часопис вигідно вирізнявся з-поміж інших видань діаспори тематичною бага­тогранністю, глибиною дослідження й водночас попу­лярністю викладу. Миколу Шлемкевича як редактора цікавило бук­вально все, що стосувалося ук­раїнства – від історії до побуту, від галицьких князів до сучасних по­етів, акторів та художників.
Серед авторів часопису були не тільки відомі у діаспорі вчені, митці, журналісти, а й популярні в Україні письменники і публіцисти. Читацькими симпатіями Ми­кола Шлемкевич дорожив особливо. Невипадково останніми словами, які він продиктував дочці Марті для читачів часопису, були: “Повторна недуга (перед тим, у жовтні 1965 р. М. Шлемкевич переніс важку опе­рацію – В. К., Б. М.) знову прикувала ме­не до ліжка. Тому спізнюється і це число. Ми постараємось цього ро­ку надолужити число сторінок, щоб наші читачі не втратили нічого. Щи­ро дякуємо всім, хто допоміг це число закінчити”.
14 лютого 1966 року хвороба докінчила свою чорну справу. М. Шлемкевич поховали у м. Пассейк (штат Нью-Джерсі) у США. Співчуття висловили найвідоміші представники української діаспори.
Відразу ж за некрологом “Листи до Приятелів” опублікували ос­танню статтю М. Шлемкевича – “Реабілітація мертвих”. У ній ав­тор підмітив прикру особливість преси – намагання якнайболючіше вколоти відомих людей за життя, а добре слово мовити вже після їх смерті. Так деякі видання діяли, зокрема, проти Івана Франка, митрополитів Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого.
Продовжуючи цю думку, скаже­мо: комуністичні видання чинили ще підліше. Вони просто не помічали тих представників діаспори, які не були одурманені “всеперемагаючим вченням мар­ксизму-ленінізму”. Тож імена багатьох наших славних земляків залишалися невідомими на їх батьківщині.
У 1992 році київське видавництво “Фенікс” благословило монографію М. Шлемкевича “Загублена українська людина”. Його праці почали публікувати періодичні видання України. Детальну розвідку Володимира Мельника про Миколу Шлемкевича вмістив щорічний збірник “Тернопілля’95”. Згодом побачили світ повніші публікації у газеті “Тернопіль вечірній” Богдана Мельничука й Ольги Ліщинської – у журналі “Дзвін” та газеті “Русалці Дністровій”. У 2008 р. в 3-у томі “Тернопільського Енциклопедичного Словника” також подано його біографічні дані.
Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Тараса Шевченка та Івана Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності, шукав доріг до кращого майбуття українського суспільства, до його морального зміцнення і державного оформлення.
Як прихильник демократичних принципів – високо цінив публіцистику і пресу, вважаючи її основою народоправства. Як філософ – досліджував проблеми типології, зокрема, психоетнічного портрету сучасного українця. Книга “Загублена українська людина” стала підсумком інтелектуальних пошуків вченого, котрий вірив, що в умовах незалежності й свободи його народ здатний стати у ряд цивілізованих та гідних оптимістичного прийдешнього.
Микола Шлемкевич із вірою в майбутнє оновлення й ствердження соборності українства натхненно писав: “Тепер можемо ствердити, що ми ніколи у новіших часах не були такі зближені й такі зрівняні в пересічі, як сьогодні…
…Ніколи в новіші часи не були ми такі одностайні, такі близькі. Двері глибокої соборності у взаємному розумінні та взаємній любові відчинені тепер навстіж. Тільки “полки погані” застарілих мислей і форм і зв’язаних з ними амбіцій та провини – заступають дорогу. “Потопчімо ті полки погані”,  – і свідомість, і совість повторяють слова Івана Франка. І тоді з роз’ясненими очима і щирим серцем увійдемо в ті відчинені двері”.
Хіба не актуальні його слова для сьогодення?
Віктор КАРПОВИЧ, Богдан МЕЛЬНИЧУК
 

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.