Дві долі…Дві протилежності…

 

Він був звичайною людиною. Чуйним,  емоційним, відкритим.  Завжди міг підтримати друзів. Його блакитні очі світилися  добром. У нього не було ворогів, тому що у такої людини їх не може бути. Він умів любити. Любити тією чистою і щирою любов’ю, якої так мало залишилося в цьому брудному світі. Він був ідеалом. Але ідеалом лише людини …

Два життя. Дві долі. Два еталони. Дві протилежності. Ангел і людина.  Хто б міг подумати, що їх шляхи перетнуться? Долі сплетуться… З’єднавшись в одне ціле, і уже ніщо не зможе їх розлучити …

Він йшов вулицею. Насолоджувався тією красою, яка буває лише навесні. Він так і не зрозумів, чому того дня вирішив піти не звичною дорогою, а через маленький скверик. Він йшов, дивлячись на блакитне небо, і раптом погляд зупинився на чомусь незвичному. Помітив маленьку фігуру, що сидить на краю даху. Начебто дівчина. Довге русяве волосся розвивається на вітрі. Біла сукня до п’ят. У хлопця всередині щось обірвалося. Серце забилося в страшному пориві вистрибнути з грудей і лягти біля ніг прекрасної дівчини. Підійшов ближче. Він не пам’ятав, скільки часу дивився на істоту, яка здавалася йому найпрекраснішою в світі. Отямився лише тоді, коли прекрасні риси стали менш помітними в  сутінках. Тоді він різко побіг, злякавшись, що не зможе повернутися додому.

Наступного дня ноги самі пішли в  сквер, до будинку. Він  милувався незнайомкою. А серце калатало і горіло вогнем. Наступні два місяці минули як уві сні. Юнак щодня ходив до будинку. Він змінився, став понурим і байдужим до всього. Друзі не могли впізнати його. Він перестав зустрічатися з ними, тому що цілими днями сидів біля будинку і дивився на дівчину.

Одного дня зважився. Купив букет білих троянд і піднявся на дах. Зблизька вона здавалася ще прекраснішою. Мовчки підійшов до неї, впав на коліна, поклав до її ніг троянди. Вона навіть не ворухнулася.

Час наближався до опівночі, а він все стояв на колінах перед нею. Вона чекала, поки він заговорить. Але він мовчав.  Нарешті вона озирнулася. Хто ж прийшов до неї цього разу? Схилена голова, букет троянд біля її ніг … Заманливо … І ні звуку. Вона знову подивилася вдаль. «Коли-небудь він піде», – подумала.

Минули години. Нічого не змінювалося. Їй вже починало це набридати.

– Будеш мовчати? – запитала.

Хлопець здригнувся, підняв голову, і подивився прямо в чорну прірву очей.

– Мені не потрібні слова, щоб показати свою любов, її не передати словами.

Дівчина на мить зніяковіла. Таке вона чула вперше.

– Іди, – сказала вона.

– Як хочеш, – відповів.

І пішов. Але знову щодня приходив, а вона бачила це. І відчувала, що в ній відбуваються зміни. Вона більше не зневажала його,  а почала відчувати щось незнайоме, раніше непізнане. І їй це не подобалось. Якось він знову прийшов до неї на дах, тому що більше не міг чекати. Прошепотів: «Я кохаю тебе». Вона повернулась і закричала:

– Що тобі від мене треба?  Не чіпай мене!

– Але я не можу…

Вона вирішила, що він сам знайшов свою смерть. Занадто глибоко він забрався до неї в душу. Він немов запалив вогонь, а вона боялася тепла і світла. Минали години, а він стояв і дивився на неї, його переповнювала ніжність.  І раптом вона здалася …

Підійшла до нього. З очей хлинули сльози. А вона не розуміла, чому по її обличчю ллється солона вода.

– Іди … Будь ласка … Відпусти … І я піду … Ми забудемо … Ми не можемо бути разом … Ти – людина .. Я – ангел .. Тільки відпусти … – шепотіла вона.

– Ні, я помру без тебе.

Їх пальці переплелися, губи злилися в поцілунку. Вони не могли бути разом, але вони стали єдиним цілим. І тому розчинилися. Розчинилися в нескінченній любові.