Повідомити новину

Поширити:

Актуальні нотатки з приводу болючих проблем української дійсності
  Із наближенням чергової річниці Жовтневого більшовицького перевороту (Великої жовтневої соціалістичної революції 1917-го)  мене заскочили роздуми про роль категорії правди у суспільному житті незалежної України. Проводирі і натхненники Революції Гідності не втомлюються бравувати досягненнями у царині свободи слова та друку, адже цим забезпечено очищення суспільної свідомості від пережитків тоталітарного комуністичного режиму. Визначальну роль у цьому процесі відіграли загальнодержавні інформаційні телевізійні канали, що пропонують співвітчизникам широкий спектр аналітично-просвітницьких програм: репортажі та інтерв’ю, коментарі та розслідування, ток-шоу і прайми, Щоправда, кількість охочих дивитися такі програми поступово зменшується, бо штатні учасники таких дискусійних заходів намагаються довести свою правоту за допомогою відвертих спекуляцій та аморальних вивертів, послуговуються арсеналом «штучно сформованих псевдоправд і смислових новотворів». Тому цілком логічно постає риторичне запитання – якими ж перевагами володіє журналістика незалежної України, порівняно із журналістикою тоталітарного Радянського Союзу.
Відповідь спробував відшукати у дисертаційному дослідженні «Правда як соціально-комунікаційна категорія журналістики» здобувача наукового ступеня доктор філософії Світлани Петренко. Тут науковець зауважує, що в умовах панування марксистсько-ленінської філософії категорії правди «трактувалися як «загальні форми буття і мислення, ступені пізнання світу  й   історичні   форми   процесу   пізнання»,   а   їхня   роль зводилася до відображення «об’єктивної   дійсності,   де   вони   узагальнювали   предмети, процеси   і   відношення».  Саме   на   цій   ідеологічній   основі формувалася  категорія   правди  в   радянському   суспільстві,   радянській журналістиці, свідомості радянських людей».
Далі знаходжу пояснення, що «в  умовах панування   діалектичного  матеріалізму  й  марксистсько-ленінської ідеології поняття «правда» було відірване від   первинних абсолютних сенсів,  закладених   у його метафізичній природі,   і   підмінене   трактуваннями   й   інтерпретаціями   з   чітко  визначених ідеологічних позицій… Трансформована й ідеологічно інтерпретована  (тобто спотворена) «правда» цілеспрямовано вживлялася у свідомість спільноти – радянського народу – через систему партійних засобів масової агітації і пропаганди, що, в результаті, сформували «правду радянської журналістики», відмінну  від сутнісної правди і «правди соціально відповідальної журналістики, властивої країнам розвиненої демократії».
Відчуваю, що наведені цитати лише роздратували непідготовленого читача, а особливо представників поважного віку. Гадаю, що  вони  пригадали відомий анекдот про недолугого студента, який  марнував час у хмільних гулянках. Та коли приїхав на канікули, то під час вечері батько попросив розповісти про ази  філософської науки. Щоб якось викрутитись, лінивець зауважив, що ця наука надто складна для сприйняття простим людом, бо, скажімо, згідно з однією із філософських теорій випливає, що на нашому столі лежить не одна, дві запечених курки. Батько відразу розкусив безсоромника, а тому відрубав: – Що ж, синку, прошу дуже – ми з матір’ю будемо їсти ту курку, яку вона запекла, а ти, якщо ти такий мудрий, – то можеш їсти ту другу».
Шкода, що пізнання істини на рівні колективної свідомості багатократно складніший і триваліший процес. Чи не кожен окремо взятий виборець вже давно розчовпав – створені на кошти олігархів політичні проекти не будуть відстоювати інтереси простого люду. Але під впливом лавини передвиборчої агітації довірливі брати-гречкосії купляються на облудні обіцянки новоявленого месії та знову і знову голосують за махінаторів від політики, бо ті, бачте, вирушають на владний Олімп під  розкрученим політичним брендом.
А чому б нам не покластися на потенціал колективного інтелекту, який допоможе виявити прогресивні ідеї та приховані резерви, насамперед, інтелектуальні, аби спрямувати державотворчий процес у вірному напрямку. А він усім відомий – потрібно відновлювати промисловий потенціал держави із використанням новітніх досягнень науково-технічного прогресу, бо аграрна економіка не забезпечить соціальних гарантій для наявної кількості населення. А розпочинати доведеться із творення структурованої громадської опозиції, яка зуміє прорвати нав’язану олігархами інформаційну блокаду, щоб відкрити «зелену вулицю» політикам нової генерації, котрі здатні генерувати прогресивні ідеї та втілювати їх у життя прискореними темпами.
Вагому роль у цьому процесі можуть відіграти ідеологічні партії, які підпишуть меморандум про консолідацію зусиль, тобто будуть діяти узгоджено на умовах чесної політичної конкуренції, заради прийняття прогресивного законодавства, що стане запорукою суспільного прогресу. Але тут слід відмовитись від шаблонних стереотипів тоталітарного суспільства, а вибудовувати конструктивну взаємодію на основі принципів, що їх сформулював Провідник українського націоналізму Степан Бандера (цей аспект детально висвітлено у моєму дописі «Про сприятливі передумови політичної консолідації», «Свобода» № 93 від 22 листопада 2019 року).
Тут опоненти запитають: чому представники різних політичних течій мають прислухатися до настанов Степана Бандери, коли ними нехтують усі існуючі націоналістичні партії. Відповідь на поверхні – усі разом взяті націоналістичні партії об’єднують лише мализну істинних прихильників націоналістичної доктрини. Переважаюча більшість таких людей – позапартійні, бо досі не бачать дієвої сили, яка здатна трансформувати розрізнені громадські ініціативи у потужний консолідуючий громадянський рух. Як тільки у територіальних громадах набере розмаху процес формування ініціативних груп зазначеного громадянського руху, то і творча активність мас зросте багатократно. У це твердо вірив Володимир Винниченко, а тому й радив у своєму «Заповіті борцям за визволення» розпочинати консолідацію здорових сил української політичної еміграції у партнерстві із націоналістами.
Прикро, що цього досі не зрозуміли представники соціалістичного табору, попри те що їхні соціальні програми дуже схожі. У попередні роки соціалісти вибудовували співпрацю із комуністами, проводили спільні маніфестації на Хрещатику. А коли доходило до конкретних дій, то комуністичні Адами і Єви голосували на догоду олігархам, за «ласки многі і немногі». А Соціалістична партія зазнала шельмування та розколу і залишилася зі старими проблемами біля розбитого корита, проте із щирими помислами та непідробною тривогою за майбутнє держави. У цьому переконує пропонована добірка громадянської лірики буковинського поета Віктора Обдуленка, яку подаємо разом із коментарем на адресу редакції газети «Товариш» –  друкованого органу Соціалістичної партії Олександра Мороза. Через безгрошів’я газета не виходить вже тривалий час, тож добре, що Тернопільщина має направду демократичне видання – газету «Свобода», яка дає можливість комунікації представникам усіх ідеологічних партій.
Василь НЕРУЧОК, координатор ініціативної групи «Естафета поколінь» у Лановецькій міській громаді
 
Шановна редакція!
На жаль, сьогодні, в складний для України час «незалежно-демократичні» ЗМІ не дуже спішать друкувати те, що не подобається нашій керівній верхівці. А люди, з якими мені доводиться зустрічатися в бібліотеках, школах, установах, слухаючи вірші, які народжуються від болю за наше скривджене життя, питають, чому я їх не друкую. Не кожному поясниш, що для того, аби надрукуватися, треба немалі гроші, а наша Верховна Рада в співдружності з урядом так «облагодетельствовали»
(написав російською, бо не знайшов перекладу у «Тлумачному словнику української мови») нас, людей поважного віку, що іноді навіть не знаєш, на що витрачати гроші з тієї жалюгідної пенсії. Та все ж наважився і видаю  цю книжечку в тому варіанті, в якому направив до редакції, дещо додавши з того, що є в моїх записниках, разом зі зверненням до редакції.
Віктор ОБДУЛЕНКО,
м. Чернівці
 
***
Я там, де правди сила є,
До неї припадаю.
Вона і є життя моє,
її в собі плекаю.
І я не жив без помилок,
Та крокував з такими,
Де кожен крок, то був урок,
І я пишався ними.
То були славні імена,
Мені їх не забути —
І зрозумів єства жагу —
На славних схожим бути.
МОЇ ДУМКИ
Коли закінчимо себе топтати,
Багнюкою минуле покриваючи,
Чому уперто лізимо у Штати?
Ба! Навіть гімни розспіваючи?
Коли отямимось нарешті?
Коли почнемо працювати?
Чи вся надія врешті-решт,
Що нас до себе приймуть Штати?
Або Європу задурить до себе,
Спочатку в НАТО влізти з головою,
Дарма, що нас вважають за лакеїв,
Адже ми все одно пропащі…
Бо незалежність, що прийшла,
На жаль, нічому не навчила,
А тій країні, що цвіла,
Коріння вирубали, обсмалили крила.
Вже стільки доларів напозичали і накрали,
Що можна було б світ увесь скупити,
Проте у чварах і гризотах
Під «Слава Україні» мусим скніти.
Бо ота відповідь –  «Героям слава»,
Яку бездумно промовляємо,
Засвідчила, що як держава,
Ми самостійність день за днем втрачаємо.
Як втратили міста і села,
Які незграбно перейменували,
А п’єдестали історичні –
на щебінь й друзки поламали…
На сході гинуть люди, а за що?
Щоб олігархи й далі багатіли,
А, ми перетворившись на ніщо
Мовчали і довіку животіли?..
 
ДО ТИХ, ХТО ПОРУЧ…
Люблю, і гнівом вибухаю
В цей зненависний і підступний час,
І докори шлю їй, бо все життя кохаю
Праотчу землю, що зродила нас…
А може –  ми направду винуваті,
Що промовчали, втішившись малим,
Коли крізь нетрі блуду та розбрату
Покірну неньку нагло повели?..
 
Тепер в державі зрадливість панує
До тих, хто їй всі сили віддавав.
Вона чеснот одвічних не шанує,
А пестить тих, хто честь її продав.
 
Хто з бітами й «коктейлями» гарцює
За масками, сховавшись від людей.
Не правду, а брехню віншує,
Тих перекинчиків ідей,
Які розлогих спітчів наплодили
Про єдність, совість, вірність, честь…
Людей наївних спритно задурили,
А в них самих – та гідність єсть?
Тепер по норах поховались,
Чи за кордон – хто більше вкрав.
До «партійок-блощиць» позаписались,
Або до тих, хто більше грошей дав.
Душа кипить, а розум правди просить
І серце розтривожене болить,
Бо ж на Донбасі смерть безжально косить,
Не зупиняючись й на мить.
А щоб пекельні залпи не гриміли,
Щоб сон і праця мирними були,
Дай Боже Україні силу,
Щоб ми самі себе перемогли…
Грудень 2014, січень-лютий 2015.
 
ЖИТТЯ
Живем, жартуємо, сміЄмося,
А навкруги розвалене життя…
До підлості, до зрадництва вдаємося:
Цинічний глум  – сьогоднішнє буття…
Живем – ще серце не спинилося…
Сварім когось, хоч й сам не без гріха.
Ми через те в багнюці опинилися,
Що нас жага життя не надиха.
Живем – аби ходити, спати, їсти,
Минуле згадувати – плакати за ним.
І це повсюдно:  і в селі, і в місті –
Народ мовчить – бо став німим.
Тож потяг до життя, як відновити?
А вихід є – з колін скоріше встати,
Собі і честь, і правду повернути,
І миром всім країну будувати.
 
ПІСЛЯ ЗУСТРІЧІ З Т.Г.Шевченком
І він писав, і я пишу,
І друзі мої пишуть,
Бо тільки кличем голосним
Порушимо цю тишу,
Що облягла з усіх боків
Терплячкою закута…
А може, встанемо з колін
І розірвем ці пута,
Якими спеленали нас
Оті, що обіцяють,
Коли ідуть на п’єдестал,
А потім забувають?..
Тож знову спробую для вас
Ту мудрість пригадати,
Яку давно, не в гірший час,
мені відкрила мати:
“Ти честь і совість бережи,
На лестощі не піддавайся.
Тим хто в біді – допоможи,
І бідам – не здавайся!”.
 

Теги: аналітика