Дружина не пробачила безпідставні ревнощі

Ярина була в повному розпачі. Бігла в лікарню, не чула під собою ніг. У хірургічному відділенні її зустрів медик, який повідомив:

• З вашим чоловіком все має бути гаразд. Готуємо його до операції.

В коридорі не знаходила собі місця від переживання. А через годину хірург знову заспокоював жінку:

• Я ж казав, аби не хвилювалися. Тепер реабілітація, і благовірний швидко піде на поправку.

Три місяці дружина пильнувала коханого, не відходила ні на крок. Її уже весь медперсонал знав. А лікуючий лікар Павло Степанович навіть посварив її одного разу:

• Жіночко, ну, не можна тут днювати й ночувати. Не пропаде без вас Семен. Наказую вам йти додому і привести себе до ладу.

Ярина й пішла. Але не додому, до церкви сходила помолитися за здоров’я чоловіка. Доньку семирічну Соломійку до мами відвезла, щойно почула, як її Семенчика на пішохідному переході машина збила.

До доці щодня телефонувала. Відпустку взяла, потім ще одну за свій рахунок. Усе робила, аби її чоловік якнайшвидше одужав. Не уявляла долі без нього – кохання всього її життя. У них же така міцна і хороша сім’я. Тому вона все робила заради свого Семена. Дружина навіть коштовності в ломбард здала, грошей бо бракувало. Лікування було дороговартісним. А потім хірург просто ошелешив:

• Ще одне оперативне втручання конче потрібне. Кошти вже шукайте.
• Гаразд, – коротко сказала Ярина, а сама вже й не знала, що має робити і до кого звертатися за допомогою. На роботі в неї і в чоловіка люди грошима склалися. Вона усім була безмежно вдячна. І більше не посміє ні до кого йти з простягнутою рукою. Водій, який скоїв це лихо, виявився звичайним п’яничкою. У нього навіть не варто було нічого вимагати. Його дружина тоді плакала, казала, що її чоловік непутящий, а їм треба на ноги трьох діток ставити.

Тому, добре все обміркувавши, Ярина наважилася взяти кредит у банку. Проценти її відразу налякали. Але це був єдиний для неї правильний вихід.

Та Богу дякувати, після другої операції, у Семена швидко поліпшувалось здоров’я. Згодом його виписали. Тоді почалося їхнє невеселе життя. Семен чомусь ні з того ні з сього став агресивним саме до Ярини.

• Навіщо відпустки брала? – дорікав. – Тепер за що харчуватися і за хату платити?

«Господи, – переживала Ярина, – це ж він ще про кредит нічого не знає. А йому хвилюватися зовсім не можна. Нічого, якось викручусь».

І надумала дружина на ще одну роботу піти. Проте стало ще гірше.

• Де швендяєш? – кричав Семен. – Коханця завела? Хати зовсім не тримаєшся. А я з Соломійкою голодний сиджу. Ти якась дружина чи повна нікчема? Рухайся швидше, ти ж здорова, то я хворий.
• Чого завівся? – заспокоювала його половинка. – Доцю лише лякаєш. Зрозумій, я підробіток знайшла. Нам же кошти потрібні.

З кожним днем ставало все гірше і гірше. З Семеном зовсім несила стало перебувати в одному приміщенні, коли він якось вдарив її.

• Лярва ти, – верещав. – Брат колись правду казав, що з усіма жінками треба суворо поводитися, а то сідають на голову і починають волочитися на всі боки.
• Тобі щось наснилося? Про яку лярву ти городиш? – ніяк не могла второпати розгублена дружина.
• Добрий сусід Іван бачив, як тебе позавчора ввечері авто до під’їзду підвозило. Якийсь мужик тобі навіть руку подавав. І хто ж це такий?
• Співробітник. Він просто проявив увагу і нічого більше.

З того часу у їхній сім’ї спокій закінчився, і Ярині все важче було приховувати синці. Навіть цей недолугий сусід Іван перепрошував:

• Вибачте, Ярино. Крики у вас тепер, скандали. Це все, мабуть, через мене. То я так пожартував якось з вашим чоловіком. Сказав, що у вас є коханець.
• Для вас то був звичайний жарт, а мені тепер з Семеном життя зовсім немає…

Дійшло до того, що вічно знервований Семен  перестав себе контролювати. Ревність, як корозія, роз’їдала його зсередини. Ярина більше не витримувала, подала на розлучення і вступилася до мами. Хоча терпіла і трималась з останніх сил. Набридли його безпідставні ревнощі і звинувачення. Ярина була здатною на все заради чоловіка, та він, на жаль, не оцінив ні її почуттів, ні вчинків…

Життя, попри все, вирувало. І котрогось дня Ярина на вулиці випадково зустріла того самого хірурга – Павла Степановича.

• Пані Ярино, – гукнув він її. – Це ви будете?
• Вітаю, це я.
• А чому невесела, погляд згас? Як там ваш чоловік поживає? Не пам’ятаю, як його звати.

І Ярина вперше не стримувала сліз. Довго плакала, виливала свій біль.

• У Семена стався гострий напад ревнощів, – розповідала. – Легко повірив словам сусіда. І почав мене ображати. Не можна було мені так сліпо кохати і розчинятися в почуттях, не варто.
• А я кажу варто, – наполягав лікар. – Особисто я захоплювався вашою вірністю і жертовністю. А ваш Семен не гідний бути біля вас…

Через рік Ярина і Павло побралися. Жінка серцем відчула, що це її людина. Павло ж дякував Всесвіту, що йому пощастило зустріти таку неймовірно щиру людину – жінку своєї мрії. У їхній сім’ї немає місця негативним емоціям. Бо ревність, як іржа, губить почуття.

Оксана ВОЛОШИНА