Актуальні нотатки
від медіа–фестивалю політичної сатири
Тернопілля «Гарячі припарки»
За роки державної незалежності заклики до національного примирення лунали настільки часто, що більшість громадян сприймають їх із іронією, як обов’язковий атрибут виборчого процесу. Адже здебільшого усі дискусії щодо примирення завершувалися новими конфліктами, взаємними спалахами ненависті, навішуванням ярликів. Мабуть, саме тому учасники цьогорічних позачергових парламентських виборів замовчували цю проблему. Але вже найближчим часом до неї доведеться повернутись, бо без її вирішення позиція української делегації у переговорному процесі щодо припинення воєнних дій на Донбасі буде відверто слабкою.
Консолідація політичних еліт немислима без досягнення консенсусу щодо ідеологічних засад державного будівництва. Історія національно-визвольних змагань українського народу має такий досвід. Адже відомо, що 21–25 серпня 1943 р. на хуторі Веснівка поблизу с. Золота Слобода Козівського району Тернопільської області відбувся Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН, де ухвалено завдання розбудови в незалежній Україні демократичної держави. Це значно зміцнило міжнародний авторитет українського Руху Опору. На це вказує той факт, що вже через два місяці на Рівненщині з ініціативи ОУН відбулася Перша Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, яка пізніше стала основою міжнародної націоналістичної організації — Антибольшевицький Блок Народів (АБН). Ця конференція визначила спільні цілі й методи боротьби всіх поневолених народів.
У липні 1944 року відбулося утворення Української Головної Визвольної ради — загальнонаціонального політичного центру, сформованого на паритетних умовах із провідників-активістів – представників різних політичних угрупувань, заради збереження принципів політичної диференціації, кристалізації та творчого змагання. Як стверджував останній Головнокомандувач УПА Василь Кук, УГВР стала підпільним урядом України і політичним надпартійним зверхником Української Повстанської Армії.
Степан Бандера вдосконалив цю стратегічну концепцію заради консолідації націоналістів на закордонних теренах. У брошурі « Слово до українських націоналістів–революціонерів за кордоном » (липень 1948 р.) він наголосив на самодостатності націоналістичного руху та його цілковитій готовності до конструктивної співпраці та творчого змагання з іншими політичними силами, що ведуть боротьбу за Суверенну Соборну Українську Державу:
«Ослаблені, підупалі політичні середовища, хоч ідейно скристалізовані, в контакті з динамічними мають тенденцію розпливатися чи вливатися в них. Чи загрожують нашому рухові такі небезпеки? Звичайно, ні. В цілому українському національному житті він має найздоровіші, найсильніші ідейні позиції. У ньому є велика дійова динаміка, найідейніший і найактивніший людський склад. Націоналістична ідея, революційно-визвольна концепція, заініційована, організована й ідейно узмістовлювана революційною ОУН сучасна боротьба — дають свій відбиток самостійницьким змаганням цілого народу. Ідейно-політичні вартості ОУН та її революційна дія спільно з УПА творять стрижень усієї боротьби українського народу в сучасності, і їх не може ні знищити, ні розкласти такий ворог, як большевизм».
А ще Голова проводу ОУН спростував закиди щодо планів узурпації влади:
«Монопартійно-тоталітарна система шкідлива для розвитку нації, завжди згубна для панівної політичної монопартії і її ідей. Як для цілої нації, так і для кожного здорового політичного руху найсприятливішим є такий лад, в якому панує справжня свобода, в якому ідеї, політичні програми й концепції вільно розвиваються й змагаються між собою, політичні організації вільно плекають, поширюють і ведуть свою діяльність. При цьому є свобідна конкуренція, порівняння, взаємний вплив, ріст і поширення того, що найкраще себе виправдує, зникання всього непридатного, меншевартісного, слабого чи віджилого. В такому ладі, в такій атмосфері свободи націоналістичний рух має більше даних підбити душу українського народу й зробити йому найкращі послуги».
Провідник також вказав на негативні чинники, які перешкоджали об’єднанню зусиль політичної еміграції, а сьогодні гальмують процес консолідації політичних еліт незалежної України:
«…мотиви вузько-групового еґоїзму й засліплення, мотиви персонального кар’єризму і боротьби клік за владу, принципова нетерпимість супроти інших політичних чинників і програмова настанова на монопартійність чи ексклюзивність — всі ці мотиви в практичній діяльності приводять лише до занепаду…
Так само не істотно, чи хтось за духом моди і під смак часу говорить про свою демократичність, чи ні, важливе те, куди кого ведуть його діла».
Хіба не такими токсичними збоченнями отруєно сучасну вітчизняну політичну систему? Згадаймо медійну кампанію 2007 року, коли масований потік дезінформації та наклепів було спрявмовано на Соціалістичну партію України та її лідера Олександра Мороза. Ніхто не зважав, що партія об’єднувала представників середнього класу, які зуміли утвердитись в житті власними зусиллями. Як і на те, що лідер партії – політик європейського рівня, мислитель і самобутній поет. За поему «Безсоння» (2017) Олександра Мороза варто номінувати на здобуття Шевченківської премії. Найвищих похвал заслуговує і розроблена ним, ще двадцять років тому, стратегія наділення місцевих органів влади більшими повноваженнями та ресурсами, заради нарощування у регіонах виробничих потужностей. А до якого абсурду довели цю прогресивну ідею прожектери із БПП?
Інший приклад – в 2014 році, під час позачергових парламентських виборів, вже поглумились над Конгресом українських націоналістів, зареєструвавши кандидатами у депутати лише чотирьох. Усім іншим із 101 претендента партійного списку брутально відмовили. Так пустили на вітер більше двох мільйонів партійних коштів, пожертвуваних симпатиками. Тож і цього року партія не стала суб’єктом виборчого процесу.
Тож не має чого дивуватися, що на політичному Олімпі України немає місця для ідеологічних партій. Там міцно закріпилися кліки політиканів, які «за ласки многі і немногі» служать своїм олігархам та міжнародній мафії. Оздоровлення політичної системи в їхні плани не входить, їм на руку політична гризня, заради доступу до фінансових потоків державного бюджету та позичок МВФ.
А чим можуть зарадити провінційні політики та громадські активісти? В умовах неоголошеної війни з російським імперіалізмом корисною буде ідеологічно-просвітницька робота, проведення громадських експертиз на актуальні теми сучасності, публікація в місцевій періодиці проектів громадянської освіти, які дозволяють донести до широкого загалу істинні перестороги, що їх вперто замовчують ремісники від політики.
Василь Неручок,
Голова ГМСК «Тризуб»,
голова Лановецької РО КУН
***
Тиран пішов на другого Тирана –
війна за торжество імперій Зла,
а ворожнеча, наче рвана рана,
лягла на совість болячким дурманом
і хибним шляхом люд наш повела.
А мудрі наперед застерігали,
що “світле майбуття”
прийде для тих нікчем,
які Дияволу і тіло й душу запродали
й служили вірно тим,
“кто бил нічєм, а сталі всєм”.
Із сонмища жахіть,
що час їх не загоїть,
зринає до небес
абстракція вини –
Трудар в тилу,
Солдат на полі бою
гуртом долали
Деспота сваволі,
а з перемоги скористались…
слуги Сатани.
Але не смій Солдата зневажати,
що за Життя свідомо йшов у бій!
Усіх належно вчися шанувати,
щоб тиранія не вернулась в нашу хату,
плекати рай для
демонів Злоби.
***
“Україна – українцям!” – як набат лунає,
Та для інших націй краю в тім біди немає.
Бо направду цей девіз, як стій, промовляє:
“Що у Світі в українців, місця іншого … немає!”
Тож живуть в нас нацменшини – і нема їм шкоди..,
Лише виродки нікчемні не шанують згоду.
Українці ж терпеливі – істина відома,
Толерантність виявляють до сьомого грому…
Та на всіх сепаратистів – сіячів розбрату,
Згідно чинного закону чекає розплата.
Тож отямтесь і не шкодьте, діти юродиві,
Хай живуть в нас всі народи дружно і щасливо!
Ігор Залевський,
м. Збараж
Со своею страной
Со своею страной
я бы мёрз, голодал да ишачил,
Если б знал, что всё это –
для будущих взлётов её,
Но страну захватили,
увы, джентльмены удачи,
Или проще сказать –
ненасытное бизнес-жульё.
Поделили страну
на куски, на угодья, поместья,
Где ни глянешь – шлагбаумы:
въезд и проход запрещён,
Вот – речушка, в которой
плескались мы весело в детстве,
Тут коттеджи теперь,
и – катитесь отсель, мужичьё.
Опустили с флагштоков
достоинство, совесть и веру,
Бес наживы рисует
дорожную карту страны.
Я почти атеист,
но придётся поверить, наверно,
Что на Землю пришёл
и господствует дух Сатаны.
Не нужны нам стихи
и балет, и всевластие духа.
Кто в призёрах сейчас?
Тот, кто тешит крутых воротил:
Кто заплюнул подальше
иль пивом раздул себе брюхо,
Иль полсотни сосисок
быстрее других проглотил.
Мы такого хотели?
Мы к этому шли людомору?
Очень горькие мысли
приходят настырно ко мне…
Как же долго плывёт
украинская наша «Аврора»!
Как же много в Днепре
украинских подводных камней!
Может, верно предсказывал Глоба
Может, верно предсказывал Глоба,
Наши судьбы прочтя наперёд,
Что худая энергия злобы
Против нас же самих повернёт?
Повернула – и всё зашаталось,
Всё смешалось у крайней межи,
Ищем ложь, где лишь правда осталась,
Ищем правду в заведомой лжи.
В наших братьев кидаем камнями,
А врагов приглашаем за стол.
Земляки! Что же сделалось с нами?
Тем ли нас осенили крестом?
Рушим всё, что не наших устоев,
Рвем всё то, что навеки срослось,
Мы нигде ничего не построим,
Если будет в фундаменте злость.
Но опять кулаки – как плафоны,
А усы – словно пики торчат,
Вырывают из рук микрофоны
И кричат, и кричат, и кричат…
Андрій Ковтун,
м. Запоріжжя
Уривок із поеми Олександра Мороза
«Безсоння»
– 3 –
Світ зрозуміть з TV – сюжетів –
Не кращий спосіб пізнання.
Земля мала. Достатньо лету
У край далекий за півдня
Чи трішки більше. У державах,
Що стали сильними давно,
Я земляків стрічав і ставив
Себе на місце їх. І знов
На відстані інакше бачив
Історію, що привела
Їх в чужеземщину, неначе
У тім моя вина була
За те, що Ігор йшов до Дону
(Даремно він туди ходив,
Немов не міг в свої шоломи
Черпнуть деснянської води.)
Що і раніш дніпрові схили
Ставали свідками звитяг
Тих, що з своїми не мирили,
Й на княжий стіл прийшов варяг.
Чому трагедія усобиць
Триває в нас через віки?
Чом не знайшлось у нас о с о б и,
Аби із хворої руки
Богдана – гетьмана достойно
Отримати державний чин,
Щоб між сусідами кордони
Були, а не дірявий тин.
Нам до сих пір болить Руїна,
Призвідників тії війни
Запам’ятала Україна.
А ми ж не кращі, як вони.
«Два українці – три гетьмани» –
Давно не приказка, а гріх,
Гордині гріх
людей і знаних,
Святих, а більше – не святих.
Мазепа, фастівський полковник,
Пушкар, Сірко чи Кривоніс…
Десятки гідних і толкових,
Та кожен правду в л а с н у ніс.
Грушевський згодом, Винниченко
Чи Скоропадський та Махно,
А Коцюбинський, Щорс, Боженко
Та Петрушевич заодно –
Всі різні. Всі – за людське благо,
Всі проти… всіх і… рабських пут,
А як до діла, то відваги –
Дітей відправити до Крут,
Щоб потім ними прикривати
Ганьбу свою – з голів до п’ят,
Щоб коньюнктурно розрізняти
Кров арсенальців і хлоп’ят.
Ми цю традицію достоту
Засвоїли на всі часи
І втілили в Небесну сотню,
В лукаві сльози й голоси.
Під крики «Слава Україні!»
Її плюндрують і плюють
На честь, на мову, на людину.
А люди… як вони живуть?!
Такого рабства не зазнали
Вони у чорні дні війни.
Чия ж тепер лиха навала?
Хто вороги? «Свої» вони.
Квітень 2017 року,
м. Київ
Leave a Reply