«До джерел національної єдності»

Під такою назвою видав чергову книгу до 80-річчя Акта відновлення Української держави та 30-річчя незалежності України патріот свого краю Василь Неручок з Ланівців.
Збірка вийшла у світ, як інформаційний вісник медіа-фестивалю духовної творчості «Волинські гостини». Перший розділ присвячений історії кристалізації фестивальної ідеї. Другий  містить аналітично-просвітницькі матеріали «Волинських гостин». Третій – аналітичні розвідки на тему духовності, четвертий – матеріали громадянського всеобучу населення.
Особливо зворушливим є останній, п’ятий,  розділ книги, що називається «Світлий спогад зі щемом у серці». Тут йдеться про героя Юрія Коваля. На одному диханні читаються статті «Як виростають героями», «Таких людей не забувають», «Гіркий осад».
“Як подолати кризу духовності?” – резонно і вчасно запитує автор нововидання. Із наближенням 30-річного ювілею незалежності у свідомості багатьох співвітчизників вкотре зринало риторичне запитання, чому наша держава загрузла у перехідному періоді, де процвітає корупція та беззаконня. А духовність і мораль відійшли на задній план. На прикладах з історії та життя автор радить, як вийти з такої ситуації.
У нововиданні є чимало публікацій Василя Неручка з нашої газети «Свобода», з якою він як патріот, громадський діяч і не байдужа людина багато років співпрацює, пропонуючи на суд читачів свої думки,  погляди, мрії про щасливий завтрашній день нашої держави. У книзі – багато віршів талановитих майстрів слова, цитат великих людей, фотографій, які зафіксували історичні віхи нашої України за 30 років незалежності. А також запропоновані шляхи виходу з кризи, становлення нового вільного суспільства.
Нижче подаємо уривок з нововидання.
Галина ВАНДЗЕЛЯК
 
Репортаж з епіцентру соціально значимих ініціатив
(ретроспективний погляд за лаштунки відомого соціально-культурного проекту)
І
Напередодні Великодня у тернопільській газеті «Свобода» (№32 від 28 квітня 2021 року) опубліковано офіційну інформацію «Лановецький зооботсад планують відкрити до Дня Незалежності України», де йшлося про успішну реконструкцію об’єкта, який  потрапив у програму «Велике будівництво» із відповідним фінансуванням: майже 8 млн грн з державного бюджету і 3 млн грн з місцевого.
Наприкінці допису згадали, що об’єкт заснований 1988 року на базі територіального парку культури і відпочинку і має статус зоологічного парку місцевого значення в Україні.  Щоб так  сталося,  довелося потрудитися багатьом  жителям колишнього райцентру, а тому не зайве пригадати історію  окультурення цього заповідного куточка.  З цим звернувся до лановецьких ветеранів педагогічної праці  Леоніда Филимоновича  та Людмили Кирилівни Лойків. Подружжя щовечора прогулюється серпантином пішохідних доріжок реконструйованого парку, тож, приєднавшись до них, прошу пригадати події більш як півстолітньої давності, а заодно з’ясувати деякі деталі, які залишилися поза моєю, тоді ще дитячою, увагою.
Виявляється, що до 1966 року на місці теперішнього парку був луг із мочарами. У кількох місцях пульсували джерела, тому ближче до території базару протікало декілька дзюркотливих струмків, а на території сучасного зоологічного кутка (неподалік від адмінбудинку) була облаштована криниця із чистою живодайною водою. У безпосередній близькості до базарної огорожі місцеві жителі заготовляли торф. Робили це по-господарськи, засипаючи грунтом утворені порожнини, проте траплялося, що в цих погано ущільнених місцях грузнула худоба, яку доводилося витягувати гуртом.
У 1965 році щойно утворений Лановецький район очолив Андрій Оксентович Токарчук, який зосередив увагу на розвитку місцевої промисловості. У стислі строки, завдяки кооперації дольових внесків колгоспів, побудували заводи залізобетонних конструкцій, асфальтний, цегельний, гумову фабрику. Наповнення місцевого бюджету стимулювало розвиток соціально-культурної сфери. Тож А. Токарчук ініціював закладання у цьому місці парку культури і відпочинку. Через те, що наближалася 50-та річниця Жовтневої революції (більшовицького перевороту), то дерева вирішили висаджувати за певною конфігурацією, щоб пасажири літаків, які пролітали над територією, могли розгледіти число 50. Розпочинали із комплексу меліоративних робіт – риття системи водних каналів, які облаштувала місцева ПМК -154.
Проблему озеленення вирішувало Лановецьке лісництво. До висадження саджанців та декоративних кущів залучали старшокласників місцевих шкіл (№1 та №2). Так було сформовано змішаний лісопарковий масив площею 10 га та кілька широких алей, обсаджених декоративними кущами. Згодом вони розрослися у непролазний зелений живопліт, який навесні вкривався цвітом та давав прихисток численним дрібним птахам, що тут гніздилися. На початку 1970-х ми з товаришами (мешканцями вулиць, що прилягали до залізничної станції)  прошкували   до Лановецької школи №1 саме цією заповідною місциною:  щоб послухати вранішню  симфонію пташиних голосів, вдихнути збагачене киснем та п’янким ароматом різнотрав’я повітря, а відтак – відчути щемливі миттєвості гармонійного співіснування з природою.
На місці теперішнього стадіону дерев не садили, бо тут ще за Польщі було чудове футбольне поле, де постійно проводили змагання. У згаданий період місцевий колгосп ім. О. Матросова використовував цю територію для вигульного утримання нетелів. Тоді футбольний газон облаштували на околиці Ланівців, відразу за старим цвинтарем, але за кілька років повернули на теперішнє місце. Ця подія мені теж запам’яталася, бо, йдучи зі школи, ми, завзяті уболівальники, зацікавлено спостерігали, як у футбольний газон вживлюють ряди  яскраво-оранжевих меліоративних трубок.
У парадній частині парку запланували спорудження монументу Слави, що мав символізувати перемогу над фашизмом. Його ключовий елемент – постать жінки, що уособлює Вітчизну, – робота скульптора  Георгія Петровича Басюка, уродженця с. Синівці,  викладача кафедри академічного рисунку Львівської національної академії мистецтв. Фігуру відлили із білого бетону ще за кілька років до встановлення. Коли привезли на зазначене місце, то ми з друзями поспішили на оглядини. Висновок «комісії» був невтішний: жінка  – неприваблива, бо  у неї непропорційно видовжені ноги, а риси обличчя якісь огрубілі.  Але коли над підніжжям насипного пагорба здійнявся чотиригранний шпиль заввишки 15 метрів, а на вершині закріпили  видовжену жіночу постать з лавровим вінком у піднятій руці, то вона загіпнотизувала погляди своєю граціозністю.
Архітектор проекту С. Каланшин опрацював конструктивне вирішення монумента, тоді як  окультурення прилеглої території Андрій Токарчук доручив  Костянтину Чернецю, який вирішив проблему методом симетричного планування: пішохідні алеї вимощували залізобетонними плитами Лановецького заводу ЗБК, розмежовували прямокутними газонами, а скраю  обсаджували кущами ялівцю. Цю частину проекту реалізували незадовго до офіційного відкриття монумента (9 травня 1982 р.). Наступного року дійшла черга до влаштування залізобетонної основи для трибун глядачів, яку  змонтували  із конструктивних елементів, виготовлених на тому ж заводі за кресленнями Костянтина Чернеця (датовані 22 травня 1983 року). Саме ця обставина дала підставу для  обладнання глядацьких трибун пластиковими сидіннями та піднавісами із полікарбонатним накриттям.
За розмовами незчулися, як підійшли до протилежної частини парку, що прилягає до річки Жирак. Уважно оглянувши цю частину території, констатуємо, що головні пішохідні доріжки  (завширшки близько 3 метрів), обрамлені бордюрами та вимощені добротною бруківкою. А вже допоміжні, значно вужчі – без бордюрів, вистелені дрібним щебенем і лише в деяких місцях притрушені мармуровою крихтою. Мабуть, це прорахунок проектантів, бо вже через кілька років усе це вкриється травою (а вона тут росте, як на дріжджах, обабіч бруківки буяє різнотрав’я). Якщо наданих мільйонів забракло для рівномірного окультурення території, то могли б реалізувати  зрізані півстолітні тополі, що росли у фронтальному секторі парку (прилягає  до автомагістралі Збараж – Біла Церква).
Опанувавши сум’яття, переводимо погляди на  бетонні мости, оздоблені металевими поручнями із декором: ліворуч – в бік стадіону, а попереду – до виходу, що неподалік від моста через р. Жирак. В обох напрямках  бруківка закінчується вже через лічені метри, переходячи у насипні доріжки. Оглянувшись праворуч, на відстані сотні метрів зауважуємо колишній плавальний басейн, споруджений на початку 1970-х років зусиллями згаданих ПМК-154 та заводу  ЗБК (вимощення  периметру споруди плитами власного виробництва).  Поряд – асфальтований майданчик  для гри у баскетбол, кабінки для перевдягання. Після відкриття басейн майже 10  років був улюбленим  місцем активного відпочинку молоді не лише у весняно-літній період, а й у зимовий. Там проводили хокейні змагання серед дворових команд. Видно, що теперішнім проектом відновлення басейну не передбачено. Адже і без цього доведеться обслуговувати величезну територію, утримувати чималий штат працівників, аби парк був охайним та привабливим для відвідувачів. Тут сходимось на думці, що видатки на утримання парку були б значно меншими, якби до його впорядкування залучали місцеві промислові підприємства, але від них сьогодні залишилися лише руїни…
ІІ
Попрощавшись із старшими колегами, беруся за обстеження того заповідного куточка, що зумовив перепрофілювання парку у  зоологічний. Про нього вже згадував у дописі «Проростає пам’ять хлібодайним злаком» – на спомин про Костянтина  Чернеця, який, перебуваючи на посаді директора парку культури і відпочинку, долучився до виготовлення карти паркових угідь, де обліковано кожне висаджене  дерево, а ще спроектував ландшафт зоологічного кутка із численними вольєрами та загородженими вигонами для звірів. У 1985 році ініціативу ентузіаста підтримав новопризначений перший секретар Лановецького  райкому компартії Володимир Гладун, а відтак і керівники  місцевих організацій, які надавали різнобічну допомогу. До впорядкування території залучали працівників бюджетних установ, зокрема районних органів влади. Тож  на час відкриття зоосаду у ньому перебували представники 56 видів фауни, з них 12 видів ссавців, 37 – птахів, 5 – земноводних, 2 – риб.
Мальовнича місцина Лановецького зоологічного парку
Серед нових декоративних насаджень найбільше вабили сріблясті ялини, двохметрові саджанці яких сьогодні коштують десять тисяч гривень за штуку. А поряд із зоокутком було кілька таких ялин заввишки 6-8 метрів.  Вони зникли після реконструкції, мабуть, тепер прикрашають ландшафти приватизованих маєтностей. Не дарма ж спритні посередники намагалися  викупити у дружини покійного природолюба  ще дві вічнозелені красуні,  що їх Костянтин Андрійович ще замолоду висадив поряд зі своїм будинком.
Прикро, що місцева влада применшує внесок К. Чернеця у справу збереження цього заповідного об’єкта, бо він, мовляв, орендував його, але не зумів реалізувати запланованого. Але на це були вагомі причини. Хіба жителі Ланівців забули, як у липні 2003 року під орудою Лановецької РДА розпочали влаштування меліоративного рову довкола міського стадіону?  Вже наступного дня учасники ініціативної групи «Естафета поколінь» (Василь Неручок, Костянтин Чернець, Андрій Токарчук, Дмитро Харчук,  Степан Закітнюк) зареєстрували у канцелярії установи заяву з вимогою припинити роботи в секторі ймовірного розташування міського колектора. З цією ж метою були на прийомі у тогочасного голови районної ради Віктора Морозюка. Але нас не почули, тож напередодні дня міста (відзначається у день Володимира Великого)  ковшем екскаватора пошкодили міський колектор,  внаслідок чого  зловонно-ядучий гейзер  запрудив окремі частини зоокутка, затопив дитячий майданчик та розтікся щойно облаштованим ровом довкола міського стадіону: щоб  довгі роки подразнювати ніздрі футболістам та глядачам.
А свіжими слідами  цієї екологічної «пригоди» у Лановецьку РДА  з офіційним візитом прибув журналіст  незалежної обласної газети (з етичних міркувань не конкретизую персоналій).  Я наполегливо просив його зробити актуальний репортаж з акваторії «обгородженого» стадіону, але  авторитетний футбольний оглядач дав зрозуміти, що події поза межами смарагдового газону його не цікавлять. Аналогічною була реакція фахівців обласної природоохоронної прокуратури на відповідну заяву К. Чернеця.
Така обставина відлякувала потенційних інвесторів, які відвідували зоосад. Проте один із них, директор компанії проектного управління Євген Мігдал (м. Дніпропетровськ), таки погодився на співпрацю, про що повідомив листом від 5 січня 2009 року. Він звертав увагу на деструктивність дикої приватизації, мав проблеми із розширенням бізнесу в межах рідного міста, а тому розглядав резервні варіанти. Але до вкладання коштів справа не дійшла через те, що на сесії міської ради не продовжили орендних стосунків із К. Чернецем, а спробували вивести цю територію із розряду заповідних.  Тоді К. Чернець звернувся зі скаргою до прокурора району, і це рішення анулювали. Проте досягти бажаного не вдалося, бо потенційний інвестор трагічно загинув наприкінці 2014 року.
Далі Костянтина тероризували накладенням штрафу (за розкидане перехожими сміття), що змусило його  шукати захисту в апеляційному адміністративному суді (м. Львів), а згодом відмовитись від більшої частини орендованих угідь на користь міської ради, до якої відійшло і приватизоване ним кафе «Лілея». У травні минулого року недобудовану споруду демонтовано, будівельні матеріали вивезено у невідомому напрямку, а родині покійного не відшкодовано завданих збитків.
І це тоді, як Костянтин Андрійович виявляв благородство та не зважав на особисті образи, коли йшлося про збереження заснованого ним дітища. Він свідомо  відкладав лікування важкої недуги, аби  проектанти  виконали замовлення міської ради своєчасно і якісно. Адже надана ним документація прискорила роботу над проектом генерального плану благоустрою території зоологічного парку «Лановецький зооботсад» м. Ланівці Тернопільської області, що його виконали спеціалісти кафедри лісового і садово-паркового господарства відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України «Бережанський агротехнічний інститут».
Крім цього він, як слухач однорічних курсів садівників (м. Москва), застерігав від помилкових дій працівників згаданої установи (лісотехніків, квітникарів та інших), які зараховували до категорії сухостою екзотичні теплолюбні дерева, у яких на той час ще не розпочався період вегетації. Варто згадати і про колекцію природознавчої літератури, що її Костянтин Андрійович зібрав за довгі роки, а його дружина, Світлана Мефодіївна, залишила ці книги для потреб оновленої установи, з огляду на обіцянки облаштувати кімнату-музей в пам’ять про дієвого природозахисника.
ІІІ
Кожна прогулянка мальовничими місцинами  міського парку мимохіть навіює спогади про щиросердну вдачу Костянтина Чернеця, який володів високим рівнем політичної культури, був активним учасником громадсько-політичного життя району.  У 1990 році  його обрали депутатом Лановецької селищної ради. Ідею відновлення української державності він підтримав ще у квітні 1990 року, коли під час відомого «екологічного» мітингу (відбувався на міському стадіоні) загострив увагу громадськості на  порушеннях природоохоронного законодавства, чим неабияк розгнівав керівництво району. З того часу усі проблеми зооботсаду довелося вирішувати самотужки, головним чином за рахунок   створеного МП «Екос» (спеціалізувалось на торгово-посередницькій діяльності, зокрема постачанні тракторів Т-16).
Вагомою була участь Костянтина Чернеця і в справі  ліквідації символів тоталітарної епохи. Нагадаю, що в Західній Україні пам’ятники Леніну та усю комуністичну символіку було демонтовано цивілізованим способом – за рішенням депутатського корпусу місцевих рад. На сесії Лановецької селищної ради це питання порушили у жовтні 1990 року за ініціативою трьох депутатів: Костянтина Чернеця, Степана Закітнюка та Василя Неручка.
Постійне нагадування про проблему під час наступних сесійних засідань, залучення до цього процесу Лановецьких районних організацій Народного Руху України та Української Гельсінської групи  сприяло формуванню солідарної громадської думки. Тож уже через рік за  демонтаж пам’ятника Леніну у Ланівцях проголосували майже усі депутати селищної ради. Реалізували рішення 12 жовтня 1991 року.
А ще в пам’яті зринають самобутні сатиричні поезії  Костя Чернеця, які він поширював під час виборчих кампаній у формі самвидавних буклетів або ж декламував у ході  конкурсних програм обласних громадсько-патріотичних фестивалів духовної творчості «Волинські гостини» (м. Кременець) та політичної сатири «Гарячі припарки» (м. Збараж).  Творчий доробок самодіяльного поета поступово висвітлюється в інформаційних вісниках названих фестивалів.  Серед найкращих творів ланівчанина знаходимо саркастичні присвяти Леоніду Кравчуку та Леоніду Кучмі, яких він вважав призвідниками економічного занепаду України. Саме їхня політика призвела до того, що на зміну комуністичній диктатурі прийшла диктатура олігархату, сформованого на грунті розграбування національних ресурсів у процесі паперової приватизації та спотвореної земельної реформи. Олігархи загарбали стратегічні галузі економіки, підім’яли засоби масової інформації та отримали законодавчу базу для безперешкодного домінування на політичному Олімпі. Адже можуть створювати нові політичні проекти, коли їм заманеться, а ще користуються необмеженими фінансовими та медійними ресурсами під час виборчих кампаній.
Олігархічні партії декларують відданість ідеалам демократії, але за своєю суттю це осучаснені клони партії більшовиків, де панують культ вождізму та авторитарні методи прийняття рішень. Будь-які прояви вільнодумства караються виключенням із партійних рядів. Захопивши владу,  вони ігнорують усі прогресивні ініціативи, а якщо і підтримають якусь, то лише у спотвореному вигляді і після того, як перелицюють її на свій копил. А це деморалізує та розпорошує опозиційні сили. Саме за таких обставин здійснено деіндустріалізацію України, тобто  переродження самодостатньої держави у безправну сільськогосподарську колонію –  постачальника сировини та  дешевої робочої сили, але тепер вже для Євросоюзу. Як бачимо, курс на перетворення  України  на буферну зону між цивілізованою Європою та імперіалістичною Росією задовольнив сподівання сильних цього світу, тож вони забезпечили йому всебічну підтримку  з боку впливових міжнародних інституцій.
Костянтин Чернець усе це розумів та докладав зусиль для вироблення стратегії формування структурованої громадської опозиції. Він часто повторював зріле безхитрісне побажання: «Хочу, щоб цей заповідний куточок природи став місцем спілкування щирих українців, людей критично мислячих і дієвих, які  бережуть національну гідність та мають чітку уяву про потенціал реального народовладдя». Мій побратим був свідомим патріотом із загостреним почуттям справедливості, а тому вірив, що саме такі люди започаткують ефективну модель колективної взаємодії, яка змобілізує корінне населення на здійснення політичних інтересів народу, що стане головною запорукою добробуту та гармонійного розвитку кожного українця.
Василь Неручок,
голова ГМСК «Тризуб», координатор ініціативної групи «Естафета поколінь» у  Лановецькій міській громаді
 
На фото:
Монумент Слави народу-переможцю, 1941-1945 рр., Ланівці, парк;
мальовнича місцина Лановецького зоологічного парку