Cтатистичні варіації на калькуляторі

(Для слухачів аналітичного курсу мужицької арифметики)
Наших ніздрів не дратує
Азіатський запах,
Сопимо собі тихенько
У хазарських лапах.
Павло Глазовий
(«Нові українці») 
Наприкінці січня цього року газета «Голос Лановеччини» опублікувала інформацію Лановецького районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану, де зокрема зазначалося: «…демографічна ситуація на Лановеччині критична. Смертність утричі перевищує народжуваність…». На сайті Державної служби статистики картина не менш гнітюча: «… з урахуванням збільшення смертності та скорочення народжуваності у 2020 р.,  населення країни скоротилося на 292 тисяч і 740 осіб…»
Але найбільше вражає тривожна тенденція періоду незалежності,  бо із  52, 244 млн (1993 рік) нас  залишилося 41 млн 588 тис осіб. У цій звітності не враховано жителів тимчасово окупованих територій, але це не дає підстав для самозаспокоєння.  Насамперед тому, що наведена статистика не ґрунтується на результатах перепису населення (останній проводився у 2001 році), тож громадянське суспільство губиться у здогадках щодо кількості  громадян, які сьогодні проживають в країні, а отже, і щодо реальної кількості виборців. А за такої умови  правлячий режим може вдатися  до фальсифікації очікуваних  позачергових парламентських (а можливо і президенських) виборів.
Для прояснення картини відшукав  на  мультимедійній платформі Укрінформу аналітичний допис Павла Мовчана. Нагадаю, що він незмінний голова  ВТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка  з часу його відродження (1990 р.), отже вміє знаходити компроміси  із центральною владою та  втиратися у довіру стовпів вітчизняної плутократії. Тому порівняльний аналіз наведених ним показників  із офіційними статистичними даними  заслуговує на увагу. Констатую, що  за 1993 рік вони повністю збігаються. Суттєве розходження стосується лише 2001 року, де показники ДССУ більші на 682 тис осіб. Проте у наступні 2009 та 2016 роки  знову майже ідентичні, з огляду на динаміку поквартальних статистичних зрізів. Тому не залишається нічого іншого, як погодитись із офіційною статистикою, яка фіксує усіх нині сущих співвітчизників. А щоб скласти уяву про реально проживаючих в країні та зрозуміти причини масової трудової міграції, пропоную скористатися перевіреним інструментарієм мужицької арифметики, і  не тільки.
У якості епіграфа до наступної аналітичної діяльності  свідомо обираю  народну приказку: «Хліб – всьому голова!»
Цим натякаю, що відповіді на вищеозвучені запитання сподіваюся отримати саме через порівняння показників виробництва хліба в Україні за період з 2004 по 2020 роки. Для певності скористаюся методикою обчислення процентного співвідношення цілого числа на калькуляторі. А щоб не докучати читачеві, зосереджу увагу лише  на суспільно знакових віхах. Отож, розпочнемо:

1. Насамперед занотовую чисельність населення  станом на 1. 01. 2005 року, що становила 47, 280 млн осіб.
2. Виписую показники виробництва хліба за підсумками  річної господарської діяльності:

2004 р. – 2307 тис. тонн; 2013 р. – 1561 тис. тонн;
2016 р. – 1160 тис. тонн;  2020 р. – 754 тис. тонн.
 

3. Підставляю потрібні числові значення у формулу обчислення процентного співвідношення цілого числа та отримую приблизну кількість населення, яка реально проживала в Україні у відповідні роки:

– у 2013-му = 47 280 х 1561 : 2307 = 31, 991 млн осіб;
–  у 2016-му = 47 280 х 1160 : 2307 = 23, 773 млн. осіб;
– у 2020-му = 47 280 х 754  : 2307 = 15, 453 млн осіб.
Хтось віднесе мою методику до розряду абсурдних. Я ж відповім, що у кожній нісенітниці є дещиця правди. Так, у грудні 2020-го в одному із рейтингових політичних шоу прозвучала тривожна репліка щодо неприпустимості подальшого згортання промислового виробництва. Адже це породить досі небачену  хвилю трудової міграції. А якщо на такій величезній території  залишиться менше 15 мільйонів постійно проживаючого населення, то наші вельми приязні західні сусіди винесуть на порядок денний свої давні територіальні претензії. Думаю, що найсвіжіший злощасний жарт прем’єра Словаччини Ігоря Мартовича про «Закарпатську Україну» – це той дим, якого без вогню не буває.
Проте, справедливості ради, мушу визнати, що інструментарій мужицької арифметики не гарантує високої точності підрахунків, тому зійдемось на тому, що останній із названих показників чисельності населення приймаємо, як допустимо найменший, із зноскою – «нетто». А щоб визначити, яким буде у нашому випадку «брутто», то вже доведеться застосувати коефіцієнт виживання, який, мабуть, і призвів до такого  різкого скорочення споживання хліба.  Його видобуваємо із співвідношення доларових еквівалентів середніх розмірів пенсійних виплат за 2013 та 2021 роки. Еквівалент 2013-го визначаю швидко (через невелику строкатість пенсійних виплат). Він сягає –  176, 97 долара. Щоб визначити його відповідник у 2021-му – мушу взяти до уваги  середньозважений еквівалент, що сягає 126,6 долара, але при цьому врахувати важливу  поправку. Адже, згідно з офіційною статистикою, 80% наших пенсіонерів отримують виплати 2000 грн, що еквівалентні сумі у 72,2 далара. Отож, знаходжу цьогорічний  еквівалент: (126,6 + 72,2) : 2 =  99, 4 долара.  За такої умови коефіцієнт виживання буде рівним:
176,97 : 99, 4 = 1, 78
Тепер чисельність населення – ту, що під грифом «нетто» – перемножуємо  на знайдений коефіцієнт виживання та отримуємо очікуване «брутто», тобто, вірогідно найвищий показник чисельності реально проживаючого населення:
15, 453 х 1, 78 = 27, 506 млн осіб. А вже наостанку знаходимо золоту середину,  яка, можливо, заохотить до аналітичних студій не лише провінційного виборця, а й нашу уславлену професуру:
(15, 453 + 27, 506) : 2 = 21, 479 млн осіб.
Як на мене, то одержаний результат аж ніяк не дисонує із майже безлюдними вулицями наших провінційних містечок, селищ і  сіл, що стали прототипами Сонгороду із хрестоматійного оповідання Володимира Винниченка «Краса і сила». Прикро те, що  саме на такий результат орієнтувала свої недолугі реформи наша політична еліта. Оце пригадав розповідь одного із учасників двотижневих «партизанських» зборів, які у 1999 році організував тогочасний прем’єр Валерій Пустовойтенко для провідних спеціалістів тих райдержадміністрацій, що не забезпечили надходження запланованих податків. Під час одного із лекційних занять його запитали: «Коли вже настане гідне життя не лише для високого начальства, а й для простого люду?»  Державний діяч і вчений муж відповів, що десь на рубежі 2025 року, коли  в Україні залишиться 25 мільйонів жителів. Тоді, мовляв, усім і всього буде вистачати…
Сьогодні від цього гнітливого спогаду мене заскочило риторичне запитання:  чи відповідає наша державна політика світоглядній доктрині Європейського Союзу, до якого ми так  хвацько шкандибаємо? Саме так, шкандибаємо, бо до основ зруйнували виробничі потужності провінції та втішаємось  проєктами благоустрою, що їх реалізує влада в останні роки. Таке проциндрювання коштів притаманне  колоніям, а цивілізовані держави  дбають про розвиток реального сектору економіки, а вже із одержаних прибутків викроюють кошти на соціальні проекти. Ми ж ремонтуємо дороги, реконструюємо культурно-побутові об’єкти  за рахунок «благодійних» подачок, забуваючи, що безкоштовний сир буває лише в мишоловках. Хіба важко здогадатися, що з часом Україна буде змушена прийняти та утримувати енну кількість  афро-азіатських біженців, від яких вже потерпають провідні європейські країни. За президентства Віктора Ющенка йшлося про 150 000 осіб, а за теперішньої демографічної ситуації  остаточна кількість може збільшитися на порядок. А чого ж, у нас знайдуться резерви для будівництва сімейних гуртожитків та на соціальні виплати якомусь криміногенному зброду, адже він буде голосувати на догоду владі. Тоді як наш «невдячний» знедолений люд буде залишений напризволяще  у своїй  боротьбі за виживання.
Василь НЕРУЧОК, голова ГМСК «Тризуб», координатор ініціативної групи «Естафета поколінь» у Лановецькій ОТГ