«Війна увірвалася в наше життя несподівано, зненацька, без запрошення, як кривава господиня. Своїми кістлявими руками вирвала із наших сімей найкраще, найдорожче — наших дітей та чоловіків. І почала розпоряджатися їхніми долями.
Після місячного шоку, коли наші сини готувалися на Яворівському полігоні, а у серці ще жевріла надія – «може мого не візьмуть», раптово настало протверезіння: «Вже нічого зробити не можна… Потрібно готувати бронежилети, шоломи, рюкзаки…»
До останнього дня вірили, що все це швидко минеться, закінчиться, що це якесь непорозуміння, що наші діти і чоловіки нікуди не поїдуть.
Але поїзд від’їхав… і забрав із собою останню надію.
Одні на безлюдному пероні. Очі нічого не бачать, серце просто перестало битися, всередині порожнеча, а груди здавив страшний біль, який розчавив усе єство.
Світ спорожнів, почорнів, і нічого, крім пекучого болю та мертвого отупіння, не залишилося. І раптом, серед цієї порожнечі, ніби блискавка, майнула думка: «Одна надія на Бога». Це була та тоненька, як павутинка, ниточка, за яку вхопилася думка. Вхопилася міцно, майже вп’ялася в мозок, стиснула його до болючого відчаю.
Пам’ятаю прощі в Страдч, Гошів, Зарваницю. І безліч молитов удома… Але всього цього було замало…
22 липня 2014 р. Цей день змінив усе. При храмі Покрови Пресвятої Богородиці в селі Болехівці Дрогобицького р-ну Львівської області, настоятелем якого є отець Іван Смеречанський, запрацювала спільнота «Матері в молитві».
І ось ми зібралися разом — всі ті, чиїх дітей та чоловіків покликала ця страхітлива війна. Мабуть, уперше кожен із нас не був самотнім. З нами був всемогутній Бог, якому ми довірили свій біль, свою муку, своїх дітей.
Щодня по 2-3 години ми не виходили з церкви, ми не вставали з колін, молили-благали Бога про захист і охорону, помилування для своїх дітей і всіх воїнів, у яких теж були матері. Сюди ми несли свої тривоги, страждання, доносили їх до материнського серця Пресвятої Богородиці, повністю довірились їй.
365 днів, у дощ і спеку, в сніговицю і заметіль, ми йшли до церкви за порятунком для наших дітей і наших душ.
Пригадую, як хтось зі старших людей розповідав, що в роки Першої світової війни жінки молилися під час Вервиці, щоб їхні діти і чоловіки повернулися з війни живими і неушкодженими. Тепер наша спільнота «Матері у молитві» має намір — молитися спільно під час Вервиці, щоб усі повернулися додому живими і неушкодженими.
Бог почув наші молитви. Сьогодні всі наші діти і чоловіки вдома. Вони живі та неушкоджені.
Але діти інших матерів перебувають серед вибухів і смерті. Тому щовівторка знову звучатиме: «За мир в Україні, за припинення війни, за всіх воїнів української армії, які воюють на Донбасі, і за наших дітей, за наші сім’ї, родини, за всі наміри, які ми принесли під Покров Матінки Божої і всемогутнього Бога…»
Вервиця — це порятунок для світу і надійний захист нашої України.
І тому я хочу сьогодні сказати:
Моя молитва, сину, тебе уберегла,
Як ти в окопах бився,
Я на посту була,
Як ти стріляв з гармати,
Чи варту ніс нічну,
Я Вервицю тримала — фортецю захисну.
І серед смерті бою,
І серед мін страшних
Покровом закривала
Пречиста Діва всіх.
І навіть «Смерчі» люті
Здолать вас не змогли,
Бо мамина молитва врятує всіх завжди».
Марія
Leave a Reply