gazpostach

Цілюща мамина любов



280013Це трапилося в одному із сіл Теребовлянського району хоч і давно, проте люди й досі згадують і ставлять у приклад своїм дітям.

Марія – файна сільська дівка.  Як кажуть в народі, кров з молоком. І на фермі працювала, і батькам допомагала, і встигала на танцях хлопцям голови морочити. А ті вже бігали за нею, як пес за м’ясом.  І квіти дарували, і в місті дорогі цукерки купували. Та Марії все було байдуже. Вона чекала, зак повернеться з армії її Пилип. Дочекалася. За півроку зіграли весілля. Але не ладилося у них. Свекруха все намовляла сина проти Марії. Розповідала, як вона гуляла, поки він був в армії, як до неї хлопці ходили. Пилип вперто відмовлявся вірити, та іскра сумніву таки зародилася в голові. Надто, коли до них в гості прийшов його товариш, котрий довго припадав коло Марії, та після останнього відкоша задумав лихе – посварити жінку з чоловіком. Випив за столом одну, другу, третю чарчину і почав: «А що, Маріє, забула, як ми гуляли біля річки? Як обіцяла покинути Пилипа? А тепер такою святою стала!» Отримав ляпаса від жінки, стусана від чоловіка і пішов геть. Тим часом у хаті почалося пекло. Пилип і бив, і кричав. На ранок Марія з усіма речами була вже у батьків. За місяць пара розлучилася.

Можна було починати життя заново. Та не Марії.  Жінка носила під серцем дитя. Не хотіла, щоб Пилип дізнався, тому переїхала в інше село, до бабусі. Там народила і виховувала свого Іванка. Не збиралася Марія тратити своє життя на чоловіків, вирішила самотужки виховувати синочка. Через п’ять років Пилип спробував  помиритися з жінкою, та коли дізнався, що вона народила дитину, то залишив її в спокої, подумав, що від іншого чоловіка.

Так і жила Марія. Бабуся Катря допомагала їй ростити Іванка. Вже й до школи пішов хлопчина. Не оглянулись, як уже й закінчив. Вступив до училища на тракториста. Так хотіла Марія. Бо сама все життя працювала біля землі і сина привчала до роботи. В селі був великий колгосп, тому така професія, як тракторист, завжди була в пошані. Іванко успішно закінчив училище, влаштувався на роботу. Легше стало Марії,  зайва копійка з’явилася в домі. Заощадили, купили дві корови, пару свиней, словом, мали немалу господарку. Все разом, купкою доглядали.

Якось поїхав її Іван до міста. В  товариша було весілля, тож покликали його за дружбу. Там хлопець познайомився з Наталкою. Файна міська краля одразу причарувала юнака. Він ні на крок не відходив від красуні, не дозволяв їй танцювати ні з ким, окрім нього. Відтоді почав часто їздити в місто. За три місяці втішив Марію, що жениться.

Привів Наталку додому, познайомив з мамою. Жінки наче й сподобалися одна одній, а наче і не дуже. Не міг второпати чоловік, чого так насторожено ставляться одна до одної…

Одружилися. Марія віддала молодим свою кімнату, сама ж пішла жити до бабусиної маленької кухоньки. Не раз чула, як Наталка обговорювала її з сином: «А що, мама мусить жити з нами?  Та хай переїде до батьків, вони вже старенькі, їм поміч потрібна. А ми б зажили тут самі». Іван обурювався: «Наталко, а хто буде обходити худобу? Я цілий день на роботі, ти навіть в хлів зайти не хочеш, не те, що видоїти корову чи нагодувати свиней». Наталка на тому змовкала. Бо, й справді, від запаху хліву її аж вернуло.

Знала Марія, що заважає дітям, та не знала, як тому зарадити. Тоді зважилася переїхати до батьків. «Ти Іванку, не бійся, я вдосвіта буду приїжджати першим автобусом, годувати господарку і їхати, а ввечері сам погодуєш». На тому і зійшлися.

Тільки Марія за поріг, як Наталка почала по-своєму командувати. «Іване, або повирубуй тих курей, або віддай мамі!» Іван вивіз їх до Марії. За ними пішли і свині, і корови. Пусто стало на обійсті. Розсадник почав заростати бур’янами. Город заріс так, що бараболь не видно було, та що там, кукурудза висока, файна була, але з-під бур’янів ледь виднілася. Сусіди перешіптувалися, обговорювали Маріїну невістку. Іван тихенько зводив плечима. Не раз Марія приїздила, щоб допомогти Наталці, казала, що тільки пополе город і поїде. Але невістка, наче здуріла, не хотіла й на поріг пустити свекруху.

Якось на базарі зустрілася Марія з сусідкою Катрею. «Марусю, їдь до сина. Вона його зі світу зживе. Він дуже змарнів, почорнів. Не знаю, чи вона їсти не варит, чи може шо підливає…» Марія навіть не дослухала.

Мчала до Івана на роботу.  Там їй сказали – нема, заслаб. Тоді побігла додому. В хаті застала страшну картину. Її син лежав на постелі, над ним стояла Наталка, голосно кричала й махала руками. В Марії аж потемніло перед очима. «Ти чого розлігся! Хто гроші буде заробляти? Я на море хочу поїхати! Ти, як мене сюди віз, обіцяв, що я матиму все, що захочу!..» Марія послухала трохи той репет, взяла невістку за воштепанці й викинула за двері. Іван навіть очима не повів. Здавалося, що він уже на тому світі і до того, що тут коїться, йому байдуже. Найняла Марія машину, повезла сина до лікарні. Там сказали, що він помирає. Якась така хвороба, назву Марія ніяк не могла запам’ятати, але їй сказали, що сина вже не врятувати.

Не вірила Марія. Не могла дозволити синові померти. До лікарів більше не зверталася. Возила по намолених місцях. Скрізь, де тільки знала. Спродала всю господарку, назичила купу грошей. Молилася за сина і вдень, і вночі. І диво! За місяць він почав говорити, ходити. За два – вже нормально почувався, навіть сів за кермо.

Марія з вдячності Богові пішла в монастир, щоб і надалі молитися за свого Івана і всіх людських синів, які потребують підтримки й любові.

Іван через два роки одружився з сусідською дівчиною Мар’яною. Невдовзі у них з’явилися діточки.

Пам’ятаймо,  сила материнською любові, щира молитва і віра в Божу всемогутність здатні подолати навіть смерть.

Зоряна ДЕРКАЧ









Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*