gazpostach

«Булочка для…Бога» від Валентини Семеняк

img51Днями я зайшла до Катедрального собору Тернополя. Поряд з молитовниками, іконами в око мені впала невеличка книжечка з неординарною назвою «Булочка для…Бога».

Відразу захотіла придбати її та прочитати. А коли ще й побачила, що автором  духовних оповідок є велика майстриня слова Валентина Семеняк – сумніву не залишилося, купила нововидання і прочитала, як кажуть, на одному диханні.

Уже від обкладинки книги повіяло добром, теплом та Україною. Її авторка вирішила принести до читача у жовто-блакитному кольорі. Ефектно виглядає і фото квітів дельфініуму, які Валентина Семеняк виростила сама у своїх рідних Великих Гаях Тернопільського району.

І обкладинку,  і саму книгу вона доповнила власними світлинами, які   традиційно вдаються їй дуже добре. Воно й не дивно – Валентина Семеняк не тільки майстерно  володіє словом, а й фотоапаратом. Вона є автором і двох персональних фотовиставок,  і девяти прозових книг.

Десяте, духовне видання, «Булочка для…Бога» , що побачило світ у видавництві з неменш поетичною назвою «Горлиця», воістину унікальне. Воно тепле, як мамина посмішка, як краєвиди України, як дорога до Бога, якою, хочемо ми того чи й ні, ідемо усі.

Власне про це і веде мову у книзі Валентина Семеняк. Особливо зворушливо читати про те, як вона у поїзді молилася на вервичці і дивом уникнула удару каменем, що хтось жбурнув у вікно. Як у пригоді авторці і, зрештою, кожному з нас може стати власна інтуїція, віра у Бога, у добро.

Ми часто думаємо, що можемо багато, плунуємо, а духовні сили усе розставляють по своїх місцях. І роблять це або нашими руками, або руками тих, хто має через Бога допомогти нам. Про те, як мало людині треба для щастя і роздумує у своїй новій книзі Валентина Семеняк.

З яким теплом вона пише про героя кожної своєї духовної оповідки, про «сонячну хату», про мяту й румянок, якою багата Україна, про «Газію» свого села, яку сільчани назвали від слова «Азія».

А особливо зворушливою є духовна оповідка «Зарубки на одвіркові», яка змусила мене просльозитися.  Вона про той період життя Валентини Семеняк, коли ще жили її батьки і тато щороку  ставив свіжу зарубку зі словами : «Ого, як ти виросла».  Мама ж цей ритуал не дуже любила, мовляв, ті зарубки псують одвірок.

Минув час. Опустіла хата. І нема кому над головою зробити свіжу позначку. Як оповідає далі авторка духовних розповідей, сльози залили її обличчя від відвідин осиротілого двору. Як раптом сусідка каже поглянути на подарунок від… тата.  На голій яблунці, яку посадив біля дороги батько, висить одне-єдине  червонобоке яблучко. Наче чекало приїзду Валентини до батьківської оселі…

Галина ВАНДЗЕЛЯК

 







Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*