Повідомити новину

Поширити:

Майдан у 2014 р. змінив багатьох. Сотні тисяч людей почали боротьбу за краще майбутнє своєї країни. Знаходився поряд з ними і сімнадцятилітній студент з Волині. Правда, тоді він не знав, що шлях змін буде таким тернистим.
Богдан Подзізей (псевдо «Волинь») перебував на барикадах поруч з тернопільськими добровольцями про яких згадує добрим словом й нині. З деякими тернополянами хлопець воював згодом проти російських окупантів. Так сталося, що він на фронті й досі і про це його історія.
У 17 років ти потрапив на Майдан і відтоді твоя безтурботна юність закінчилася, не жалкуєш щодо вибору? 
– Це такий етап життя, який ми жертвуємо заради країни і власного майбутнього. А почалося все з того, шо на Майдан поїхала моя старша сестра, до якої я згодом і підтягнувся. Тоді поруч перебували активісти «Правого сектору», з якими мені було по дорозі.
Щодня в столиці відбувалися нові події та найбільше запам’ятався останній штурм Майдану в лютому 2014 року. Багато «правосєків» тоді пішли до міліцейського натовпу, який стояв біля автобусів в напрямку вул. Грушевського, сотні Самооборони було кинуто на штурм Маріїнського парку, а наша група перебувала біля т. зв. «Мосту закоханих».
За якийсь час до нашої барикади почали підходити десятки людей із різними пораненнями. Тоді до нас приїхав автомобіль «ТСН» і звідти теж почали виходити поранені активісти. Я здивувався: дорогоцінна апаратура всередині була заляпана кров’ю, але журналісти й далі допомагали людям.
Неподалік від нас метушилися беркутівці, але ми не надавали цьому великого значення. Якоїсь миті мій покійний друг «Собр», колишній спецпризначенець, підняв голову і сказав: «О, зараз буде штурм». І після цього беркутівці посунули, як сарана. Міліція наступала з усюди, ми змушені були відходити. Пригадую, як один із беркутівців виліз на барикаду й почав стріляти з помпової рушниці. У нас були міліцейські щити для захисту, і ми прикривали ними людей, коли відходили від барикад. Усюди панував хаос. Біля барикади якийсь здоровий «мєнт» бив дівчину. Я встиг підскочити до нього й ударив в район шиї, але він не відчув його, лише здивовано глянув на мене. Дівчина підвелася й утекла, а мені вдалося сховатися з іншими протестувальниками.
– Можливо, що саме ці події стали причиною, що ти пішов на фронт…
– У нас на Майдані сформувалася злагоджена боївка, і ми вирішили, що йдемо воювати. До того ж уже було розуміння, що Майданом це все не закінчиться. Нас готували до контрдиверсійної боротьби, чим ми перші місяці війни й займалися. Згодом відбули безпосередньо на лінію зіткнення з ворогом. Ми були молодими й патріотичними – нас не лякали проблеми, хотілося воювати і знищувати ворога. Хоча бажання  знищувати ворога не зникло, а навпаки – зросло. Тим більше, що на початку війни мене підтримали батьки. Вони, звісно, хвилювалися, проте розуміли, що я не зійду із свого шляху. Коли матір побачила, що я збираю наплічник, то сказала: «Ти їдеш не на львівський Майдан і їдеш надовго». Так воно і сталося.
Що найбільше вразило у 2014–2015? Адже ти пішов на війну студентом, який раніше не тримав зброї? 
– Війна всього навчить. Вона змушує інакше діяти і сприймати людей. У ці роки тривали жорстокі бойові дії, запам’яталося, як ми коригували стрільбу наших «Градів» по Донецьку. Надворі ніч, а ракети летять, залишаючи за собою золотистий слід. Коли перебували вже в Широкиному, то в одному з гаражів знайшли з побратимом велосипед і самокат. На останньому я їздив на позиції.
Ми постійно перебували в підвалах і знаходили там смачні консерви, які колишні власники залишили. Ними й харчувалися, бо їжа, яку тоді видавали у ЗСУ була жахливою. Це факт, який немає сенсу приховувати: довкола триває війна, бої та розруха, і ти не знаєш, чи житимеш завтра. А тут знаходиш консерву й радієш наче дитина.
Не хочу образити чиїхось почуттів такими спогадами, адже поряд із ними була й смерть. Першим із побратимів у ДАП загинув «Сєвер», потім були наступні втрати, проте, я не хочу постійно говорити про сльози і страждання. Війна – це дружба, здобутки, випробування на вірність і мужність.
 Після двох років перебування в ДУК «Правий сектор» ти перейшов у 74-й окремий розвідбатальйон. Чому?
– Уже під кінець 2015 р. в нас була окрема група, яка виконувала різні бойові завдання. Ми вважалися «правосєками», я й досі вважаю себе ним», проте співпраця з підрозділами ЗСУ, спільні операції залишили відбиток на моєму житті.
На початку 2016 р. ми розпочали підготовку до заходу на авдіївську промзону. Паралельно з нами працювала група Гонти, добровольчий підрозділ «Гарпун» і група бійців 74-го окремого розвідбатальйону під командуванням Олександра Старини («Старого»). Під час спільного виходу група «Гарпун» і 74-та ОРБ зазнали втрат. «Гарпунівці» втратили двох убитими й іще кількох пораненими, із військових розвідників поранення отримав Сашко Колодяжний («Кол»), який потім, у 2019 р., загинув під Мар’їнкою під час сумнозвісної операції із захоплення терориста Цемаха. Тому мій вибір упав на розвідників не випадково.
Про те, що українські війська зайняли промзону, люди довго не знали. Навіть ватажок «ДНР» Захарченко заявляв по телебаченню, що «укропов на промкє нєт». Чи можеш розповісти якісь деталі?
– Ми зайшли на «промку» спокійно, окупанти не сподівалися на таке нахабство. У нас склалося враження, що вони «промку» просто патрулювали. Ми знайшли кілька їхніх лежанок і російські харчові набори. Коли ж там вдалося закріпитись, вони кинули всі сили, щоб нас вибити: танки, артилерію, БМП, піхоту.
Пригадую, наступного дня після нашого заходу частина хлопців зібралася біля ангару, а окупанти почали гатити із РПГ. Граната розірвалася так близько, що мене зачепило повітряною хвилею. Я був у звичайному комбінезоні. Після розриву гранати оглянув себе, переконався, що не поранений, і пішов далі виконувати бойове завдання.
Російські найманці перебували дуже близько від нас, але це нікого не лякало, ми проявляли ініціативу й контролювали ситуацію. Одного разу побратими «Росомаха» й Вова вирішили вилізти перед «будинком Павлова» (це була наша крайня позиція), щоб насипати окупантам. Хлопці піднялися й «Росомаха» випустив у бік ворога два кулеметні короби. Тільки вони спуститися, як у вікно другого поверху, звідки лунала стрільба, прилетіло кілька пострілів із РПГ. Тоді боєць 58-ї бригади ЗСУ дядя Ваня почав передавати по рації, що бачить БМП, яке працює по наших позиціях. Між її першим і другим заходами ми встигли перебігти й заховатися в будинку. Я був на сходах, коли почала працювати «беха»: полетіли іскри й осколки, мене вибуховою хвилею скинуло вниз. «Волинь, Волинь, ти як?» – кричать хлопці. Я їх заспокоюю, і тієї миті забігає «Собр» і каже: «Прикинь: сиджу в кімнаті, а переді мною осколки летять».
Тільки ситуація трохи заспокоїлася, дядя Ваня передає: «Бачу російський танк, який тягне інший». Ми заховалися в підвалі, проте вони тільки один раз вистрелили й поїхали. Усе змінювалося щохвилини, надто вже вони не хотіли віддавати «промку».
– Зараз ти активно використовуєш у роботі літальні апарати. Як відбувалося трансформація піхотинця на кваліфікованого військового фахівця?
– Коли закінчилася активна фаза боїв на промзоні, безпосередній командир Тенгіз і покійний побратим «Спікер» сказали мені, що потрібно вчитися і зростати професійно. Я впирався, проте накази не обговорюють. Тим більше, що я збирався йти в 74-ту ОРБ, а цих хлопців знав із 2015 р., адже ми разом виконували бойові завдання. Вагомим аргументом, звісно, був командир роти «Старий», у підрозділі якого й воюю. Він викликав довіру, саме тому до нього йшло багато хороших бійців. Після цього в мене почалося навчання, зокрема й робота з БПЛА, адже сучасна війна – це завжди розвиток. Що краще ти підготовлений, то більше маєш можливостей здобути перемогу. Але основні знання я все ж таки здобував на фронті. Він дав набагато більше, ніж полігон, де інструктори навчали нас за радянськими книжковими термінами й намагалися засипати паперовою роботою – це спадок української армії довоєнного періоду. Я з ними сперечався й доводив, що їхнє вчення неефективне в бойових умовах. Усе це відбувалося у 2017 р., а як тепер – не знаю. Хочеться вірити, що дурнів, які не були на війні, звідти прибрали.
Наскільки покращилися бойові можливості наших військ після того, як ми почали застосовувати спецтехніку?
– Ми поки що не працюємо на повну потужність, але результати вагомі. Як тільки почали коригувати міномети 120 калібру, точність попадань зросла в рази. На початку такої діяльності з побратимами ледь не загинули. Ми виїжджали на автомобілі «ЗІЛ» і коригували артилерію з однієї точки. Коли виїхали туди вдруге і втретє, росіяни нас засікли й почали гатити з мінометів. Ця помилка могла вартувати нам життя, адже є неписане правило: не використовувати двічі одну робочу точку. Нам вдалося втекти, але цей випадок став наукою на все життя.
– Пригадуєш перші знищені цілі?
– Так, і за цим круто спостерігати. Особливо душа радіє, коли по ворогу влучає не міномет, а саме артилерія – тоді результат неймовірний. Хоча в нашому випадку не все залежить від того, хто коригує, бо ми підказуємо артилеристам розрахунки, усе інше – їхня робота. Одного разу нам дали завдання знищити російську техніку, яка стояла на краю села. Із 60 пострілів влучили тільки тричі – і це вважалося хорошим результатом. Деякі наші артилеристи працюють за радянськими книжками, автори яких чомусь вважають, що якщо ціль перебуває в межах 300 метрів розльоту осколків, то стрільба вдала. Ми пояснюємо, що 300 метрів – це дуже далеко. А вони нам: «У книжці написано, що радіус ураження осколками – 300 метрів, тому ціль уражена». Хоча наголошую, що це окремі епізоди. Були випадки підтвердження знищення від п’яти до восьми російських окупантів, їхнього ротного опорного пункту, техніки. У росіян був тоді великий переполох, нагнали багато спецвійськ. Вивозили потай убитих і поранених. Приємно, коли є відповідний результат, але це важка робота, яка стає успішною, коли працюють усі підрозділи: аеророзвідка, артилерія, піхота.
 Чи трапляються такі, кому аби тільки постріляти і неважливо, чи потраплять снаряди в ціль, чи ні?
– Бувають різні випадки. Назву один з них, проте без прив’язки до конкретних підрозділів. Вранці командир батареї каже: «Сьогодні працюємо». Я кажу, що сильний туман і нульова видимість, тому ми не бачитимемо, куди ви стріляєте. Він накричав і сказав, що все буде гаразд, і артилерія 122 калібру почала гатити по цілях. У росіян у цьому квадраті були танки, БМП та інша техніка. Коли ми оглянули результати роботи, то побачили, що всі снаряди лягли далеко від цілі, хоча щільність була чудовою. Але нагору встигли передати, що, мовляв, ми перемогли.
За кілька днів знову працюємо, але маємо вже іншу проблему: одна пушка б’є ліворуч, інша – праворуч. Усі про це знають, проте кажуть: «Насипай! Щось та й попаде». Проте ще раз повторю: на противагу таким невдачам, ми маємо чим похвалитися.
– Ти шість років свого життя віддав війні. Як можна описати цей відтинок шляху?
– Це величезний життєвий досвід. Спочатку був «Правий сектор», багато побратимів у різних куточках країни, які тебе приймуть і допоможуть. У мирному житті ніколи не зустрів би стількох чудових людей. Адже пліч-о-пліч із ними я відвойовував наші землі й хоронив друзів. Це величезне бойове братерство, бо коли потрібно, то можемо об’єднатися. Під час панахиди за заглиблим другом «Спікером» у 2018 р. я побачив людей, які готові кинути виклик ворогу. Тоді не було поділу на ДУК чи УДА, добровольців або ЗСУ, ми всі рівні перед народом.
Що ж до 74-ї ОРБ – тут окрема розмова. Це той підрозділ, із яким хочеться воювати та здобувати перемоги. Тут люди працюють, а не просто перебувають на фронті й чекають, щоб минула ротація. Саме через таких побратимів хочеться продовжувати незавершене у 2014 році.
Михайло УХМАН